ЦВК ОГОЛОСИЛА ПЕРЕМОЖЦЕМ ВИБОРІВ ЯНУКОВИЧА
АКТУАЛЬНО. Події вже десятирічної давнини ще напрочуд пам’ятні, а тому немає сенсу переповідати хронологію Помаранчевої революції, яка вивела мільйони обурених людей по всій Україні на великі і малі Майдани. Значно важливіше задуматись, чому ми докотились до повторення вже апробованого методу всенародного спротиву? Тим паче, якщо перша спроба Януковича узурпувати владу минула без жертв, то нині йдеться про тисячі загиблих і масштабну трагедію, що невідомо чим і коли завершиться.
Звісно, на будь-яких виборах у будь-якій країні не обходиться без дрібних порушень, однак лише номінально українська влада у 2004 році знахабніла до того, що навіть глухими поліськими районами роз’їжджали ніколи не бачені тут двоповерхові автобуси із «виборцями». Лише сліпі не бачили системного, масового і цинічного нехтування виборчим законодавством, що однак не завадило тодішньому голові Центрвиборчкому Сергію Ківалову під обурені вигуки «Ганьба!» (до речі, скандували як представники опозиції, так і присутні в залі журналісти, які, здавалось би, вже звикли до всього і зазвичай толерантні з огляду на свої професійні обов’язки) оголосити переможцем президентських виборів Віктора Януковича.
До честі України, підрахунки «заслуженого юриста», завдяки яким він здобув не зовсім коректне, зате напрочуд влучне прізвисько, Верховний Суд України визнав недійсними. Служителі Феміди постановили: «Визнати дії Центральної виборчої комісії по встановленню результатів голосування неправомірними». Понад це окремою ухвалою судді звернули увагу вищих органів державної влади та Генерального прокурора України на те, що Центрвиборчкомом було порушено принципи верховенства права, законності, об’єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обгрунтованості прийняття рішень, відкритості і публічності.
Після такого навряд чи хоч хтось припускав, що голова Центрвиборчкому відбудеться легким переляком, а розслідування масових фальсифікацій, що мали місце під час другого туру президентських виборів, завершаться… нічим. Не зайве нагадати, що тисячі журналістів, спостерігачів, просто небайдужих громадян були готові дати як власні свідчення, так і надати фотографії автобусів, задіяних у виборчих «каруселях», що без особливих труднощів допомогло б встановити особи учасників, безпосередніх організаторів та замовників масштабної спроби протизаконного захоплення влади у державі.
Натомість українці опинилися в унікальній ситуації, яка донині спантеличує світ: якщо факти масових фальсифікацій, на основі чого Верховний Суд України призначив повторне голосування (тобто третій тур виборів), ніким юридично не доведені, то на якій підставі прийшов до влади Ющенко? А якщо масштабні злочини під час другого туру виборів дійсно мали місце, то де винуваті особи та їхня відповідальність перед Законом, який однаковий для всіх: і для гопника, і для заслуженого юриста України Сергія Ківалова та громадян Віктора Януковича чи Віктора Пшонки?
Питання, на жаль, зовсім не риторичні, адже якби десять років тому закони в Україні діяли, то українці ніколи б не побачили ні у Верховній Раді, ні на високих державних посадах тих, хто, провалившись під час першого фальшування, згодом таки довів країну до нового Майдану, його розстрілу та нинішньої катастрофи.
ПОЧАТОК МАСОВАНИХ АВІАУДАРІВ ПО ГРОЗНОМУ
Кожному — по ділах його
ЗЛОЧИН. Незалежно від особистого ставлення кожного з нас до релігії, ні в кого не викликає сумнівів мудрість біблійних істин, одна з яких говорить про помітність найдрібнішої смітинки в чужому оці та повне ігнорування навіть колоди — у власному. Саме ця асоціація мимоволі спадає на думку, коли Путін вкотре звинувачує Україну в тому, що на Донбасі армія нібито воює не з озброєними бойовиками, а з власним народом.
Тим часом 20 років тому житлові квартали Грозного у прямому значенні слова зрівнювала із землею бойова авіація Росії, яка розгорнула війну на знищення навіть не із закордонними «гастролерами» і псевдодобровольцями із сусідньої держави, а проти корінного чеченського народу на його віковічній і Богом даній землі.
Отож глибоко символічно, що саме цими днями виповнюється річниця ще однієї знакової події — 26 листопада 1968 року Генеральна асамблея ООН схвалила Конвенцію про незастосування терміну давності до злочинів проти людяності, за які ще доведеться відповідати російським ревнителям моралі у «чужому оці».
140 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЧЕРЧИЛЛЯ
Феномен потрібності
ПОСТАТЬ. Важко повірити, що лауреат Нобелівської премії у галузі літератури, талановитий журналіст, здібний живописець та один із найвидатніших політиків світу — одна і та сама особа, вся офіційна освіта якої обмежилась військовим кавалерійським училищем. Утім, головним талантом цієї непересічної людини стала здатність не боятися навіть найгіркішої правди й не шукати вигідних і хлібних місць, а служити там, де він найбільш потрібний своїй державі і народу. Яскравим доказом цього стала навіть скандальна відставка у роки Першої світової війни тодішнього морського міністра Великобританії майора Вінстона Черчилля, який добровільно продовжив «кар’єру» на фронті комбатом піхотинців.
Фраза «Служу Вітчизні» стала сенсом життя Вінстона Черчилля.
7
5-РІЧЧЯ НАПАДУ СРСР НА ФІНЛЯНДІЮ
Уроки незнаменитої війни
ПАРАЛЕЛІ. На відміну від нинішніх російських «експертів», які заявляють про спроможність своєї армії за дві години «дійти» до Києва, радянський план «контрудару» по сусідній Фінляндії відводив на повне завершення воєнних дій аж два тижні. Ще однією аналогією із сучасністю є те, що причиною нападу велетенського СРСР на малу сусідку стали не ворожі дії фінів, а всього-на-всього теоретичне припущення, що певні сили «третіх країн» можуть скористатись територією Фінляндії для нападу на Радянський Союз.
Крім того, російські «історики» і «знавці міжнародного права» не втомлюються повторювати, що збройна анексія Карельського перешийку стала торжеством справедливості і законності, бо, як вони кажуть, йдеться про завойовані ще Петром І землі, згодом добровільно повернуті фінам Олександром І задля «округления Финского государства», що на той час уже входило до складу Російської імперії. Однак після її розвалу і проголошення незалежності Фінляндії вже міждержавний кордон став проходити за кілька десятків кілометрів від Ленінграда. Отож, мовляв, причиною збройного конфлікту стала саме «непоступливість» сусідньої держави, яка, згідно із секретними протоколами до пакту Молотова-Ріббентропа, поза власною волею опинилась у сфері «радянських інтересів».
31 жовтня 1939 року голова уряду Молотов з трибуни Верховної Ради СРСР заявив, що вимога перенесення кордону обумовлена виключно турботою про безпеку «міста Леніна», й назвав безпідставними звинувачення у намірах захопити фінський Виборг і території північніше Ладозького озера. Втім, це не завадило радянській стороні у березні 1940 року зажадати все це від Фінляндії як обов’язкову передумову для укладення миру. Не менш промовистий факт, що формування міфічної «Фінської народної армії» розпочалось ще 11 листопада 1939 року зі створення в радянській Карелії 106-ї стрілецької дивізії, командира якої згодом призначили «міністром оборони» маріонеткової Фінляндської Демократичної Республіки, уряд якої складався тільки з радянських громадян.
Безпосереднім приводом для розв’язування війни став артилерійський обстріл начебто з фінської сторони радянської прикордонної застави поблизу селища Майнила, хоча насправді снаряди прилетіли зовсім з іншого боку. В результаті велетенський за протяжністю радянсько-фінляндський кордон перетворився у фронт, що, за задумом сталінських «стратегів», гарантувало прорив якщо не укріплень на так званій лінії Маннергейма в районі Карельського перешийку, то їх обхід та вихід у глибокі тили противника щонайменше на кількох ділянках від Ленінграда до Мурманська.
Регулярну фінську армію, яка налічувала 28 тисяч вояків та мала на озброєнні 25 танків і 150 бойових літаків, планували розгромити виключно силами Ленінградського військового округу (340 тис. бійців, приблизно 2 тис. танків, 2446 літаків). Крім того, ще 437 бойових машин було в авіаційних частинах Балтійського флоту, який теж залучили до війни з «білофінами». За всіма канонами військової науки, розгром Фінляндії був неминучим, адже йшлося про протистояння спішно мобілізованого народного ополчення регулярним частинам Червоної армії, а основною зброєю проти радянських танків були пляшки із запалювальною сумішшю, що отримали назву «коктейль Молотова».
Натомість бойові дії продемонстрували виняткову мужність і стійкість фінів та слабкість і неорганізованість Червоної армії й бездарність її командування. В результаті на фінський фронт довелось терміново перекидати додаткові сили з інших військових округів. Особливо трагічно склалася доля сформованої переважно з уродженців Житомирщини легендарної 44-ї Щорсівської стрілецької дивізії. Її бійців планували перевдягти в теплий одяг по «прибутті на місце», а на ділі відправили воювати у благеньких шинелях і будьонівках та взутими у брезентові чоботи і навіть у черевики з кількаметровими обмотками. За такого «обмундирування» сорокаградусний мороз винищував солдат ефективніше за противника.
Врешті-решт «двотижнева» війна затяглася аж до 12 березня 1940 року, коли, опинившись перед загрозою прямого залучення до затяжного конфлікту країн «гнилої демократії», Сталін погодився на перемир'я. За явно заниженими офіційними даними, Червона армія втратила за період бойових дій 126 875 осіб вбитими, тим часом як фіни — 23 542 військових та понад 1 тис. цивільних, які загинули переважно від варварських бомбардувань радянськими літаками фінських міст. Утім, найважливіший урок війни, який нині знову актуальний, — згуртований єдиною метою народ стає міцним горішком навіть для найсильнішого агресора.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)