Невдоволення владою — прикмета не лише поствиборчого періоду. Логічно, що настрій звичайного українця в будь-який період не оптимістичний. Кожен сподівається, що все має вирішувати висока влада. Домовлятися з небесами про сприятливу погоду, з МВФ — про ціни на газ, з лікарем — про гарне обслуговування, із вчителем — про високі оцінки для доньки, з ЖЕКом — про ремонт покрівлі.
Маю приклад, який підтверджує, що самоорганізація людей може бути набагато ефективнішою, ніж звернення до влади. Факт не показовий, радше винятковий. Проте і він має право на оприлюднення.
Ідеться про горезвісний дах, про який знає чи не кожен читач моїх дописів у Фейсбуці. Отже, так вийшло, що під час ураганних вітрів на старенький дах упав бетонний димар завважки з півтори тонни. Хто таке диво спорудив на будинку більш ніж 50-річної давності, ніхто не скаже. Чия інженерна думка дійшла до того, аби замість цегляних димарів встановити монолітні бетонні, ніхто не відповість. Але так було. Тож після стихійного лиха в даху утворилась величезна дірка.
Що роблять у такому разі мешканці будинку? Пишуть листи, звертаються до комунальників, просять по допомогу. Чекаємо місяць. Ніхто на скарги не реагує. А річ у тому, що колись саме в цьому будинку завалився димар, що спричинило смерть цілої родини. Тоді мешканцям швиденько дозволили перейти на автономне опалення, щоб не залежати від централізованого газопостачання. Тож наші побоювання про власну безпеку з огляду на нещасний випадок не безпідставні.
Повертаюся від історії до сучасності. Єдиною можливістю привернути увагу до тієї плити й даху став своєрідний журналістський пресинг — звернення до четвертої влади. Запросила колег, ті вилізли на дах, побачили жахіття, зняли їх і пішли до керівництва департаменту ЖКГ. Навіть не очікувала — департамент відреагував. Один із керівників сказав, що все буде зроблено. Звісно, подякувала колегам.
Сюжети показали відразу кілька центральних і місцевих телеканалів, водночас новини поширили в соціальних мережах та інтернеті. Через деякий час пішов дощ. Тоді вже дах стихії не витримав.
Знову покликали журналістів, які зняли, як вода текла з останнього до першого поверху. Знову телеканали показали сюжети.
Правду кажуть, що вода камінь точить. І вже через кілька днів до будинку завезли будівельні матеріали й шифер, а бригада робітників стала до роботи. До речі, працювали навіть без вихідних — дружно, завзято. Тож визнано, що ситуація аварійна й потребує термінового врегулювання. А може, просто очільники департаменту ЖКГ налякалися подальшого розголосу і змушені були реагувати на телесюжети й матеріали в інтернет-виданнях?
Про це не відомо. А з цієї буденної ситуації маю кілька висновків.
Перший радує. Четверта влада не лише існує й діє — її чують і навіть реагують. Тож наш дах справді зробили журналісти.
І другий висновок. Доки вода не накапає всім на голови, ніхто нічого не робитиме. Ідеться про тих, хто вважає, що все само собою вирішиться, сподівається на те, що всі їхні проблеми розв’яже влада, кого проблеми мешканців горішніх поверхів начебто не стосуються. Виявилося, що стосуються всіх. Уперше побачила всіх сусідів, які об’єдналися заради боротьби за дах. Уже домовилися разом розв’язувати нагальні проблеми й після ремонту остаточно впорядкувати дах. Він наш спільний.