Ні. Звичайно, у душах, серцях, пам’яті чи мріях кожного з нас вона не закінчується ніде, ніколи за жодних обставин. Але в буденному житті, на жаль, існує жорстока реальність. Така жорстока і безжальна, що навіть досить поширений песимістичний діагноз самопочуття малої батьківщини «Життя зупинилося» здається компліментом. Бо насправді життя тут не тільки зупинилося, а, за словами тутешніх людей, почало рухатися назад. Швидше, швидше… Особливо стрімке задкування помітне в сільській місцевості.
Отже, мала батьківщина закінчується там, де сільське кладовище стає за розміром вдвічі більшим, ніж той чи інший куток населеного пункту. А місця поховання земляків тепер значно ошатніші за їхні колишні хати. Точніше, за те, що від тих хат залишилося: невеликі жалюгідні купи руїн та густі бур’яни, якими заросли ці місця. Тобто вона перестає існувати тоді, коли донедавна гамірна вулиця, де густо стояли чепурні побілені й розфарбовані будинки, тепер нагадує, даруйте, чийсь майже беззубий рот із кількома темними пеньками замість зубів. А мала кількість досі ще вцілілих осель дає підстави іронічно називати цей куток і без того відомою географічною назвою: «П’ятихатки». Хоч самі господарі дворів не без гумору та самокритики частіше вживають неофіційне назвисько «П’яніхатки».
Мала батьківщина поступово перестає повноцінно існувати у тому разі, коли чималі території колись потужних сільськогосподарських та інших місцевих підприємств тепер перетворено на пустирі чи стихійні сміттєзвалища. А ще працездатні й працьовиті тутешні жителі — фахівці різного профілю і майстри на всі руки в умовах масового безробіття перетворюються на пропащу силу.
Мала батьківщина виявляється приреченою, коли вона рік у рік стає не просто невеликим, а мініатюрним острівцем, який з усіх боків невпинно поглинає степ. Саме той первісний степ, який механізатори свого часу перетворили на зорані й засіяні поля і змушували крок за кроком відступати від населених пунктів, тепер стрімко повернувся на колись втрачені позиції. Понад те, на цілину чи пустирі, що надовго забули про плуги, сівалки, культиватори тощо, перетворилися навіть тракторні бригади, стани, гаражі, де шикувалися і гарчали двигунами від зорі до зорі залізні коні, які освоювали степ.
Не випадково часто згадую про степ, бо саме там, у запорізькому степовому краї, доживає віку й моя мала батьківщина — селище Андріївка. На превеликий жаль, саме слово «доживає» найбільш пасує ситуації, у якій в останні 20—30 років перебуває населений пункт. І якщо понад півсотні років тому селище навіть мало статус районного центру, то тепер воно більше нагадує неперспективне село. Тільки у спогадах його жителів залишилися чотири великі колгоспи, великі підприємства «Сільгосптехніка», «Міжколгоспбуд», автоколона, хлібозавод, промкомбінат, будинок побуту та інші виробничі підрозділи. Частину виробничих потужностей цих підприємств, що перестали працювати, просто зрівняли із землею. Це стосується території колишнього колгоспу імені Карла Маркса, де зруйнували, розібрали і розтягли на будматеріали тракторну бригаду, молочну ферму, комплекс для відгодівлі великої рогатої худоби, вівчарні. На їхньому місці тепер тільки бур’яни по пояс і купи сміття. А нещодавно на центральній садибі господарства розібрали навіть добротні приміщення колгоспних гаражів, майстерень, електроцеху, які могли б ще використовувати не один десяток років. І зробили це не чужі — злі прибульці-загарбники з далеких галактик, а свої — місцеві підприємці, які збагатилися, продавши будматеріали з розібраних приміщень колгоспу, збудованих свого часу не одним поколінням земляків.
Спілкуючись на цю тему з колегами, друзями та знайомими, переконуюся, що така ситуація нині типова для малих і більших сіл у всій Україні: від одних залишаються тільки назви і спогади, інші доживають останні роки. Хоч протягом кількох десятиліть у вітчизняних політиків не бракувало пафосних закликів нарешті повернутися до села обличчям. Найчастіше під час виборів. Та на практиці якщо й поверталися, то тільки певною частиною лиця — ротом. Або робили обіцяний поворот на 360 градусів — на місці.
А тому і з’явилася в автора зухвала пропозиція для команди нового глави держави, яка клопочеться про нове місце розташування адміністрації президента. Тицьніть, керівні пани і підпанки, наосліп пальцем у карту України, і обов’язково потрапите на якесь занедбане село. Облаштуйте там свою резиденцію і почніть саме звідти відроджувати нашу державу, яка у всі роки і віки спиралася на село. Бо без розвитку і нормального життя нашої малої батьківщини важко уявити добробут Батьківщини великої — України. І зрештою, «слуги народу», якими себе вважаєте, повинні бути значно ближче до свого народу. Доки ще є до кого бути ближче. Доки ще є.