Десять українців, які воювали у семи арміях
ПРАВДА ПРО МИНУЛЕ. Під час Другої світової війни наші співвітчизники боролися проти нацизму у складі військ різних держав антигітлерівської коаліції
Життя далеко не одномірне, іноді в ньому все відбувається складно і неоднозначно, особливо в часи великих трагедій, що лягають тяжким випробуванням на плечі людей. І неможливо перебіг подій і вчинки учасників, хай би як нам цього хотілося, затиснути у визначені рамки чи намальовані схеми. Так відбулося з нашою країною за часів Другої світової війни.
Український вимір цієї трагедії не обмежувався лише боротьбою Вермахту й Радянської армії на українській території, як це традиційно подавала радянська історіографія. Протягом 1939—1954 років на території України пройшли вісім воєн, жертвами яких стали 8-10 мільйонів людей. (Див. «Як святкуватимемо День Перемоги» в «УК» від 18.04.2015 року). Вісім бойових протистоянь — відкритих воєнних дій чи підпільної боротьби між різними народами, державами й режимами, що точилися на території України від 1939 до 1954 років (найбільше за часом тривала радянсько-українська підпільна війна) мають стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її продовженням.
Оскільки українці проживали на територіях різних держав, як сусідніх до нинішньої України, так і віддалених, то вони були долею втягнуті у боротьбу проти нацизму, який загрожував усьому світові. Так дехто з наших дідів змушений був воювати у складі іноземних армій, відстоювати інтереси інших держав, а іноді й вбивати інших українців.
І ось напередодні Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом Український інститут національної пам’яті разом з Українським кризовим центром представили серію плакатів про українців та українок, які під час Другої світової війни воювали у складі Червоної армії, УПА, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США.
Хто ж вони, ці героїчні українці, імена яких вписані у світовий перелік героїв Другої світової війни? Пітер Дмитрук, Іван Кожедуб, Галина Кузьменко, Ніколас Міньо, Михайло Опаренко, Ніколас Орешко, Петро Федун-«Полтава», Василь Порик, Амет-Хан Султан й Анна Храплива. Ці чоловіки й жінки з різних куточків України та світу воювали в регулярних арміях і були партизанами, перебували на передовій і служили у допоміжних формуваннях, пройшли усю війну чи героїчно загинули. Їх об’єднує те, що майже всі вони дістали високі відзнаки країн, у лавах яких вони боролися проти фашизму. Серед них — Герой Радянського Союзу, лицар Золотого хреста бойової заслуги УПА, нагороджений Медаллю Пошани армії США, лицар Військового Хреста Франції та українка, відзначена Медаллю Британської Імперії. Історія кожного з них — це історія мужності в ім’я спільної перемоги над агресором. Отже познайомимося з ними ближче.
.jpg)
Пітер Дмитрук
Канадського льотчика українського походження Пітера Дмитрука нацисти збили в небі над Францією. Але він врятувався й долучився до французького руху опору, у лавах якого й загинув. Саме він врятував мешканців містечка Ле-Мартр-де-Вейр від репресій. Нагороджений Військовим Хрестом Франції та канадською відзнакою «Будівничі Нації».
Іван Кожедуб
Уродженець Чернігівської губернії (нині Шостський район Сумської області), військовий льотчик-ас, найрезультативніший винищувач в Радянському Союзі й військ союзників Іван Кожедуб здобув 64 повітряні перемоги. Тричі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Галина Кузьменко
Уродженка Чернігівщини, вона рано залишилася сиротою. Мати померла під час Голодомору, батько загинув у сталінських таборах. Перед німецькою окупацією жила на Донеччині. Під час війни приєдналася до підпілля ОУН, згодом вступила до УПА, була кулеметницею й пропагандисткою. Після вигнання німецьких окупантів продовжила боротьбу проти радянської влади, потрапила в полон. Пройшла тортури й ГУЛАГ.
Ніколас Міньо
Американський солдат українського походження Ніколас Міньо воював у 1-й бронетанковій дивізії армії США. 28 квітня 1943 року рядовий Міньо самотужки кинувся в багнетну атаку на кулеметну позицію, яка зупинила наступ його роти. Знищивши близько 10 ворожих солдатів, він підняв у наступ весь свій підрозділ, але дістав смертельне поранення. Нагороджений найвищими відзнаками США — Медаллю Пошани армії США, медаллю Бронзова Зірка, медаллю Пурпурове серце та іншими.
Михайло Опаренко
Уродженець Києва, він зустрів Другу світову одним із перших у складі 216 бомбардувальної ескадрильї Війська Польського. Після розгрому Польщі військами Гітлера й Сталіна евакуювався у Францію, а згодом — у Велику Британію, де продовжив службу. Нагороджений польськими, британськими та французькими хрестами й медалями.
Ніколас Орешнко
Старший сержант армії США Ніколас Орешко за героїзм у боях на території Німеччини дістав найвищі відзнаки держави: Медаль Пошани армії США, медаль Бронзова Зірка, Пурпурове серце та інші.
Петро Федун
Уродженець Львівщини Петро Федун під час Другої світової війни боровся в лавах двох армій. Спершу як лейтенант Червоної армії воював проти німецьких окупантів і потрапив у полон. Після звільнення з полону приєднався до підпілля ОУН, згодом вступив до УПА, де став видатним ідеологом і публіцистом українського визвольного руху. Його перу належать численні праці, зокрема «Хто такі бандерівці та за що вони борються» під псевдонімом Петро Полтава. Застрелився, оточений підрозділом МГБ у криївці 23 грудня 1951 року. Головна команда УПА нагородила Федуна Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу і Золотим хрестом заслуги — найвищими відзнаками УПА.
Василь Порик
Лейтенант Червоної армії Василь Порик родом з Вінничини. Потрапив у полон, опинився у таборі для військовополонених у Франції, звідки втік до французьких партизанів. Очолив власний загін. В одному з боїв був схоплений і розстріляний нацистами. Герой Радянського Союзу й Національний герой Франції.
Амет-Хан Султан
Кримський татарин Амет-Хан Султан під час Другої світової війни був льотчиком-винищувачем. Збив 30 літаків противника особисто й ще 19 у групових боях. Став двічі Героєм Радянського Союзу. Не боявся відкрито називати себе кримським татарином. Це про нього у 2012 році режисер Ахтем Сеїтаблаєв зняв фільм «Хайтарма».
Анна Храплива
Канадка українського походження Анна Храплива була однією з перших українок, які пішли добровольцями до Канадського жіночого армійського корпусу. Служила у Великій Британії та у Британській зоні окупації Німеччини. Відзначена медаллю Британської імперії.
Насамкінець. Ми маємо знати свою історію, ми маємо знати своїх героїв. Тільки таким шляхом прийде усвідомлення місця українського народу у світі і самоповага. Нехай ці герої з минулого будуть нині нам прикладом мужності і прагнення до волі і незалежності власної держави. Слава Україні!
Матеріал підготувала Лариса КОНАРЕВА «Урядовий кур’єр» (фото — Український інститут національної пам’яті)
.jpg)
До неї часто залітають голуби миру…
КАРТИНКИ ЖИТТЯ. Фронтова медсестра Дарія Антонова ділиться роздумами про війну, мир і людяність
— Ой, знову голуб залітав, — Дарія Емануїлівна тримає в руках кілька пір’їнок, які залишилися. — То був голуб миру. Вони до мене цієї весни залітають часто. Значить, скоро настане мир. Он бачите, як брунькують каштани. Словом, усе йде на життя, на нове життя, — коротко, але водночас так глибоко висловлює емоції вибілена сивиною фронтова медсестра, якій першого квітня виповнилося 95.
А мені здається, що то у вікні стоїть сама Мудрість, сама Людяність і водночас найцікавіша Книга Життя. Це ж треба так тонко підмітити і про голубів, і про каштани!
Брехню ненавиджу!
Вона й тепер сприймає все, що нас оточує, зі щирим молодечим запалом. І в цьому, здається, теж криється секрет її нетлінного довголіття. Принаймні, останніх 10 років, що знаю цю жінку, вона не змінюється: так само худорлява й струнка, немов тополя, з рівним дівочим станом, із приємною усмішкою. А я, каже, не згинаюсь! Причому ні в прямому, ні в переносному значеннях.
Справді, якщо вже не зігнули її ані голод 1933-го, ані дві війни — радянсько-фінська та німецько-радянська, — то чого і перед ким їй гнутися тепер? А ось нам схилити голову в пошані перед фронтовиком-довгожителем не завадить. Особливо в день 70-річчя Перемоги.
У неї загострене відчуття справедливості. Каже, хоч і народилася 1 квітня, але брехні категорично не сприймає з дитинства:
— Нам завжди брехали: виконали-перевиконали, доженемо-переженемо! Ми це все слухали, а самі стояли в черзі за пачкою масла чи шматком ковбаси. На жаль, і теперішня влада грішить неправдою чи, я б сказала, напівправдою: з таким підходом жити по-новому не вийде! — одразу без жодних компромісів випалила свою думку.
…Дарія Мовчан народилася в 1920-му на Черкащині — житниці України:
— У нас, як у того Омелька, була невеличка сімейка: тільки він та вона, та старий, та стара, та дві дівки в намисті, та дві ляльки в колисці (далі ви знаєте). Словом, восьмеро було нас у батьків: п’ятеро дівчат і троє хлопців, — поринає моя співрозмовниця в дитинство. — Першим учитися до Харкова поїхав брат, потім улаштувався на роботу в конструкторське бюро тракторного заводу. За ним на завод поїхали три сестри. А в 1932-му, щойно почався голод, мати завезла у Харків і мене: не пропадеш, каже, біля їхніх пайків. Вони й Іванка, нашого наймолодшого, з собою взяли. Посадили на вокзалі на лавку, а самі з батьком за рогом заховалися й спостерігають. Думали, візьме його хтось, щоб хлопець вижив: як-не-як, Харків — індустріальний центр, там голоду так, як на селі, не відчували. Люди підходили, щось питали і… відходили. А Ваня плакав у дрібну сльозу. Звісно, материнське серце не витримало: забрала Іванка додому — уже як буде! Вижив він у голод — то німці забрали на роботу в шахти Ельзасу! Але, розповідав потім, майстер тихцем ділився з ним своїм пайком: не всі німці були фашистами. Там, у Німеччині, Іван знайшов свою долю — дівчину з Дніпропетровська. Повернулися вони на Черкащину, побралися.
У мене своя дорога
— А ви, Даріє Емануїлівно? — цікавлюся.
— У мене своя фронтова дорога. Закінчила в Харкові медучилище, влаштувалася в лікарню медсестрою. Аж тут посилають мене у військкомат: поїдете, кажуть, у Петрозаводськ, тобто на радянсько-фінську війну. Новорічну ніч 31 грудня 1939-го зустріла на вокзалі — чекала поїзд на Ленінград. А вже наступного дня була в госпіталі у Петрозаводську — на місці своєї служби. Мені тоді щойно 19 виповнилося.
У госпіталі ми лікували й фінів, тільки в окремій палаті. Спілкувалися, щоправда, жестами, а ось ненормативну лексику вони щосили вживали російську! Там я пройшла перше бойове хрещення ще й холодом. Війна закінчилася 13 березня 1940-го, але ми залишалися там до червня — доліковували нетранспортабельних.
…Хіба знала вона тоді, що через рік на неї чекатиме вже друга війна — масштабніша і значно довша? До речі, 22 червня 1941-го, почувши про напад нацистської Німеччини, вона сама прийшла у військкомат. Разом із рідною сестрою Лізою, яка була військовозобов’язаною першої черги, а Дарія — другої. «Ви ж іще можете почекати…» — «Ні, хочу бути із сестрою!»
Так Дарія знову опинилася в холодному краї — цього разу в Сибіру. У госпіталі так само безстрашно переносила на собі поранених, ще сильніше, ніж на фінській, мерзли руки та обличчя.
— А поранені на мої відморожені щоки жартували: «Не давай, дівчино, так міцно цілуватися!» Гумор виручав завжди. 1 травня 1942-го, як зараз пам’ятаю, ми ще йшли сніговими тунелями. І заметілі аж свистіли, нічого не було видно!
Без квітів він додому не приходив
Обпалена війною молодість загартувала Дарію. Тож коли вона приїхала на Рівненщину, життя в рідній Україні знову всміхнулося їй своїми барвами. І нехай були вони не дуже яскравими, та не воєнними. 17 травня 1944-го вона дісталася Рівного, щоб… пустити тут коріння назавжди.
— Щойно я з подругою переступила поріг обкому комсомолу, куди мене направили інструктором у відділ кадрів, як піймала на собі погляд завідувача фінансово-господарського сектору. Він просто не зводив із мене очей. Зараз, каже, я вам відмічу відрядження, а поки що поснідаємо в їдальні — ви ж з дороги. І відтоді не відходив від мене.
— Хто це був? — питаю.
— Федір Антонов, моя доля. Він закохався з першого погляду, тож у жовтні ми побралися.
— Яким було весілля 1944 року? — веду далі.
— Ми із дівчатами, з якими разом винаймали квартиру, наробили велику миску вінегрету, а я вперше сама напекла пиріжків із сиром та капустою. Бо раніше тільки спостерігала, як це робила мама. До речі, Федір був родом із Сибіру, а партизанив тут, на Рівненщині. А я тоді рятувала поранених у Сибіру — така іронія долі! Жили ми з ним душа в душу: без квітів він додому не приходив. Немає вже мого чоловіка…
Є в неї ще одна «іронія долі» — їхній син Володимир, який народився в 1945-му. Отож 70 років Перемоги і його 70-річчя збігаються в часі. Ось тільки Володі (а він був військовим моряком, служив на Далекому Сході), на жаль, уже немає серед нас: не дожив до обох ювілеїв. Завжди 9 травня він приїздив до мами, і вони разом йшли у святковій колоні рівнян.
Вона цілком дає собі раду, щоправда, прибирає та на базар ходить соціальний працівник. Неодмінно щодня спускається зі свого четвертого поверху на вулицю (ліфта в будинку немає), щоб подихати свіжим повітрям. А раніше від самісінького квітня і до глибокої осені частенько ходила до лісу. Він, каже, їй сили відновлює, волі до життя додає.
Нинішня війна на сході України дуже непокоїть Дарію Емануїлівну.
— У моєї сестри два онуки: один живе в Києві, другий — у Москві. І той, що в Москві, пише братові, що такої держави, як Україна, не було, що це окраїна Росії. Уявляєте? А ми тут дивуємося: хто йому дав звання кандидата наук? Для мене ж усі люди однакові: все життя приятелюю із татарами, євреями, німцями, росіянами. А хіба може бути інакше?
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»