ЩО ВДІЄШ
Тисячі дописів, сотні наукових досліджень присвячено показу насильства на екранах телевізорів
Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
У відповідних публікаціях воно практично завжди стає об’єктом засудження. Психологи, критики, журналісти, які пишуть про практику ТБ, вважають, доводять, що демонстрація вбивств, крові, знущань — будь-яких форм жорстокості негативно впливає на аудиторію. Розбіжності позицій — лише в оцінках масштабності, потужності такого впливу. При цьому діапазон точок зору тут достатньо широкий як у цілому, так і стосовно різних вікових груп глядачів.
Два боки реальності
Глянемо на медіа-насильство в ракурсі, який, зазвичай, мало приваблює тих, хто переймається осмисленням цієї проблеми, — під кутом дилеми протистояння добра і зла, хорошого і поганого. Насильство — це те, що, виходячи із системи моральних, етичних норм, прийнятих людиною, вона сприймає як погане, кепське, зле, неприйнятне. Позитивне, добре ми пізнаємо, виокремлюємо завдяки тому, що воно протистоїть негативному, є антитезою останньому і навпаки. Не випадково в раю не було окремого древа пізнання добра і окремого древа пізнання зла...
Добро і зло — два боки реальності, й ігнорувати один з них — означає спотворювати картину світу. Таке й відбувається у разі, коли домінантою контенту телебачення стає якась із цих сторін буття. Критика телебачення як «кухні жахів» переважно — критика надмірного захоплення темним, злим, дисбалансу в погляді на світ. І з цією критикою найчастіше важко не погоджуватися. Але й заклики до творення «виключно позитивного» ТБ не варті схвальних оплесків, бо фактично — це пропозиція жити з напівзаплющеними очима, ігнорувати великий пласт реальності. Таке телебачення ми мали в радянські часи. Світ ілюзій, який воно створювало, заважав об’єктивному сприйняттю дійсності що, м’яко кажучи, не пішло на користь тодішньому суспільству. Хто відводить погляд від суворої реальності буття (вона завше і повсюдно є такою!), хто відвертає очі, аби не бачити зла — чи спроможний роздивитися та гідно оцінити добро?
Не існує зла абсолютного, як не існує абсолютного добра в нашому життєвому просторі. Більш того, саме наявність елементів, «молекул» добра в злі й навпаки — джерело внутрішніх протиріч, які дають поштовх процесам перетворень, трансформацій першого і другого аж до зміни полярності. Безмежна батьківська любов спроможна принести зло, виховати егоїста і нікчему. Безмежне зло може стати поштовхом до позитивних змін, до руху в бік добра. Так, аварія на атомній електростанції Фукусіма в Японії, що сталася у березні минулого року, виявилася потужним спонукальним мотивом для впровадження «зелених» технологій, енергетики, заснованої на поновлювальних джерелах.
Мало того, ті ж самі дії ми часом можемо трактувати неоднозначно, по-різному — як позитивні, так і негативні... Оспіваний, опоетизований похід аргонавтів за «золотим руном», якщо відкинути романтичне забарвлення цієї історії, хіба не можна назвати піратством? А захисник бідних Робін Гуд? Грабував багатих? Та ж з бідного — що візьмеш? Допомагав незаможним — робив їх співучасниками злочинів і купував мовчання стосовно своєї «дислокації»…
Віват, конфлікт!
Якщо б спробувати виокремити та вилучити літературні, кінематографічні, драматургічні твори, в яких в тій чи тій формі, в тих чи тих історичних строях, у тих чи тих сюжетних ситуаціях з’ясовують стосунки добро і зло, що б залишилося від літератури, кінематографа, театру?.. Адже будь-яка розповідь про життя — вигадане чи реальне — розповідь про події. Та чи можуть бути цікавими події регулярні, передбачувані, як зміна дня і ночі, тобто такі, котрі по суті не є інформативними? Лише конфлікт (зовнішній чи внутрішній) — та чи та конкретизація боротьби «добра» і «зла», його виникнення, розвиток, кульмінація і розв’язка, тобто його власний, не тотожний іншим конфліктам «життєвий шлях», «життєвий досвід» спроможний бути джерелом нової інформації, а через це — втримувати нашу читацьку, глядацьку чи слухацьку увагу, наш інтерес, чомусь вчити, дати змогу комусь співчувати, щось переживати.
Під∂рунтям конфлікту, фактором, який спонукає до дій, до зіткнення його учасників, є невідповідність, протилежність життєвих позицій, систем цінностей, смислів, яких дотримується кожна зі сторін. Якщо ж зазирнути глибше, то за позицією людини завжди стоять потреби, які часто не усвідомлюються, бо ховаються за маскою інтересів. І власні принципи врешті-решт ми розглядаємо як такі, через слідування котрим на практиці можна досягти задоволення наявних потреб. Тому й діємо відповідно цим принципам.
На телеекрані конфлікт — зіткнення «медіа-зла» (медіа-насильство — одна з його форм) з «медіа-добром».
Міра, міць, потужність зла... Забагато?.. Та чим потужніше зло, тим величніша перемога над ним. Чи героїзм — здолати слабкого і немічного супротивника — носія зла?..
Погоджуюся з тим, що заклики не показувати надмірно зло справедливі. Але де вона, міра, на яких вагах зважити: 30 грамів зла, а тепер 30 грамів добра, щоб у контенті був баланс?.. Що таке цей «баланс»?.. Та ще й прийнятний для всіх чи принаймні для більшості. Де критерії? Однозначних нема. Але пошук відповіді на поставлені запитання, можливо, варто вести, перейнявшись ще одним: а заради чого показується насильство у цьому, конкретному випадку? Відповідь достатньо зрозуміла, якщо автори твору сповідують християнську, гуманістичну чи будь-яку іншу (наприклад, буддистську, мусульманську) етику. Тоді рамки обраної етики визначають, що є добром, що — злом, а розказана/показана «story» доводить якщо не фактичну, то моральну перевагу першого над другим — запалює світло в кінці тунелю чи виводить з нього. Вогонь надії у будь-якому разі не згасає, і навіть у драмі діє як катарсис.
Але в разі, коли «історія» розповідається чи показується з позиції достатньо поширеного нині у творчих колах (та й, на жаль, у суспільстві в цілому) етичного релятивізму, який сповідує право індивідуума суто суб’єктивно встановлювати, визначати «параметри», ознаки добра і зла та керуватися цими своїми уявленнями, змінювати їх на власний розсуд, коли заманеться чи коли вигідно, для того, хто дивиться (читає, слухає) за цими «правилами» викладену «історію», створюється ситуація невизначеності. Сенс показу зла при цьому стає незрозумілим. Воно пригнічує своєю тотальністю, притискує безвихіддю. І з’являється запитання: а навіщо?.. Виникає відчуття надмірності показу жахів, через які репрезентує себе зло. Виникає ставлення до «творців» як до адвокатів цього зла та потреба в тому, аби дисбаланс негативного/позитивного був ліквідований («Зменшіть кількість негативного, кількість зла!» чи «Додайте добра, додайте позитиву!»).
Отака, якщо коротко, діалектика цієї проблеми — проблеми міри зла на телеекрані. Універсальних рецептів її розв’язання не існує, і простих рішень тут немає.