Моя колега з іншого видання, яка "ковтає" книжки, як бусол жаб, днями похвалилася, що нарешті купила собі річ, про котру давно мріяла. Йдеться про картрідер - спеціальний електронний пристрій, куди за потреби можна записати чимало текстової інформації. І тепер, мовляв, увесь вільний час (особливо багато його у транспорті, поки доводиться добиратися вранці на роботу, а ввечері - додому) читає художню літературу. "Така електронна книжка, куди насправді можна втиснути цілу бібліотеку, дуже зручна, - переконувала вона мене, знаючи, що я - прихильник паперової книги, - а скачати з Інтернету сьогодні можна будь-який твір..."
Сперечатися з нею я не стала, проте продовжувала читати "живі" книги, котрі ще пахнуть друкарською фарбою, найчастіше придбані на столичному ринку "Петрівка". Щойно перегорталася остання сторінка, як вони потрапляли на домашню книжкову полицю, виставляючи напоказ красиві сучасні палітурки. Нерідко трапляється, що минає час - і той чи інший твір хочеться перечитати ще і ще раз. Зачитали ми вдома, приміром, булгаковського "Майстра і Маргариту", "Енеїду" Котляревського, двотомне видання творів Нечуя Левицького, дещо з Шевчука та багато інших. Звичайно, найцікавіші твори можна зберігати і в електронному варіанті - на комп'ютері вони багато місця не займуть, проте у мого покоління - ще справжня любов до, даруйте, справжньої книжки.
А нещодавно відпочивала на Івано-Франківщині. Разом із кількома светрами, спортивним костюмом і кросівками у валізу помістився ще й фотоапарат. Для книг місця не залишилося, та й вага зайва. "Хіба не куплю на місці?" - подумала, наостанок пакуючи ноут-бук. Від Львова до райцентру Рогатин - якась сотня кілометрів, чи то пак рукою подати. "Де у вас можна купити книжку?" - запитую у жіночки на зупинці маршрутних автобусів. "Та у "Школярику", пані", - чую у відповідь. "Ви мене не зрозуміли - я не підручники шукаю, а художню літературу", - знову потурбувала свою випадкову супутницю, котра, як з'ясувалося пізніше, теж їхала у санаторій за кілька кілометрів від цього райцентру. "Так у "Школярику" ж - у нас тут книжок більше ніде немає", - терпляче пояснила вона нетямущій столичній пані.
Робити нічого - стинаю плечима і йду в магазин під такою промовистою назвою. Він розділений навпіл: ліве крило - посуд, праве - сякі-такі підручники (про повний їх асортимент годі й говорити), ручки-блокноти-зошити і невеличка розкладка з книгами. Кілька томів знаменитого дітища англійки Джоан Роулінг "Гаррі Поттер" українською мовою, далі - здається, теж українською - вампірська сага Стефані Майєр, кілька романів уже наших українських сучасників на кшталт Андрія Кокотюхи, кримінальні детективчики і дамські романи у м'яких палітурках, які не сприймаю апріорі... Ось і все.
Кілька разів перебираю практично весь асортимент: з того віку, коли читають казки, нехай навіть і всесвітньо відомої англійської письменниці, вже ніби виросла. Повне зібрання Стефані Майєр є вдома - захоплюється молодша донька. Кримінальних детективів просто не люблю: можливо, це - особливість моєї пам'яті, та вони чомусь забуваються швидше, аніж устигаєш дочитати до кінця. Дамські романи зазвичай більше скидаються на втілену в життя "Камасутру". З величезними труднощами вдалося знайти кілька книжок бразильського журналіста з непростою долею Пауло Коельо, та їх, на жаль, вистачило усього на тиждень... Отож коли я перегорнула останню сторінку його бестселера 2003-ого року під назвою "11 хвилин", вже пошкодувала, що не прислухалась до поради колеги й не придбала і собі картрідер. Бо що почитати усього за сотню кілометрів від Львова - міста, яке претендує на книжкову столицю України, - так і не втямила...