Про «Афродизіак» заговорили задовго до прем’єри — причин для цього було достатньо. По-перше, місце дії — арена цирку. Для вітчизняного театрального мистецтва така локація, м’яко кажучи, не властива. Але хіба цей факт міг зупинити арт-директора «Дикого театру» Ярославу Кравченко, під егідою якого проект було реалізовано, продюсерів Ірму Вітовську, Віталія Ванцу та Михайла Бондаренка? Звісно, ні.
По-друге, «Афродизіак», не переймаючись зайвою скромністю, оголосив всеукраїнський кастинг, на який відгукнулися понад сто акторів з усієї країни. Ця сміливість та претензійність мали свій результат: у виставі зайняті провідні актори театрів з різних міст: Олексій Вертинський, Дмитро Суржиков, Микола Береза, Олександр Ярема, Олег Примогенов, Валерій Легін, Роман Ясіновський, Дмитро Олійник, Іван Бліндар, Катерина Кістень, Ігор Ніколаєв, Андрій Кронглевський, Катерина Башкіна, Роман Луцький… По-третє, диригентом цього оркестру мав стати один з найяскравіших режисерів українського театру Максим Голенко, в активі якого — резонансні «Королева краси, або Перед смертю не надихаєшся»» (театр «Золоті ворота»), «Vій 2.0» («Дикий театр») та інші. Композитор — Дмитро Данов, хореографія Олексія Скляренка, художник — Олеся Головач.
«Основа «Афродизіаку» — оригінальна п’єса Віктора Понізова, — розповідає Максим Голенко. — Він відомий український драматург і сценарист, його п’єси йшли в театрах України, Білорусі, Румунії, до того ж він мій земляк із Миколаєва, з яким ми були в одній театральній студії. В репертуарі київського «Дикого театру» вже є його п’єса — «Попи, менти, бабло, баби». Це божевільне перелицювання твору Джона Вебстера на українські реалії…».
У «Афродизіаку» Віктор Понізов перелицював «Парфумера» Патріка Зюскінда. «Він мріяв змінити світ, а натомість занурив його у темряву. Він рятував людей від хтивості, а натомість розбудив їхні тваринні інстинкти. Він хотів уберегти цнотливих, а натомість почав убивати… «Афродизіак» — це історія людини, що хотіла стати Богом». Така анотація вистави, за скупими словами якої — карколомний сюжет трагічної історії, головну роль у якій зіграли найгірші людські вади. Детектив часів Французької революції запрошує глядачів стати свідками розслідування злочину про загублені душі юнаків та дівчат, який певною мірою продовжив трагічну картину тодішніх реалій, де панували ницість, хіть і моральна деградація. Головний герой Клод (Дмитро Усов) мріяв про те, щоб урятувати світ завдяки «афродизіаку». Ось тільки для того, щоб створити цей препарат, потрібно було загубити дванадцять молодих душ… Коло замкнулося. Добрі наміри розбилися об стіну бездуховності.
«Афродизіак» приділяє величезну увагу зоровому сприйняттю дійства. Звідси й ефектний, часом агресивний, грим, і провокативна пластика, і багатошарова розкадровка дійства: куди дивитися, вгору на повітряну гімнастку чи вниз, де вигинається у хтивих вихилясах мадам Фрашон (Олександр Ярема): що в цей момент найголовніше? А білий «афродизіак» (він же, ймовірно, борошно), розсипаний на арені, лише додав глядацькій напрузі драйву. Який був підсилений задумом режисера одягнути на глядачів перших рядів захисні маски і дощовики. А що, раптом вони перенаситяться «афродизіаком»? І тоді про наслідки такої ароматерапії можна лише здогадуватися…
Після вистави відгуки глядачів звелися до двох слів: «Було круто!». Вони й стали визначальним пост-релізом «Афродизіаку». Звісно, претензій автори проекту також наслухалися чимало: недостатня констатація жанру (де ж тут трилер, хорор?), мало задіяний цирковий простір, варто було обирати щось одне: або драму, або шоу… Але остаточний вердикт не має жодних сумнівів: це прорив у театральному мистецтві, якому стало тісно на сцені і яке вирішило опановувати споріднені майданчики. Часом незграбно, недостатньо аргументовано, але сміливо, цілеспрямовано і багатообіцяюче.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
для «Урядового кур’єра»