Діти — наше майбутнє! Так думають і сподіваються дорослі. При цьому хочеться вірити: мають на увазі не лише себе особисто, а й завтрашній день держави. Тим часом хлопчики й дівчатка роблять своє життя, орієнтуючись (або навпаки) на дорослих. В одній із київських шкіл журналісти провели опитування на тему «Хто ваш ідеал?». Відповідь вразила: діти не назвали жодного українця, на якого хотіли б бути схожими. Їхні кумири — представники зарубіжних держав, які зуміли швидко заробити гроші.
Звичайно, можна говорити про недоліки виховання в сім’ї і школі, брак загальнодержавної гуманітарної політики тощо. Але все це результат. Де ж причина?
Зважмо на одну подробицю: діти не назвали своїм ідеалом багатьох українців — уже в юному віці усвідомили, що чесною працею за рік-два мільярдерами не стають. Тому, мабуть, позитивом негативного результату опитування є те, що школярі орієнтуються в реальному житті. Воно ж у містах і селах таке, що гідного прикладу для наслідування молодь не знаходить. Тому не лише ідеал обирають для себе за кордоном. Соціологи стверджують (а реальне життя це підтверджує), що значна частина молоді пов’язує своє майбутнє з життям не в Україні. Образно кажучи, юна зміна ногами голосує проти реалій нашого сьогодення. А це свідчить про зневіру в можливість щось змінити на краще.
Де корінь цього негативу? Риба, як відомо, гниє з голови. Песимізм і безнадію посіяли в державі політики, які на словах тільки й роблять, що дбають про народ, а насправді за його рахунок облаштовують особисте життя. Чи можуть такі бути взірцем для молоді? Не забуваймо й інше: кожна держава сильна патріотизмом мас. Наші горе-політики постаралися звести його нанівець. Та не може бути єдності в людей, що оббирають ближніх, з тими, у кого знімають останню сорочку.
Люди старшого покоління добре пам’ятають часи, коли дуже багато хлопчиків мріяли стати прикордонником. Романтика, патріотизм, почуття обов’язку, шана в суспільстві — ось критерії, що визначали їхній вибір. Нещодавно ветеран прикордонної служби з болем у голосі на радіо визнавав, що колись на кордон ішли захищати Батьківщину, а тепер — заробляти гроші. Вони затьмарили все, зруйнували моральні цінності й відкрили дорогу тим, хто вміє розштовхувати ліктями ближніх. Крім цього, відібрали у дітей ще й дитинство.
Безробіття, яке змусило мільйони українців шукати долі за кордоном, теж не сприяє піднесенню патріотизму. Наші земляки, мігруючи світом, бачать тамтешнє життя, порівнюють з вітчизняним… Діти — соціальні сироти при живих батьках, які батрачать за кордоном, теж не бажають залишатись у рідній державі пасинками. А чи багато гордості за свою державу в дітей учителів, лікарів, які бачать, як важко працюють їхні батьки і яку мізерну зарплату отримують у порівнянні з тими, хто зробив розповіді про любов до України своєю професією. Додайте сюди дітей афганців і чорнобильців, що втратили здоров’я, а пенсії навіть на ліки не вистачає. Приклади можна наводити й наводити. Суть їх одна: глибока моральна криза людей, які останні 20 років визначають політику держави, спричинила не лише розвал економіки, а й посіяла зневіру в суспільстві. І коли діти, які виросли уже в незалежній Україні, не бачать серед дорослих ідеалу для наслідування, — це вже трагедія. Розмовами у школі на теми виховання її не подолати. Право на ідеал батьки мають заслужити. Тоді діти стануть майбутнім своєї держави.