До свого дня народження, яке традиційно святкують в останню неділю травня, Київ випромінює любов до кожного з нас і висловлює вдячність тим, хто докладає надзусиль, щоб давнє місто жило і розквітало. У списку тих, хто цього року отримав відзнаку «Почесний громадянин міста Києва», всього шість персон, серед яких медик. Це Василь Лазоришинець — кардіохірург, академік, віцепрезидент Національної академії медичних наук України, директор Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова НАМН України.
У мирні часи в інституті Амосова щорічно проводили тисячі складних операцій, зокрема на відкритому серці. Війна все порушила, змінила у нашій країні і в медичній галузі також. Під час операції хірург час від часу затамовує подих — зосереджується, щоб не здригнулася рука. А як йому працювати, коли за вікном операційної виють сирени і долинають звуки вибухів?
Що слід робити, які слова знаходити, щоб медперсонал не поспішав евакуюватися, щоб лікар, медична сестра чи інженер, який відповідає за електропостачання, кожен на своєму робочому місці робив усе можливе і навіть неможливе задля порятунку пацієнтів, яких привозять до приймального відділення цілодобово?
Саме із цих запитань і почалася наша розмова з Василем ЛАЗОРИШИНЦЕМ.
— Із першого дня війни наш інститут, як і завжди, працює у плановому режимі. Ми госпіталізували хворих, яким потрібні планові операції, а також надавали допомогу пораненим не тільки цивільним, а й нашим захисникам, які на той час перебували у безпосередній близькості від нашої клініки. До нас часто привозять пацієнтів, які зазнали вогнепальних, мінно-вибухових поранень у грудну клітку, з осколковими ураженнями та забоями.
— Траплялося, як під час АТО, коли осколки застрягали в серці?
— Так. Наші кардіохірурги вже виконали кілька операцій, коли осколки доводилося діставати, як кажуть, із самого серця.
Досвід, якого під час АТО набули хірурги, дуже допомагає нам сьогодні. Академія медичних наук, інститути, серед яких інститут Амосова, провели велику наукову роботу, щоб підготувати і видати друком науково-практичний посібник «Бойова травма серця і магістральних судин». Згодом ми ще випустили «Атлас надання кардіохірургічної допомоги при бойовій травмі серця та магістральних судин». Чому це важливо? Ці видання необхідні всім хірургам, які надають медичну допомогу пораненим, адже операції в разі бойових травм, мінно-вибухових поранень дуже відрізняються від тих, які вони виконували у мирний час.
Разом з військовими хірургами та колегами з інституту ім. Шалімова ми розробляли спеціальні магніти, які застосовують для того, щоб знаходити і забирати осколки в разі ураження грудної клітки та серця. Такі магнітні пристрої було створено, тепер їх часто використовують. Лише за останні два місяці в інституті провели вісім таких оперативних втручань.
— Василю Васильовичу, ви виконали близько 9 тисяч операцій дітям, які мали вроджені вади серця. Порахувати ж, скільки всього маленьких життів було врятовано в інституті Амосова, просто неможливо. Війна скасувала такі операції чи вдалося якось знайти вихід?
— Дітей як оперували, так і оперуємо. І не лише у Києві. З огляду на складну ситуацію, в якій опинилася столиця в перші дні війни, ми шукали можливості наблизити медичну допомогу до пацієнтів і створити умови, щоб кардіохірурги могли виконувати складні високотехнологічні операції.
Тепер наші фахівці працюють у Вінниці на базі двох медичних закладів. До обласної дитячої лікарні виїжджають бригади, в які входять кардіологи, кардіохірурги та інші спеціалісти. Проводять прийом маленьких пацієнтів, консультують, а тих, кому потрібна операція, готують до цього.
На прийом приходять не лише жителі Вінниччини, а й ті, хто туди переселився з інших областей через бойові дії. Перша дитинка, яку ми там прооперували, переїхала із Краматорська. Наші лікарі працюють і на базі Вінницького кардіоцентру, де обстежують діток і проводять ендоваскулярні хірургічні втручання.
І в обласній лікарні, і в кардіоцентрі наші фахівці ведуть прийом дорослих, оперують хворих із вродженими або набутими вадами серця, інфекційними ендокардитами та іншими патологіями серцево-судинної системи.
Загалом у Вінниці наш інститут проводить велику роботу, там оперує чотири хірургічних бригади, постійно проводять прийом та консультації пацієнтів.
Так само наші фахівці працюють в Ужгороді, Івано-Франківську та Чернівцях, де у співпраці з місцевими лікарями виконують складні операції на базах різних медичних закладів. Усе це потребує високоспеціалізованого обладнання, яке привозять туди з інституту Амосова.
— Операції на серці дороговартісні, адже крім ліків, ще потрібні стенти, штучні клапани, оклюдери та багато всього іншого. У нас щойно почали запроваджувати систему, коли гроші йдуть за пацієнтом, як вибухнула війна. Як нині вирішують фінансові питання?
— На щастя, у нас є волонтери, які допомагають розв’язати будь-які проблеми. Їхня допомога і підтримка безцінні. І для нас, медиків, і для хворих. Вони дуже нам допомагають і з фармпрепаратами, і з виробами медичного призначення, багато добрих справ роблять спонсори і благодійні фонди.
Відгукнулася європейська спільнота. Як голова Української асоціації серцево-судинних хірургів я звертався до Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів, після чого ми отримали значну допомогу від колег. Зокрема, дуже активно нас підтримують кардіохірурги Болгарії, благодійний фонд польської кардіоасоціації. Вони постійно доставляють ті лікарські препарати та медвироби, яких нам не вистачає.
Навіть у таких складних умовах, у яких опинилася наша держава, ми отримуємо фінансування з бюджету. Ідеться передусім про так звані захищені статті, які стосуються зарплати, а також придбання медикаментів та виробів медичного призначення. Оскільки надаємо допомогу не лише в Києві, а й в інших містах, у нас великий потік хворих, все це потребує значних коштів.
— На жаль, платоспроможність наших людей в умовах війни значно знизилася. Чи буде доступним лікування серця за таких складних обставин?
— Намагаємося зробити все, щоб навантаження на пацієнта було мінімальним. У межах пілотного проєкту було обраховано вартість усіх видів медичної допомоги. Операції оплачували за принципом 50 на 50: витрати порівну між пацієнтом і бюджетом. А тепер, якщо операція коштує 120—150 тисяч гривень, пацієнт має доплатити всього 3—5 тисяч, не більше. Хоч раніше це становило б не менш як 50%.
— Це дуже втішна новина для людей, які потребують кардіохірургічної допомоги, але не наважуються йти на консультацію через фінансові проблеми. Останнім часом керівники медичних закладів нарікають, що нікому вести пацієнтів — багато лікарів евакуювалися, у стаціонарах гостро не вистачає медичних сестер та молодшого медперсоналу. Як із кадрами в інституті Амосова?
— Із самого початку війни вся наша адміністрація цілодобово перебувала на території інституту, особисто я постійно тут жив понад два місяці. І це мало вплив. Нам вдалося згуртувати колектив, допомогти нашим співробітникам перебороти страхи і тривоги, налаштувати всіх на робочий ритм. Знаю, що в багатьох лікувальних закладах залишалося всього 30—50 фахівців, майже 70% з них лікарі, не було ні медсестер, ні молодшого медперсоналу. Тоді як у нас було майже 250 співробітників, які днювали й ночували в інституті, та плюс ще 50—70 не медиків — це діти та родичі. Тут тимчасово жили і домашні улюбленці — собачки та кішечки, які дуже допомагали дітям пережити стреси. Та й дорослим, мабуть, теж. Ми забезпечували усім триразове харчування, дбали про інші потреби.
Колектив діяв дуже згуртовано. Коли виявилося, що у підвалах небагато місця, щоб облаштувати укриття, всім довелося важко працювати. Там зберігалося чимало обладнання, яке було вже списано, але його не встигли вивезти. Ми всі разом виносили ті конструкції на вулицю, складали на майданчику, щоб очистити всі приміщення. Це мало вигляд не дуже гарний, але тоді не було змоги вивозити. Головне — забезпечити людей надійним укриттям.
Набутий досвід змусив нас по-іншому подивитися на новий корпус, будівництво якого зупинила війна. Там є приміщення, як, згідно із проєктом, призначено для встановлення діагностичного обладнання — КТ, МРТ тощо. Але їх можна використати для того, щоб там обладнати бомбосховища — надійні укриття з використанням сучасних технологій і стандартів. Ми повинні думати про те, як в умовах війни захищати своїх співробітників та пацієнтів.
— Коли були обстріли Києва, доводилося евакуювати пацієнтів із палат у підвали. А що було з тими, кого підключено до систем життєзабезпечення в реанімації?
— Звісно, ми дотримувалися правил безпеки і, почувши сирену, переводили пацієнтів у безпечне місце. Але тих, хто на штучній вентиляції легень, неможливо кудись переміщати. Тому персонал, який надавав допомогу пацієнтам у реанімаційних відділеннях, на власний страх і ризик не полишав своїх постів: медики весь час були поруч із хворими.
— Перших поранених привезли до вашого інституту, здається, другого дня війни, коли вороги обстріляли житловий будинок на проспекті Лобановського.
— Це тому, що ми територіально найближче до місця трагедії. Під час війни наш інститут, як і багато інших, було внесено до списку опорних лікарень. Це означає, що людей, які постраждали під час обстрілів, мають поранення, доставлятимуть до найближчого медичного закладу, незважаючи на те, це міська чи академічна лікарня або якогось іншого відомства. Усе це зроблено для того, щоб скоротити маршрут і довезти пацієнта якнайшвидше туди, де можуть надати необхідну медичну допомогу.
Під час важких випробувань, які ми всі переживаємо, дуже помітно, як чітко і професійно працює команда на чолі з Київським міським головою Віталієм Кличком. Ми постійно контактуємо, маємо змогу оперативно вирішувати усі питання.
У мирні часи ми щороку оперували майже 8 тисяч киян. До нас цілодобово сім днів на тиждень привозили хворих з інфарктом міокарда, інфекційним ендокардитом та іншими важкими патологіями серцево-судинної системи.
Особливу увагу інститут Амосова завжди приділяв і приділятиме дитячій кардіохірургії. Ми надаємо допомогу маленьким киянам, зокрема новонародженим, які потребують кардіохірургічної корекції. У нас запроваджено програму з ендоваскулярної хірургії у разі вроджених вад серця. Близько 70% операцій виконують ендоваскулярно, тобто без розрізу. Малюк усього добу перебуває в інституті, потім його виписують додому. Адже пацієнт вже майже здоровий. А якщо проводити класичну операцію, то дитина ще тиждень перебуватиме у стаціонарі, потім її чекає тривала реабілітація вдома.
— Василю Васильовичу, відчутно, що Київ — це ваша велика любов. Із ним пов’язані і студентські роки, й успішна багаторічна робота в інституті Амосова. Але є ще одне місто, миле вашому серцю, — Чернігів, де ви робили перші кроки як хірург. Місто давнє, героїчне і зранене.
— На Чернігівщині я працював майже сім років і завжди згадував ті часи з теплотою. А нині, коли думаю про Чернігів, серце щемить через те, що з ним зробили вороги. Весь час наші зв’язки з колегами не переривалися, ми постійно співпрацювали. І коли траплялася бодай невелика нагода, то через волонтерів передавали в чернігівські лікарні все, що могли: медикаменти, вироби медичного призначення, перев’язувальні матеріали.
Асоціація серцево-судинних хірургів ухвалила рішення, що Всеукраїнський з’їзд кардіохірургів проходитиме саме в Чернігові. На початку червня найкращі хірурги зберуться для того, щоб не лише обговорити свої професійні справи, а й продемонструвати повагу та підтримку давньому місту та його мужнім жителям. Наше рішення підтримали керівники міста і області і, звичайно ж, колеги-лікарі.
Хочемо, щоб жителі не тільки Чернігова, Києва, а й усієї України знали, що наші кардіохірурги завжди готові надавати високоспеціалізовану допомогу, вони поруч з вами у ці скрутні часи і роблять усе, щоб рятувати здоров’я і життя дорослих і маленьких українців.
Ольга СКРИПНИК
для «Урядового кур’єра»