Гнідий красень Патрон радіє спілкуванню. Він киває головою, немов відповідаючи на наші запитання, і навіть намагається поцілувати. Переходимо до наступного стійла, де стоїть Гриф, але той демонстративно повертається спиною. Всі заклики до розмови ігнорує, але при цьому косить оком: чи реагуємо?
— Образився. З Патроном стільки часу говорили, а на нього уваги не звертали, — пояснюють працівники стайні.
Зрештою Гриф змінив гнів на милість. А вже коли настав час щоденного тренування, блискуче продемонстрував нам усе, на що здатний. Причому старанно виконуючи команди тренера, обов’язково поглядав у наш бік: чи дивимося?
Рябий Міраж — майстер циркового жанру. Він із задоволенням і без підбадьорювання показує глядачам свої трюки.
Але для кожної з цих граційних і сильних тварин це радше виступ у довільній програмі. Їхній головний обов’язок — лікувати дітей, хворих на церебральний параліч. Благодійний фонд Олени Петрусевич займається цією благородною справою рівно 20 років.
Дочка підклала свиню Досю
Крім коней, у павільйоні столичного Національного виставкового центру, де проводять сеанси іпотерапії, живуть собаки, коти і навіть ручні ворони. Всі вони знають, що їхні гості — слабкі й хворі, тож кривдити їх не можна за будь-яких обставин. Можливо, й через те вони жодного разу нікого не покусали і не подряпали, бо їх самих не ображають і дуже люблять.
Поні Кузя живе у стайні тільки взимку, а літо проводить у господаря в селі. Спочатку комплексував: навколо високі коні, а він такий маленький. Усе змінилося з появою свині Досі. Її Олені Вадимівні «підклала» дочка. У Досі була зламана нога, її взяли, щоб вилікувати, й залишили.
— Виховували Досю як собаку, навіть хвостом вона навчилася крутити. Якось гуляють вони на вулиці: троє собак і Дося. Вишикувалися в ряд і крутять хвостами. Підійшли хлопець із дівчиною, довго дивилися, потім хлопець каже: «Це ж не бультер’єр, а свиня», — сміється Олена Вадимівна.
З появою Досі поні ожив. Весь вільний час вони проводили разом. Коли Кузю забрав господар, усі вирішили, що дружбі кінець. А коли через кілька місяців він повернувся, треба було бачити цю зустріч: Кузя і Дося кинулися одне до одного, він ласкаво тикав у неї мордою, вона щось йому розповідала, радісно хрюкаючи. Нині Дося живе в господаря в селі. Вона там показала, що таке шляхетне виховання. Якось запустили до неї кабана, то Дося, образившись на грубість гостя, схопила його зубами за загривок і притиснула до землі. Тепер, сміється господар, до Досі всі будуть тільки з квітами приходити.
Особливе місце в дружній команді посідають собаки. Їх тут четверо. Жужа у відповідь на команду: «Привітайся!» подає лапу. Ми із захопленням вітаємо її, аж раптом я відчуваю, як інший собака штовхає мене головою. Повертаюсь, а він простягає лапу, мовляв, подивися, я теж умію. Собаки тут багато працюють: охороняють, стежать за порядком. Одного разу, коли вночі кінь захворів, пес побіг по допомогу до сторожа.
Камелія відплатила сторицею
— Кінь дарований людству як напутня ознака того, що головне в житті — вірність і шляхетність, — вважає засновник фонду Олена Петрусевич, яка спілкується з кіньми майже все життя.
Дідусь Олени Вадимівни працював на іподромі. Напевно, його любов до коней передалася онуці. Вона навіть працювала каскадером на кіностудії імені Олександра Довженка. Фільми з історичної тематики — «Княгиня Ольга», «Ярослав Мудрий», «Вавилон-20» знімалися за її участі. Але тоді це було лише хобі, Олена ніколи не думала, що коні стануть її професією, аж поки 1988 року не зустріла Камелію. Свого часу Камелія була знаменитістю, багаторазовою чемпіонкою світу у триборстві. А потім втомилася, постаріла і стала нікому не потрібною. Аби не Олена Петрусевич, її чекав м’ясокомбінат. Життя цієї дивовижної пари було нелегким. Офіційно утримувати приватну коняку не можна було ніде. Тож Олена Вадимівна кочувала разом з Камелією з місця на місце. Лікувала її, ласкою відновлювала нервову систему. І Камелія сторицею відплатила за цю любов. Колишня чемпіонка світу почала лікувати маленьких хворих на ДЦП. Саме з неї в Україні розпочався такий напрям реабілітації, як іпотерапія. У 1994 році було зібрано експериментальну групу з 5 дітей, а вже за рік в Олени Петрусевич не було відбою від батьків. Адже ніхто більше не пропонував нічого подібного, лікарі тоді навіть не знали про існування такої терапії. Тож люди йшли і йшли. Та й нині черга на лікування величезна. Цього року програмі іпотерапії Фонду Олени Петрусевич виповнилося двадцять років. Щорічно тут безплатно проходять реабілітацію понад 60 дітей.
Перед тим, як почати іпотерапію, чимало батьків питали дозволу в лікарів. Їм казали: «Ви що, з глузду з’їхали, у вас дитина не ходить, а ви її на коня посадити хочете». А дитина, покатавшись на конячці, раптом починала ходити.
— Після трьох-чотирьох років занять починають ходити діти з важкою формою ДЦП, — каже Олена Петрусевич. — А якщо навіть не ходять, а лише здатні підносити до рота ложку — це теж величезне досягнення. Це для статистики важливі глобальні результати, а батьки раді будь-якому поліпшенню в лікуванні хворого малюка.
У них немає підлості
Олена Петрусевич подарувала не лише друге життя колишній чемпіонці Камелії. Вона подарувала кінному світу України поняття конячої пенсії, якого до цього моменту не існувало. Кінь жив доти, доки міг працювати.
— Я завжди мріяла про те, щоб продовжити життя спортивного коня, — каже Олена Петрусевич — Це ж взаємовигідні умови: ти приносиш користь хворій дитині й користь тварині, яка це робить.
На пенсії, звільнена від будь-якої роботи, Камелія прожила ще кілька років. А у фонді з’явилися нові коні. Нині їх 19. Деякі з них уже старенькі й майже не працюють, інші — лікують хворих дітлахів або виступають у кінних змаганнях. У кожного з них своя непроста доля. Граніта планували відправити за кордон на продаж, але йому не вистачило місця у фургоні. Якби не Олена Вадимівна, попереду в нього був тільки м’ясокомбінат. А нині від цього красеня неможливо відвести очей. Граціозний Міраж після закінчення спортивної кар’єри теж став непотрібним. А нині він радує всіх своїми артистичними талантами.
Усі мешканці стайні, незважаючи на вік, красиві й розумні. Коні, які працюють у програмі іпотерапії, прекрасно розуміють, чим займаються. Усі вони моментально відрізняють хвору дитину від здорової й поводяться з нею дуже обережно.
— Коні — зовсім як люди. У кожного свій характер, своє ставлення до життя. Єдине, чого в них немає, — підлості. Їхня головна риса — благородство. А ще — почуття гідності. Собака в людині може побачити господаря. Кінь — ніколи. Він визнає тільки партнерські стосунки. Якщо людина це розуміє, кінь буде для неї близьким і вірним другом на все життя, — каже Олена Вадимівна.
Працюють у фонді ентузіасти, адже зарплату тут не платять. Це люди, які люблять коней і раді будь-якій можливості поспілкуватися з ними. Ієрархії тут немає, всі роблять ту роботу, яка на даний момент потрібна: розносять корми, прибирають у стійлах, чистять коней.
До речі, визначити вік жінок, які тут працюють, неможливо. У деяких уже дорослі діти, а на вигляд їм років 25.
— Коні здатні підживлювати людину позитивною енергією. В них дуже сильне біополе, — пояснює Олена Петрусевич.
Не випадково в усі часи люди інстинктивно тяглися до цієї дивовижної істоти. Відомо, що варто підійти до коня — погладити, почистити його — і зникає втома, минає головний біль.
На запитання, як у фонді зустрічатимуть Новий рік, Олена Вадимівна відповідає: «Як завжди. Кілька людей зустрінуть його тут, разом з нашими кіньми і собаками. У нас є подружжя, яке вже кілька років поспіль відзначає це свято саме так. А вранці 1 січня ми всі традиційно виїжджаємо на конях в ліс».
Наталія ДОЛИНА, Світлана СКРЯБІНА, (фото) «Урядовий кур’єр»