Будь-який справжній, а не розрекламований намарне цілитель підтвердить: причини багатьох серйозних захворювань людського організму залежать від стану хребта.
Однак ідеться зараз не про медичні проблеми. «Становим хребтом» держави у класичному розумінні небезпідставно називають державне управління — своєрідний злагоджений механізм, завдання якого — оперативно та ефективно реагувати на всі важливі суспільні процеси у країні.
Беремо на себе сміливість завважити, що причини нинішньої гострої ситуації в українському суспільстві великою мірою слід шукати в цілковитому і всеосяжному розбалансуванні вітчизняної системи державного управління. І розпочалося воно не вчора, не зі з’явою Майдану, не з часу тих чи тих виборів, і навіть не зі зміною політичних еліт у результаті чергової виборчої кампанії.
Після набуття незалежності світлі голови тодішнього політикуму спромоглися довести колегам, що управляти державою — не прапорами махати, і на зміну мітинговій риториці має прийти прагматична політика державотворення. Саме тому закон про державну службу було ухвалено вже в перші роки молодої Української держави, в 1993-му.
Він був далекий від досконалості, багато чим нагадував попередню систему, кульгав на радянські стереотипи, які не вміщалися у прокрустове ложе класичних демократій. Та саме цей важливий законодавчий акт став під∂рунтям для створення української системи державного управління. Тієї, яка з урахуванням подальшого удосконалення, залучення кращого світового досвіду могла б наблизити нашу країну до кращих, а не гірших зразків державного управлінського менеджменту.
У перше десятиріччя незалежності у країні певною мірою викристалізувалася відповідна управлінська вертикаль, підросли кадри, не обтяжені ідеологічними мульками на кшталт «кожна куховарка може управляти державою». Саме в цей час хоч і натужно, все-таки впроваджувалися в практику постулати управлінської етики та моралі. Державні службовці дотримувалися законів, оглядалися на Конституцію, не плутали політику й управління.
Та, вочевидь, засіваючи українське демократичне поле, ми орали неглибоко. Завчасно не вдавшись до продуманих і виважених реформ, зокрема і в сфері управління, держава почала знову прискорено скочуватися на круги партійного централізму, який зрештою набрав викривлених форм замалим не раннього феодалізму. Коли ж на державну службу почали масово набирати далеко не за професіоналізм, вітчизняне державне управління дедалі більше стало нагадувати відомий архітектурний шедевр на глиняних ногах.
Першопричини нинішньої суспільної кризи, на нашу думку, також варто шукати і в цій площині. Масовий відтік професійних кадрів з державної служби, вакханалія з адмінреформою, безнадійне сподівання на те, що ухвалена ще в 2011 році нова редакція закону про державну службу коли-небудь набере чинності, тиранія управлінських зверхників — ознаки глибокої хвороби вітчизняної системи державного управління, а це разом із посадовими особами місцевого самоврядування майже 400 тисяч працівників. І це відчутна дірка у становому хребті держави.
Змінити ситуацію у цьому напрямі в один момент не вдасться. Як кажуть, задавнена хвороба потребує тривалого лікування. Тож нині, коли політики не можуть домовитися, слово мають сказати ті, до кого довіри більше. Мабуть, саме тому про наступний раунд перемовин представників влади й опозиції в суботу попросили представники церков. Якщо немає пророка серед своїх, звернімося до слова Папи Римського Франциска. «Огортаю молитвами Україну, зокрема тих, хто втратив життя цими днями, та їхні родини. Бажаю, щоб розвивався конструктивний діалог між інституціями та громадянським суспільством, щоб, унеможливлюючи будь-яке застосування насильницьких дій, у серці кожної людини переважав дух миру та пошук спільного добра».
Справді, у вирі подій останніх двох місяців ми перестали зважати на часом символічні моменти, які песимісти називають збігом обставин. А між тим торік у грудні минуло 50 років з дня смерті українського поета-шістдесятника Василя Симоненка. Точкою останнього відліку для нього були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив до самої смерті. Саме у Василя Симоненка можна знайти цитати на багато поточних моментів. Щодо означеного нами на початку підійде, приміром:
«І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони Я».