У ті роки в південному благодатному краю ніщо не провіщало голод. Колосилися ниви, родили сади, в лісових посадках можна було зібрати і гриби, і ягоди. Якби не колективізація, розкуркулення та політичні перипетії. Саме ці складові, як і скрізь в Україні, стали причинами штучного голоду. За даними Державного архіву Миколаївської області, тут було розкуркулено 12 тисяч місцевих успішних домогосподарств. Спочатку ярлики «куркулі» навісили на представників заможних родин. Згодом взялися за середняків, а коли вже не стало й таких, прийшла черга бідноти.

Читали зі сльозами на очах

У Державному архіві Миколаївської області збереглося небагато документів, що свідчать про штучний голод. Як пояснила начальниця відділу інформації та використання документів архіву Марина Мельник, під час Другої світової війни архівісти, які працювали в районах області, знищували документи, аби ворог не дізнався імена партійців, комсомольців, активістів.

Натомість інформацію та висновки про Голодомор співробітники архіву знаходять в інших джерелах. Зокрема із записів актів громадянського стану. «Голодомор 1932-33 років — найстрашніша трагедія українського народу. Він мав штучний характер. І хоча про нього не дозволялося відкрито говорити й навіть згадувати в офіційних документах, проте крім спогадів очевидців залишилися і документальні свідчення трагедії. Вони зберігаються в Державному архіві Миколаївської області. У деяких актах вказано причину смерті людини, — «від голоду», «від білкової недостатності», «від виснаження», «від дизентерії», — каже Марина.

Зберігся в архіві лист, який написали члени правління колгоспу з Новобузького району до райвиконкому: «Засобів для життя ніяких не маємо. Живемо виключно тим, що отримуємо з елеваторів у вигляді харчової допомоги. В останні дні ми нічого не отримуємо. Роботи стоять нерухомо. Люди зовсім ослабли, і є масове опухання, що через кілька днів призведе до смертних наслідків».

Марина Мельник згадує, що коли укладали списки розкуркулених, вивчали документи, знайомилися з тим, що відбувалося під час Голодомору в області, було страшно. «Ми два тижні цим займалися. У нас жіночий колектив, ми плакали всі. Бо з документів було видно, як день за днем гинули члени одної родини, вмирали п’ятеро-семеро дітей. Є записи про те, що батьки вбивали себе та своїх дітей. Кидалися під потяг. Люди просто не могли бачити, як опухають їхні діти».

«…не бачать навіть крихти хліба»

Звісно, тодішня влада замовчувала правду про штучний голод, ніби його взагалі не було. Натомість одним з підтверджень голодомору на Миколаївщині є лист від комуни ім. Леніна Тернівської сільради (поселення на околиці Миколаєва). У листі до газети «Шлях індустріалізації» люди відверто писали: «Члени комуни голодують, бо вже чотири дні не бачать навіть крихти хліба. Просимо миколаївські організації звернути на це увагу та негайно надати допомогу». Утім, листа не опублікували, і ніхто на нього не відреагував.

Документи архіву перегукуються зі спогадами тих, хто пережив Голодомор. Іван Матвійович Барський із Врадіївського району каже: «Я добре пам’ятаю 1933 рік, голод був страшенний, їсти в нашій родині не було що. Навесні ходив з іншими дітьми на поле, рвав козелики, лободу, цвіт акації. Мама варила їжу з тої трави. Я став дуже худим, і мене підгодовувала наша вчителька Анна Огеївна Яворська. Давала трішки горохового супу і маленький шматочок хліба. Я ділив хліб навпіл, одну половинку з’їдав, іншу ніс мамі. У мого батька була сестра Соня, вона жила сама, померла і довго пролежала в хаті. Коли йшов зі школи, бачив, як люди падали і помирали прямо на дорозі».

В одному з протоколів засідання бюро партосередку при колгоспі ім. Сталіна Пересадівської сільради зазначалося, що станом на 18 квітня 1933 року в колгоспі перебувало на громадському харчуванні 1845 осіб, однак продовольчих ресурсів було лише на два дні. Хворих від недоїдання — 390 колгоспників, лише у березні — квітні сталося понад 100 випадків смерті. У Державному архіві Миколаївської області зберігся той протокол.

Секретар Миколаївського міського партійного комітету Шулькін у листі від 21 квітня 1933 року писав секретарям сільських партосередків та уповноваженим міськкому: «...Якщо на ґрунті голоду буде хоча б один смертельний випадок у вашому селі, безумовно, керівний склад буде виключено з партії та віддано під суд. Крім того, вважаємо за необхідне попередити, що продовольча допомога в травні буде дуже незначною і вам належить вжити заходів до мобілізації всіх внутрішніх ресурсів».

А з порту відправляли зерно на експорт

На Миколаївщині від голодомору страждали всі. Незважаючи на національність чи соціальний статус. Історію штучного голоду на території села Новоселівка, колишньої німецької колонії Гальбштадт, дослідив голова громадської організації об’єднання краєзнавців Миколаївського району «Світовид» та член громадської організації «Краєвед» Віктор Дробний. Одним із напрямів роботи цієї організації є збирання спогадів людей та їхніх нащадків про події, пов’язані зі штучним голодом.

Віктор оприлюднив спогади Олени Рохусовни Аценбілер, про які дізнався від її доньки, що нині живе в Німеччині. Жінка у своїх спогадах написала: «Розкуркулювання проводила змішана команда з представників Ландауського району та місцевих німців. Повернувшись зі школи додому (я навчалася тоді в 3 класі), потрапила саме на розкуркулювання родини. Один з місцевих зірвав з мене шалик зі словами, — це також знадобиться. У школу з того часу не ходила. Ходили з батьком та братом по сусідніх селах в пошуках роботи. Молодший брат просив подаяння».

Ці дані ввійдуть до книги Віктора про історію села Новоселівка (Гальбштадт). «Майже в кожній родині був хтось репресований. Так, наприклад, у Новоселівці працював учитель, який проходив у кримінальних справах двічі: у 1935 і 1937 роках. Першого разу його вину не було доведено, він перебував три місяці в тюрмі, його відпустили додому, а потім відправили до Сибіру як розкуркуленого», — розповідає дослідник.

Краєзнавці Миколаївського району разом із Віктором Дробним уже видали документальні книжки «Голодомор. Очевидці свідчать. 1932-1933 роки. Миколаївський район» та «Свідків стає все менше». В останній книжці зібрано кілька шкільних робіт, присвячених Голодомору і написаних у 2008 році. Цікавою є робота Наталії Лисогор, тодішньої учениці Кривобалківської школи, консультантом якої виступила членкиня громадської організації «Світовид» Ольга Запорожець. Робота розкриває основні причини, передумови Голодомору на території Миколаївського району та деяких сусідніх сіл. Тут також подані окремі спогади. І додається великий масив документів із Державного архіву. Зокрема, цікавим є протокол засідання Веселокутської сільської ради Миколаївського району від 25.12.1932 року. Села Веселий Кут сьогодні не існує. Це зараз територія Широколанівського перегону, люди переселилися.

З протоколу (мовою оригіналу): «Слухали: про застосування заходів до злісних невдатників хліба контракції, а саме Остаповича Івана Васильовича, який мав посіву 5,25 гектара, мав здати хлібу 13,3 центнера, здав 1,83, решту тричі вивозив до міста Миколаєва, продав на приватному ринку. Ухвалили: оштрафувати Остаповича на 800 карбованців, позбавити користування землею з виселкою за межі району». В іншому протоколі йдеться про те, що «громадяни хутору Васильки відтягують виконання частково хлібозаготівель, та перераховується понад десяток прізвищ. За часткове невиконання контракційних умов з хлібоздачі стягнути терміново обов’язкові платежі». Як зазначає Віктор Дробний, фактично селян ставили в безвихідне положення, вимагаючи від них сплати недоотриманого так чи інакше. А норми здачі завжди були завищені.

Водночас активно працював Миколаївський порт, підтвердження збереглися в архіві. У наявності є Постанова бюро Миколаївського міського комітету партії «Про заходи із завантаження експортних суден хлібом». Коли від голоду пухли і помирали люди, які не мали крихти хліба, щодня з портів відвантажували тисячі тонн зерна на експорт і годували жителів інших країн.

Доказів у вигляді документів та спогадів тих людей, що пережили голод, безліч. Вони не залишають сумнівів — український народ спіткала страшна трагедія, жахливою була доля тисяч українців, знущання з боку влади могли б убити людську гідність. Але українці зберегли честь і довели, що вони здатні перебороти навіть такі важкі випробування долі, яким був Голодомор.