Років з 30 тому як журналіст перевіряв листа-скаргу відомого краєзнавця з Конотопа Івана Лисого (світлої пам’яті). Писав ветеран про неподобства, що чинилися на полях тодішніх колгоспів і радгоспів району, — нехтування скіфськими курганами і городищами, якими рясно всіяна тамтешня місцевість. Безжально розорювали землю, хоч від цього не мали зиску. Запам’яталася цифра 0,11% — саме таку площу всієї ріллі займали кургани, і дедалі ближче діставалися плуги до самісінької серцевини давніх поховань.
Говорив історик про величезну шкоду, якої завдавали так звані чорні археологи. Без честі й совісті, одержимі жадобою наживи, вони вивчали історичні карти, озброювалися металошукачами і нишпорили місцями, де можна було чимось поживитися. Потрапляли до загребущих рук коштовності: сережки, обручки, намисто, посуд, предмети побуту, зброя — одне слово, те, що на чорному ринку мало ціну. Такі раритети одразу ж знаходили покупців, і пливло те добро далі до обласних ринків антикваріату, до столиці, навіть за кордон, бо Європа і світ знаються на таких цінностях і одразу прибирають їх до рук, не гребуючи походженням.
Чи ж змінилося щось у нашому суспільстві, а відповідно в середовищі чорних археологів? Так. Полку шукачів невпинно прибуває, по суті, підросло нове покоління спритників, які підлаштовуються під нинішні реалії. Тільки ведуть вони свій промисел не напівкустарним примітивним способом, а на професійній науковій основі. До такого виду бізнесу часто долучаються псевдоісторики, які добре обізнані з тими чи тими місцевостями і виводять шукачів на відповідні об’єкти. Буває, що чорні археологи працюють за конкретними замовленнями конкретних «цінителів» історії, які за знахідки щедро розплачуються, хоч у накладі самі ніколи не залишаються.
Як розповів завідуючий науково-дослідним центром історичного краєзнавства Сумського державного університету доцент Віктор Звагельський, на Сумщині чорна археологія особливо розвинена. Це пояснюється значною історичною спадщиною і цінним культурним багатством, які має край. Утім, у будь-якій області України залишаються об’єкти, які грошовим магнітом притягують до себе таких заробітчан.
А яка ж роль у цьому процесі держави, правоохоронців, органів місцевого самоврядування? На жаль, контроль пущено якщо не на самоплив, то близько до цього. За останні кілька років можна назвати два-три випадки, коли правоохоронці порушували справи за фактами недбайливого ставлення до об’єктів культурної спадщини окремими посадовцями (про персональних археологів не йдеться). Але вироки нагадували давнє українське спостереження: на словах — як на органах, а на ділі — ні гугу.
Недавно Верховна Рада ухвалила закон, який посилює відповідальність за подібні діяння. Так, розмір штрафу збільшено до 1700 гривень, навіть передбачене позбавлення волі терміном до двох років. До 2550 гривень (було 1700) зросло покарання за навмисне пошкодження об’єктів культурної спадщини, що перебувають під охороною держави. Суворо? Навряд. Стосовно штрафу, то такий розмір може налякати хіба що початківця, над яким немає жодного «даху». А якщо працюють під надійним фінансовим прикриттям, то за виручені кошти можна спокійно розраховуватися з державою і далі займатися прибутковим ремеслом.
То що — маємо замкнене коло? Ні. Все залежатиме від особистої позиції кожного з нас, від того, як поводитимуться ті, кого називаємо місцевою владою, громадськістю. Адже в будь-якому населеному пункті, й насамперед у сільському, чудово знають таких заробітчан, бачать, коли і де вони ведуть свій промисел. Мовчати і спостерігати означатиме і надалі потурати розкраданню.