Теза, винесена в заголовок, не потребує коментарів. Могутність будь-якої держави насамперед визначається чисельністю тих, хто працює. Інший чинник, що має неабияке значення, — їхня кваліфікація. Тож далеко не однозначними виявилися наслідки ухваленого 2 березня 2015 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення». Йдеться насамперед про численну армію науково-педагогічних працівників, які, вирішивши залишитися на науковій пенсії, були змушені писати заяви про звільнення. В окремо взятих освітніх і наукових закладах кількість таких осіб становить від кількох до кількох десятків. А загалом в Україні — не одна тисяча! До речі, всі ці люди платили податки, зокрема в Пенсійний фонд. Тепер же вони всі мають отримувати кошти лише з нього.
Особливо боляче новий закон вдарив по вищій школі, адже багатьом професорам і доцентам довелося звільнятися посеред навчального року. Наслідком стало значне порушення навчального процесу. І це ще м’яко сказано. Чи легко за кілька днів знайти потрібного фахівця, який би продовжив викладати навчальні дисципліни за розкладом? Хто тепер буде науковим керівником курсових і дипломних робіт, коли до кінця семестру залишилося два місяці? А що робити аспірантам, які несподівано залишилися без наукового керівника?
Головне ж полягає в тому, що держава змусила піти на пенсію найосвіченішу частину суспільства. Сподіватися на те, що цих людей швидко замінять молоді та здібні, — марна справа. Цього не буде хоч би тому, що молодих у науці дуже мало. Причина очевидна: не престижно.
Отже, нагальне завдання влади — виправлення помилки в законодавстві. Людей потрібно стимулювати до праці, а не виштовхувати їх на пенсію.