Ця війна перевернула все: вчорашнього друга, що сьогодні перетворився на ворога-«ополченця», безжально викреслюєш із пам’яті; люб’язну і, здавалося, милу сусідку, яка з піною на губах почала самозабутньо «кримнашити» й оголювати «расєйські» корені Донбасу, нестримно, зі словами «чемодан — вокзал — Росія», запраглося власноруч запакувати у валізу, а всіх навколишніх мимоволі починаєш ділити на своїх і чужих. Чорне і біле. І жодних інших кольорів. Вони вигоріли в полум’ї перших же пострілів російських ракетних установок на Луганщині й Донеччині. Лишилися ми і вони. А ще — тисячі знедолених наших громадян, змушених утікати з пекла війни та рятувати своїх дітей.
Харківщина стала одним із найбільших притулків для біженців, яким допомагали всі хто чим міг. З радістю і без вагань, коли дізнався про сім’ю з Луганська, що оселилася в покинутому будинку в передмісті й діти спали на голій підлозі, віддав меблі, що призначалися для дачі.
Дякували, розговорилися. Й у розмові з вуст господині зірвалося: «Там ваші наших хлопців убивають». Ці тихі слова громом вибухнули на самому денці свідомості й відлунилися гіркими запитаннями: хто ж спатиме на моїх ліжках і диванах, патріоти? Якими громадянами України виростуть ці діти?
А потім — повірилося — нормальними людьми, українськими. Бо спаде путінська полуда з очей, самі побачать, які тут «фашисти-націоналісти», та… вже починають прозрівати. Як і сотні їхніх земляків, які тут і по другий бік лінії фронту. Брехня завжди гола, хоч би в які пістряві ганчірки її вбирали, навіть за геббельсівськими лекалами. І все-таки осад образи гіркотою так і лишився на самому денці. Минеться. Лиш би швидше закінчилася війна. Лиш би мир. Адже ж і розумієш, наскільки пекучіший біль тих донечан та луганців, котрі попри особисті загрози відстоювали цілісність України там, а тут, сьогодні, наштовхнулися на настороженість, а то й ворожість окремих показушних ура-патріотів.
Дехто із переселенців нарікає: не беруть на роботу, бо з Донбасу, бо росіянин. Та і харків’ян чимало без роботи, а печатка чужака не сама приклеїлася. Скільки он дебелих парубків ховаються від призову й спекулюють своїм становищем біженця. Не в прописці чи національності тут річ і ставлення. Хтось хизується своїми російськими коренями й молиться на «рускій мір», а чимало й таких, як мій знайомий, який за тридцять років у Харкові так і не навчився правильно вимовляти слово «паляниця», вважає себе українцем. Не по крові, за Батьківщиною. Не може для мене він бути чужим, хоч тричі буде росіянином.
Чорне і біле, й іншого не існує. Так є, бо триває війна. Хоч і між цими двома кольорами завжди знаходить місце третій — сірість. Вона поглинає всі відтінки, мімікруючи між білим і чорним, прилаштовуючись, де зручніше. Вона ще більше зло, ніж неприхований ворог. І коли щодо обманутих і обдурених кремлівською пропагандою людей не помирає віра у їхнє прозріння, то із сірою масою все значно складніше – складніше навіть, ніж із відвертим ворогом. Цим особинам глибоко все одно, в якій країні жити, якому цареві служити, лиш би влаштуватися якомога комфортніше, ситніше. Вони — це туман: сірий, липкий і огидний на дотик, що випадає не живлющою, а виїдаючою очі росою, аж доки сонце не зійде.