Ще донедавна в суспільстві тривали дискусії про переваги й вади навчання дітей у приватних школах, інколи навіть поставало питання про доцільність їх функціонування. Однак популярність цих навчальних закладів щороку зростає, хоч нині приватних шкіл в Україні в рази менше, ніж у європейських країнах чи США. Батьки, які можуть собі це дозволити і прагнуть індивідуального підходу до дитини, комфортних та безпечних умов її навчання, дедалі частіше віддають перевагу приватним начальним закладам. І ця тенденція, як засвідчують дослідження, триватиме.
То чи справді приватні школи кращі за державні, чи доступні вони лише заможним родинам? Як ведеться у них дітям? З якими проблемами стикаються засновники й колективи цих навчальних закладів? Про це наша розмова з керівником Харківського приватного колегіуму Тамарою БЄЛІЧЕВОЮ, яка однією з перших у Харкові наважилася на відкриття приватної школи.
— Тамаро Миколаївно, як і чому у вас виникла ідея створення приватної школи, що спонукало вас до її реалізації в нелегкі 1990-ті?
— Наш колегіум і справді можна назвати піонером у започаткуванні системи приватних навчальних закладів. У квітні наступного року нам виповнюється 25. На той час у Харкові існувало всього три такі школи, потім ця кількість, мабуть, на хвилі данини моді, зросла до трьох десятків, але невдовзі вони зійшли з освітянської арени. Відкриття приватних навальних закладів активізувалося вже останнім часом, чому значною мірою сприяла українізація суспільства та зацікавленість провладного бізнесу в розвитку нового напряму діяльності.
Але тоді… Я працювала в райвно Комінтернівського тоді району м. Харкова. Наприкінці 1990-х бачила, як скорочуються асигнування на утримання шкіл, як звільняють людей — досвідчених, талановитих тому, що вони досягли пенсійного віку, як руйнується та школа, що була, і ті заклади дошкільної освіти, які ще донедавна успішно функціонували. Це був період перебудови. Дитячі садки на очах танули, немов снігові іглу, перенесені у тропіки, їхня кількість скорочувалася. Ось тоді у мене й виникла думка: чому б цей процес не спрямувати у зворотне, конструктивне русло, щоб приміщення дитсадків не лякали містян темними очицями вибитих вікон та дверей, а ще послужили людям? Чому б не розмістити в цих будівлях, наприклад, приватні школи?
На відбудову приміщень, міркувала, кошти зможуть дати батьки, спроможні платити за якісну освіту своїх дітей, до педколективу не проблема підібрати найкращих учителів, що потрапили під скорочення. У викладанні, організації навчального і виховного процесу мені, оскільки тривалий час працювала в райвно, були очевидними огріхи радянської системи освіти і проблеми вже української школи в перші роки незалежності. Чому ж не прибрати всі ці прогалини, не скоригувати саму систему та не зробити школу кращою, яка б відповідала сучасним вимогам і завданням?
— І якою ви бачили свою приватну школу тоді, в час перших ескізних начерків проєкту?
— Передовсім у планах я вибудовувала таку школу, в якій головна особа — дитина. Це школа, де створюють для учня всі умови, щоб він міг нормально, спокійно розвивати всі найкращі риси. Щоб між шанованим учителем і учнями складалися добрі, турботливі, взаємно шанобливі стосунки. У підсумку це мала бути школа, де панує домашня атмосфера, створено навчальне, розвивальне і духовне середовище. У цій школі головною місією вчителя, на мою думку, і тоді, і тепер, має бути прищеплення дітям любові, радості життя і віри в себе. За наявності цих складників дитина реалізує весь потенціал, закладений в неї природою і батьками.
І нині переконана, що вчителем стати важко. Ним треба народитися. І підбираючи кадри для новостворюваної школи, завжди зважала насамперед на особистісні якості. Сама концепція нашої школи не лише цього потребувала, а й відсіювала тих учителів, які могли бути добрими викладачами, але дуже посередніми педагогами й не любили дітей.
— Безперечно, без ідеї й напрацьованої концепції неможлива реалізація жодного навіть найбільш інноваційного проєкту. Але ж для втілення ваших задумів потрібні були стіни для школи й дах над головою.
— Звісно, так. Під школу ми планували використати покинутий дитячий садок. Такий знайшли поблизу Кінного ринку. Приміщення було в поганому стані — напівзруйноване, без комунікацій, затоплене водою. Потрібно було міняти всю систему водопостачання, тепла, електрики. Тож першочерговим завданням було зробити приміщення таким, щоб у нього можна було привести дітей.
— Де брали для всього цього інвестиції?
— Нам їх ніхто не давав. У мене був брат Едуард Дорочук — професор, академік, за Союзу заслужений діяч науки. Він і став допомагати. Навіть першу коробку крейди, яку тоді було важко знайти, ми отримали від нього. Першу парту, першу шкільну дошку придбали теж за його кошти.
— Чи великим був перший набір до колегіуму?
— Спочатку прийшли ті батьки з дітьми, які не сприймали тодішньої системи навчання. Вони бачили зусилля нашого колективу, спрямовані на створення принципово нової школи і на перших порах вибачали всі недоліки матеріальної бази. У першому наборі було 76 учнів. Їхній список, журнал відвідування, який ми вели, зберігаємо досі. Нині в нас 544 учні. У нашому колегіумі навчаються діти не якихось магнатів чи олігархів. Їхні батьки — здебільшого харківська інтелігенція.
— Чим відрізнялася ваша школа від звичних навчальних закладів?
— Відрізнялась і тепер відрізняється насамперед тим, що за мету ми ставили побудову єдиного освітнього і духовного середовища. Багатьох батьків не задовольняв рівень і методи навчання в тодішніх державних школах, і вони хотіли для своїх дітей іншу школу, ніж ту, у якій виховували їх.
Органічні складові нашої концепції — принципи, серед яких чільне місце посідає створення комфортних умов перебування дитини у школі. Ми максимум зусиль спрямовували на побудову доброзичливих стосунків учень — учитель, учень — учень. І тепер головним девізом нашої школи залишається «допоможи». Якщо дитині змалку прищеплювати бажання допомогти ближньому, вона сама розвивається і зростає не байдужою до проблем однокласників, школи, суспільства. Це створює ситуацію, коли дитина, якій товариш надав допомогу, маючи взірець, теж стає кращою. Це одна з відмінностей.
Наступне, не менш важливе, — створення спокійного режиму життєдіяльності, коли дитина впевнена, що в неї у школі є особистий простір. Учень приходить у свій клас, де, крім парти, шафи, обладнано місце для зберігання підручників тощо.
У колегіумі працює їдальня домашніх страв, де школярі отримують триразове харчування — збалансоване і необхідне для дитячого організму. Їдальня — надзвичайно важливий елемент перебування учнів у школі. І все це має бути в комплексі: спортивні години, виконання домашніх завдань, індивідуальні консультації вчителів.
Учень у школі постійно має бути в зоні уваги педагогів. Наші вчителі приходять ще задовго до початку уроків, до 8 години. І коли дітей привозять батьки, учень не залишається сам, він не нічий. Його вже тут чекають і йому раді.
Навчальний і виховний процес побудовано так, що заняття чергуються із прогулянками, спортивними іграми, для яких обладнано майданчики і де завжди з 11 і до 19 години, якщо потрібно, чергують учителі фізичної культури та відповідальні особи. Вони організовують на всіх майданчиках спортивні ігри, після чого дітвора вирушає на полуденок і під супроводом учителів береться за виконання домашніх завдань.
Зрозуміло, що це побутові складові шкільного життя, але саме вони значною мірою визначають стан дитини, її бажання і спроможність всотувати знання.
Має бути союз школи і сім’ї. Якщо батьки приймають наші правила, тоді в підсумку маємо реалізовану мрію і батьків, і школи.
— Хто становить ядро колективу?
— Звісно, педагоги. І не просто викладачі предметів, а люди, що віддають дітям не лише знання, а й душу, досвід. Наприклад, учителька німецької мови Ірина Якубінська. Вона і тепер молода, красива. На першому дзвінку в день відкриття колегіуму вона в образі богині Афіни несла факел знань. Вона і нині працює. Були й молоді спеціалісти. Ще одна вчителька німецької мови Тетяна Жук, яка відразу після вишу почала працювати в нашій школі. Її не треба було вчити, вона із сім’ї вчителів і з дитинства всотала освітянський дух.
Навколо таких педагогів гуртувався колектив ентузіастів та однодумців. Нині у нас стабільний колектив. Ті, хто не поділяє наших принципів, через семестр залишають колегіум.
— Чи не боялися ви конкуренції з державними школами, іншими приватними закладами? Як розв’язуєте цю проблему?
— Держава із тієї чверті століття, що ми працюємо, років із 20 нас не сприймала. Ми докладали чимало зусиль, щоб, наприклад, підручники друкували і для приватних шкіл. Тепер ситуація кардинально змінилася. Ми не тільки отримуємо підручники, а й субвенцію.
— Ваш колегіум позиціонує себе як профільна школа з поглибленим вивченням математики й англійської мови. А як бути тим учням, котрі хочуть у вас навчатися, проте тяжіють до гуманітарних наук?
— Безперечно, ми це враховуємо. Із 3 класу проводимо Дні науки і серед учнів визначаємо, хто до якого предмета має здібності й бажання. Потім проводимо анкетування серед батьків. І створюємо класи або групи з вивчення окремих предметів поглиблено.
Ще до введення програми Нової української школи ми вже працювали за сформованими НУШ вимогами. Це і використання наочності, і застосування новітніх технічних засобів. Тобто нині маємо високу технічну базу. У кожному класі є комп’ютери, мультимедійні дошки, відеокамери. Маємо змогу і технічну, і кадрову організовувати навчання в кількох режимах: офлайн, онлайн, дистанційно. Це дає змогу проводити уроки англійської з носіями мови, які перебувають у цей час в інших країнах.
Проте наріжний камінь у колегіумі — духовне виховання, яке організовуємо, залучаючи волонтерів, фахівців у різних галузях, маємо дуже тісні дружні зв’язки з українськими військовиками, дитячими будинками, куди їздимо з дітьми.
— А скільки випускників вийшло зі стін вашого колегіуму, яка їхня подальша доля?
— Це пів тисячі випускників, серед яких сотні медалістів. Наші випускники здебільшого стали успішними людьми. Дуже багато здобули освіту або навчаються у престижних закордонних вишах, багато працюють за кордоном — у США, Англії, Польщі, Чехії, інших країнах. Але сподіваємося, що, здобувши досвід у цивілізованих країнах, вони повернуться і змінюватимуть нашу країну на краще.