Заповідно-природна справа у будь-якій країні дуже важлива, нею старанно і по-батьківськи опікується держава. Саме так має бути і в нас, в Україні. Певною мірою питання охорони навколишнього середовища, або, як ми кажемо, довкілля, в нашій країні вирішували. Проте протягом 2013—2018 років у державі панувало, як його влучно охрестили вітчизняні екологи, «заповідне безвладдя», яке наробило чимало поганого у справі розвитку та поповнення територій, які охороняє тією чи іншою мірою держава. Усе це ми ще довго відчуватимемо.
Річ у тому, що 2013 року за старої влади спеціальним законом було забрано функції управління заповідно-природними об’єктами від Мінприроди й фактично нікому так і не було передано. Цим повинні були займатися екологічні відділи обласних державних адміністрацій, але у законі про це просто забули написати. Сталося це завдяки так званому сумнозвісному закону Мирошниченка.
Усе це було добре продумано, адже за п’ять років такого безвладдя не було фактично жодного контролю за українськими заповідниками, природними національними парками, заказниками тощо. І можна уявити, що там відбувалося.
Яскравий приклад цього — моя рідна Кіровоградщина. Саме в роки заповідної анархії хтось намагався фактично знищити Чорний ліс, який знає мало не півсвіту за ендемічні рослини (він, до речі, так і не став навіть заказником). Постійно спалахували скандали щодо незаконного вирубування (не санітарного) дерев у цьому лісовому масиві. Начебто все це відбувалося за згодою місцевої влади. У грудні 2017 року тодішня Кіровоградська обласна рада мало не передала 3 тисячі гектарів мисливських угідь у Чорному лісі у приватні руки. Цьому завадив лише широкий громадський протест на чолі з екологами. На щастя, загал добився свого: тепер нащадки милуватимуться унікальним лісом, і віриться, що незабаром тут буде створено принаймні національний природний парк.
Фактично жодна область за ці роки не створила нового природного об’єкта, а це треба було робити. Адже Україна має зобов’язання перед світовою спільнотою щороку збільшувати заповідно-природні зони. Адже у нашій країні так званий показник заповідності недостатній. Він становить лише 6% території, а в європейських країнах — 18%, а в Німеччині сягає 21%.
Згідно із екологічними домовленостями із світовими організаціями та урядами західних країн, до 2020 року Україна повинна збільшити показник заповідності до 10%, а до 2022-го — до 15%. Проте екологи впевнені, що виконати ці зобов’язання буде дуже важко: багато територій за ці безвладні роки зникло. У чому ж річ?
У 2013—2018 роках, коли ніхто не опікувався цією надважливою державною справою, потенційні заповідно-природні території України розпродували приватним особам. Особливо таких чимало у південних областях, наближених до берегової зони морів і заток, поліських і карпатських районах тощо. Продавали місцевим жителям балки, яри, де унікальні байракові ліси, прибережні зони озер, морів, водосховищ.
Саме тут, упевнені екологи й директори різних природоохоронних об’єктів, можна було (і треба) створювати ландшафтні та природні парки чи заказники. Але ж чимало земель уже продано. А щоб збільшувати заповідно-природні площі, на яких держава контролюватиме їхню охорону та обмежуватиме господарську діяльність, запасів майже немає.
Деякі фахівці заперечують: мовляв, у цьому нас врятують Карпати й Полісся. Проте експерти доводять, що і на цих територіях вже майже немає вільних земельних ділянок для такої благородної справи.
Дуже важко буде збільшувати показник заповідності в південних та центральних областях, де і без того завжди було небагато потенційних територій для природоохоронної діяльності.
Екологи впевнені, що ніхто на державному рівні не опікується заповідно-територіальними об’єктами. Тепер помилку «закону Мирошниченка» виправлено — у цій царині працюють ОДА. Проте екологи кажуть, що за п’ять років безвладдя розбіглися або залишилися без роботи сотні висококваліфікованих фахівців. А спеціальні управління ОДА, що контролюють природу та її охорону, які в кожній області називаються по-різному, укомплектовані людьми, які погано знаються на заповідній справі.
Який же вихід із ситуації? Екологи кажуть, що держава може тепер викуповувати назад ті землі, які активно розпродавали протягом 2013—2018 років приватним особам. Так, можна, але тільки якщо вони погодяться.
Інший шлях — часткове відчуження земель (переважно лісових масивів), які підпорядковано Держлісагентству. А йому, за звітами фахівців, належить до 20% території нашої країни. Там є чимало потенційних площ під створення заповідно-природних об’єктів. Однак така передача можлива лише за умови згоди цього агентства. А воно не поспішає, адже на підпорядкованих йому територіях створено чимало лісових господарств, які ведуть господарську діяльність.
Одне слово, поки що всі питання не вирішено. А все треба робити негайно. Адже цього чекає не лише європейська спільнота чи міжнародні організації, а й наші майбутні покоління. Вони й питатимуть предків, чому залишили так мало заповідних і природних зон.