На початку двотисячних, непогано вивчивши тему, дозрів і збирався засісти за написання великого фейлетону. Чи сатиричної повісті. Уже навіть уявляв сюжет ілюстрацій, які хотів попросити зробити знайомого карикатуриста. Нехай намалює звичайний город у вигляді обрисів Донеччини на карті. На ньому також звичайне опудало, але вдягнене в… українську вишивану сорочку. Цинічно? Зухвало? Не патріотично? Але ж я хотів засобами сатири відшмагати осіб, які, видаючи себе за українських патріотів, здебільшого виконують роль городніх опудал. Тобто відлякують російськомовних жителів краю від України, представників її титульної нації, історії, мови, культури тощо. Бо здебільшого поводяться так, що лише дискредитують все українське, яке на Донбасі потребує великої підтримки.
Одна голова добре, а дві чи більше краще. Тому поділився творчим задумом із кількома старшими колегами, поради і погляди яких поважав. Гм… Ніхто з них не схвалив мого задуму. Немов змовившись, не радили бити і без того не дуже авторитетну українську спільноту Донецька та області. Ще, пам’ятаю, казали, що іноді треба утриматися від того, аби вимітати сміття з хати. Щоправда, всі погодилися: шароварних типів, які свідомо чи ненавмисне компрометують українську ідею, потрібно шмагати не тільки сатиричним словом, а справжньою колючою лозиною. Чи навіть батогом.
Скажу щиро: подумки працюючи над твором, якого так і не написав, свідомо уникав відомого визначення: «Патріотизм — останній притулок негідників». Адже тоді наївно вважав цих лжепатріотів просто карикатурними персонажами й не більше. Переважно вони мали вигляд людей, які з різних причин не ствердилися у професії й тому стали активно працювати українцями. Тобто вдягали вишиванки, відпускали козацькі вуса, виголошувати здравиці за незалежність, замість привітання гучно казали: «Слава Україні!», влаштовували мітинги під синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами і, звісно, часто й густо клялися в любові до Батьківщини.
Нехай навіть так. Але дуже непокоїло, що, демонструючи готовність славити Україну вдень і вночі, вони не прагнули бодай палець об палець вдарити заради неї. І коли випадала нагода зробити щось необхідне, конкретне й корисне для держави, більшість із них (не кажу про всіх) лукаво уникала щоденної важкої чорнової роботи, позбавленої прапорів, славнів, трибун, глядачів і оплесків. Та грець з ними, думалося тоді, адже великого лиха від них нема, а нам, як казав поет, своє робить!
«Еге!» — подумки не могло не вихопитися після того, як почали поводитися «патріоти», коли в Донецьк увірвалася «руская весна». Тоді й зрозумів, що таки мав рацію британський доктор Самуель Джонсон, автор отієї фрази, який багато років тому розкусив негідників. Тих, що вміло ховали за патріотичною вивіскою власні інтереси та не найпривабливіші людські якості.
Тоді, у 2014-му, зло патріотизму ми отримали немов два в одному. Адже з боку Ростова місто заполонили «патріоти» з російського соціального дна — кримінальні злочинці, маргінали, мерзотники і просто моральні виродки. А в Донецьку, на жаль, справжню сутність показали українські донедавна «патріоти». Особливо жалюгідний і потворний вигляд мали представники «ряженого» козацтва. Ще донедавна вони прийняли у свої лави силу-силенну чоловіків і жінок, пошили пишну уніформу, урочисто цілували шаблі біля пам’ятника Тарасові Шевченку і клялися боронити Україну до останнього подиху. Але коли біля цього пам’ятника місцеві патріоти організували донецький Євромайдан, боронити його учасників від нападників було нікому.
Те саме стосується й українських мітингів, де козаки могли стати дієвою силою, захистом для жінок і дітей, на яких нападали російські «туристи». Та більшість їх у хвилини небезпеки зникла, забувши про недавні клятви, зірки на погонах і штани з лампасами. А дехто пристав до проросійських мітингарів і всі з ними захоплював будинки органів влади та правоохоронних.
Отож гібридна війна на Донбасі чітко означила відоме здавна явище «зло патріотизму». Можливо, й не називав би окремих персон чорними патріотами і не писав би цих рядків. Що було, то було. Та біда в тому, що вони, трохи оговтавшись, досі ведуть руйнівну діяльність. Це стосується і тих, хто виїхав з окупованого Донецька до Києва, і тих, хто там залишився, перевзувся і співпрацює з окупаційною владою. Надалі працюючи «українцями», вони діють, як і у мирні часи: намагаються розсварити нас між собою, поширюючи брехні та безпідставні підозри. Прицільно б’ють безглуздими звинуваченнями про «зраду України» саме тих журналістів, письменників та інших колишніх донеччан — справжніх, на відміну від них, українців.
Одне таке морально збочене вписало у список осіб, «з якими варто розібратися», мене і ще багатьох «зрадників української Донеччини». Цікаво, що чвиркає словесною отрутою отой чорний патріот в унісон з донецькою проросійською пропагандою, яка зве нас «зрадниками російського Донбасу». Дивний збіг.
Однак сатиричну повість про підле, цинічне, токсичне і стійке «зло патріотизму» таки мушу написати. А сьогодні пропоную читачам тільки презентацію назви майбутнього твору.