Після театру ми одразу заскочили в метро, їхали в останньому вагоні. Потяг наче й не останній, і людей небагато, але сісти ніде. Кілька зупинок їдемо стоячи, ділимося враженнями після вистави. Відчинилися двері, у вагон зайшов хлопець у камуфляжі та, знявши наплічник, став поряд з нами. Військовий. Мабуть, з навчань, усе начищене до блиску: фляга, ремінь, взуття. Здавалося, що він втомлений, але погляд гострий, рухливий, трохи напружений. Саме з поведінки й цього погляду щось підказувало нам, що він не з навчань, а, можливо, ЗВІДТИ.
З іншого кінця вагона зайшов музикант-жебрак. Увага пасажирів зосередилася на співі. У міру того як спів наближався, поведінка й вираз на обличчі солдата почали різко змінюватися:
— Я тобі не лис, не лис! А ти? Ти взагалі щур! — кричав він в обличчя моєму другові.
За чверть секунди ми зрозуміли: він не тут, у вагоні метро, він — в іншому вимірі. Винуваті усмішки, розуміючий погляд: звичайно, не лис, що ви, ми взагалі не про вас говоримо, вибачте — і жодного результату, лише лють:
— Ми там за вас! Кров свою проливаємо, гинемо, а я для вас усе одно лис?! Га?! Говори, скажи ще слово — і я тебе застрелю! — потягнувся він до рюкзака.
Напруга у вагоні підскочила. Люди не відривали очей від хлопця, якийсь кремезний чолов’яга скочив і почав швидко просуватися до виходу, жебрак злякано замовк…
— Ви наш, і ми цінуємо, повірте, дуже цінуємо! — раптом вигукнула якась дівчина.
— Звичайно… Дякуємо вам... Ви наші захисники... Куди б ми без вас... — загув вагон. Гнів в очах солдата раптово змінився на зацікавленість до дівчини, що вигукнула першою.
Тоді все закінчилося мирно — саме ця дівчина зрозуміла, що зараз на ній лежить неочікуваний обов’язок. Заспокійливо розмовляючи, вивела солдата з вагона.
За мого життя наша країна ні з ким не воювала. Про проблеми комбатантів знаємо хіба що з американських фільмів про Рембо та Форреста Гампа. Досвід тих, хто пройшов війну, страшний цинічним ставленням до життя та смерті.
І невідомо, що страшніше: тяжке перебування на полі бою чи те, як ці події переслідують солдатів у мирному житті. Зазвичай товариство в тилу ставиться до вояків одночасно з повагою й острахом. У цьому полягає одна з причин такого явища, як посттравматичний синдром. Його наслідок — різні конфлікти з «новим середовищем» (психологічним, соціальним і навіть політичним). Ті, хто повернувся з війни, не можуть стати «такими як усі», змиритися з «іншими правилами гри». Злам стереотипів, нервові зриви, жорстокість, непримиренність, підвищена конфліктність — це, як стверджують військові аналітики й лікарі, природна реакція організму на тривале нервове і фізичне напруження, пережите в бойових умовах.
Як реагувати суспільству на проблему комбатантів? Скільки таких людей нині потребують професійної допомоги? Хто відстежує чи веде статистику їх кількості після повернення з фронту? Нарешті хто і як може й має допомагати?
Коротенька довідка з офіційних джерел: в Україні є лише п’ять реабілітаційних центрів психологічної допомоги, які будували свого часу для чорнобильців. За цю війну не збудовано жодного державного. Натомість волонтери переобладнали старе приватне приміщення й самотужки відкрили такий психологічний реабілітаційний центр під Полтавою. Так само 40 професійних лікарів-психологів об’єдналися в громадську організацію й створили сайт, до якого звертаються не тільки солдати з таким синдромом чи їхні близькі, а й переселенці. Вони пережили бомбардування і тяжкі втрати й також вважаються комбатантами.
І нарешті суспільство замість занурювання голови в пісок і впертого ігнорування іноді й самої війни має пам’ятати: фронтові покоління вважаються втраченими, якщо суспільство або держава не опікується своїми захисниками.
Тим часом 19 червня почалася шоста хвиля мобілізації.
Олександр ВОЛКОВ,
студент для «Урядового кур’єра»