Назар Войтович з Тернопілля назавжди залишиться сімнадцятирічним. Уночі 19 лютого 2014 року він поїхав до Києва, а вже наступного ранку під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї. Від пострілу снайпера загинув того чорного дня й активний учасник Євромайдану 19-річний збаражець Устим Голоднюк, який рятував поранених побратимів на Інститутській. Куля ввійшла йому в потилицю, пробивши блакитну миротворчу каску, і вийшла над правим оком.
У лютому 2014 року Максим Хітайлов з Полтавщини був звичайним підлітком, який бачив Революцію гідності лише по телевізору. 18 лютого 2020-го він, 22-річний український гранатометник, боєць 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, загинув, відбиваючи напад російських збройних формувань на спостережний пункт поблизу Хутора Вільного на Луганщині.
Ці молоді були майже ровесниками і пішли в небо з різницею шість років. Однак 18—20 лютого не жалобні дні, а нагадування, що головна мета Майдану і Революції гідності — наша Незалежність — знову під загрозою.
Розстріл Небесної Сотні, захоплення Криму — перші кроки російської агресії, яка триває. До речі, саме дату 20. 02. 2014 викарбувано на гібридній медальці «За повернення Криму», яку міністерство оборони РФ роздавало своїм «зеленим чоловічкам» і посіпакам інформаційного фронту. Нині війна триває. Вона стосується кожного, навіть якщо не всі це усвідомлюють.
Від нас залежить, чи зробимо ми все, щоб смерті на Майдані й російсько-українській війні не були марними. А перемога залежить не лише від зброї, а й від боротьби за серця й розум тих, хто народився в один час із Назаром Войтовичем, Устимом Голоднюком, Максимом Хітайловим. Тисячам їхніх ровесників і наступним поколінням маємо прищепити українськість.
І пам’ятаймо: страх — це єдина перепона до кращого життя. Лише фізично, морально і духовно вільні зможемо втілити в життя свої щоденні мрії.
