"Ціна свободи слова. Російські реалії"

Вікторія ВЛАСЕНКО
11 червня 2019

Ось уже кілька днів стежу за тим, як російська влада шиє справу за своєю улюбленою статтею «розповсюдження наркотиків» журналістові інтернетвидання Meduza Іванові Голунову. Читаю дописи небагатьох росіян, які у мене в друзях. Серед них керівник московського філіалу правозахисної організації «Меморіал» Олександр Черкасов, опозиційний політик Дмитро Гудков, кілька російських колег-журналістів. Бачу, як летять у соціальні мережі їхні заклики до громади надати розголосу цій ганебній справі, вийти на пікети, стати на захист Голунова, якому під час затримання поліцейські зламали ребра і побили його до струсу мозку. До легендарної будівлі ГУ МВС Росії на Петрівці тягнеться черга з москвичів, які хочуть стати в одиночний пікет на захист журналіста — єдиний спосіб висловити свій протест, який залишила росіянам путінська влада.

Зрештою Голунова відпускають під домашній арешт. І небайдужі росіяни радіють цій маленькій перемозі, ніби остаточно вирвали його з лап кремлівсько-каральної машини. Але насправді попереду на нього чекають слідство, судові слухання і, можливо, термін до 20 років, бо саме стількома загрожує та кількість наркотиків, яку в нього нібито виявили поліцейські. За деякими даними, Іван Голунов, автор багатьох резонансних журналістських розслідувань, цього разу перейшов дорогу серйозному поховально-ритуальному бізнесу в Москві, який кришує поліція Білокам’яної.

Мене ця історія вразила особливо, оскільки тиждень тому я лише дуже побічно доторкнулася до реалій, у яких живуть і працюють незалежні російські журналісти, що їх залишилося дуже небагато. До мене звернулося одне західне медіа із проханням підготувати матеріал про ситуацію з поверненням російської делегації в ПАРЄ. Колеги попросили дізнатися погляд на цю ситуацію когось із членів української делегації та делегації РФ, щоб у матеріалі було збалансовано подано погляди обох сторін.

З українською делегацією жодних проблем не виникло. Хоч у Верховній Раді був сесійний тиждень, мені вдалося домовитися і зідзвонитися з головою української делегації Володимиром Ар’євим і записати його коментар.

Із позицією російської сторони все було значно складніше. Оскільки росіяни оголосили бойкот ПАРЄ і вирішили не надсилати офіційної заявки на участь у сесіях, то формально російської делегації в ПАРЄ не існує. Проте я знала, що на засідання комітетів ПАРЄ час від часу до Страсбурга та Парижа їздить віце­спікер держдуми Петро Толстой і голова комітету в закордонних справах Леонід Слуцький. Обидва є у фейсбуці. Я написала їм. Проте відповіді не отримала. Тоді одна російська колега порадила звернутися до депутата від «Справедливой России» Олексія Чепи, який, за її словами, часто і з задоволенням коментує справи ПАРЄ, і дала мені мобільний прессекретаря партії. На мої телефонні дзвінки прессекретар не відповідав (можливо, його налякав міжнародний код абонента). Проте на повідомлення у телеграмі відповів і дав телефон прессекретаря Чепи. Прессекретар слухавку зняв, але, почувши назву західного ЗМІ, став невпинно повторювати, що в нього немає ні секунди вільного часу, щоб я написала все йому у вайбері, й тоді він подумає. Мабуть, не варто говорити, що на повідомлення відповіді я не отримала.

Правду кажучи, ця бетонна стіна, якою російська влада відгороджується від незалежних журналістів, мене шокувала. Не дивно, що неупередженої журналістики в Росії майже немає, бо вона не здатна вижити в тих умовах, які створює їй влада. Уже звикла, що за кілька годин можу знайти контакти українських політиків, чиновників і експертів, які оперативно нададуть коментар із питання, що мене цікавить. А кілька тижнів тому мені передзвонив президент європейської партії «Альянс лібералів і демократів за Європу» Ганс ван Баален, якому я написала електронного листа із проханням прокоментувати візит радників Президента Зеленського до Брюсселя. «Тепер ви маєте мій мобільний, прошу, дзвоніть із будь-якого питання щодо України, я буду завжди радий відповісти», — сказав на прощання.

Громадяни демократичних країн звикли сприймати як належне свободу слова, доступ до інформації, доскіпливе й вимогливе громадянське суспільство, держчиновників на велосипедах і владу, яка ставить інтереси простих громадян за найвищий авторитет. Щоб наново відчути цінність цих речей, спробуйте лише на мить уявити себе російським журналістом, який вирішив розказати своїм читачам правду.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua