Талановитий, харизматичний, вдумливий — цей перелік позитивних епітетів можна продовжувати, адже Кирило Карабиць обдарований гарними рисами. Шанований український диригент, який працює з оркестрами світового рівня, дуже відкритий і простий у спілкуванні. Насправді цікавий співрозмовник — з тих людей, які заряджають. Енергії в нього, на щастя, вистачає на все і на всіх. Тільки уявіть: на День Незалежності України Карабиць разом із оркестром I, Culture Orchestra зіграв два концерти — у Національній опері та просто неба на Майдані. До речі, дійство вразило українців високим рівнем, вишуканістю, європейськістю. Потім — турне в Батумі, Сантандері. І знову Київ — концерт на честь творчості батька Кирила, композитора Івана Карабиця, на якому його пісні виконали відомі українські естрадні співаки у супроводі Естрадно-симфонічного оркестру.
Певна річ, за диригентським пультом був Кирило Карабиць. Цим концертом він узявся відроджувати вітчизняну естраду, адже, на його переконання, Україна має чудову естрадну музику. До того ж такий синтез популярного й класичного жанрів має на меті зацікавити якомога більше людей класичною музикою, тож такі концерти планують проводити й надалі. У таких важливих для України культурних проектах, попри напружений графік за кордоном, Кирило Карабиць намагається брати участь. У межах своїх можливостей знайомить іноземців із нашою культурою.
Із Кирилом Карабицем «УК» зустрівся, щоб дізнатися, як йому це все вдається, чи має від цього зиск, як Україні варто популяризувати свою культуру.
— Пане Кириле, ваш батько — композитор, мати — музикознавець. Вони дають вам професійні
настанови?
— Так, звісно. Я з дитинства був свідком життя музикантів, тому багато речей стали мені рідними. Батько ніколи не тиснув на мене, щоб я став музикантом. Він завжди говорив, що може мені запропонувати якісь варіанти, але обирати свій шлях маю самостійно. Для нього не було вкрай важливо, щоб я став музикантом, диригентом. Тож тієї миті, коли я вирішив стати диригентом, відчував, що це мій вибір. Це дуже важливо.
— А своїх дітей ви привчаєте до класичної музики?
— Так. Але їм теж пропоную варіанти, а обиратимуть вони самі.
— Вам вдалося зробити успішну диригентську кар’єру, це надихає. І водночас прикро, що багато диригентів випускаються, а їм нікуди йти…
— Конкуренція висока в усіх країнах, тим більше серед диригентів. Адже диригент один, а оркестрів багато. Пам’ятаю, коли я вчився в консерваторії, у нас на курсі було 20 хормейстерів. І де вони всі? Або співають у хорі, або займаються попсою, або взагалі не займаються музикою. Це такий момент, коли треба робити глибокі реформи наших музичних академій. Це все можна порахувати: скільки в нас у країні оркестрів, скільки колективів і яка справді потреба у диригентах. І тоді замість того, щоб виховувати 40 диригентів, які випускаються щороку й не знають, куди їм іти, краще виховати п’ять, але так, щоб вони могли їхати на конкурси до Європи і вигравати їх. Це теж питання пріоритету.
— До речі, за кордоном є практика, коли музиканти обирають собі диригентів. Ви вважаєте такий підхід правильним?
— Так. Для музикантів на першому плані стоять професійні риси диригента. Оркестранти мають відчувати, чи справді ця людина може бути їхнім лідером, чи вона справді їх об’єднає і дасть змогу гарно грати концерти.
— А що вам допомагає завойовувати прихильність музикантів?
— Внутрішнє переконання, що я справді на своєму місці і мені подобається те, чим я займаюся. Внутрішня енергетика, яка на інтуїтивному рівні передається музикантам. У музиці немає правди, це не точна наука. У музиці є переконливий шлях, який веде людей за тобою, відкриває їм щось нове, або непереконливий.
— Борнмутський симфонічний оркестр під вашим керівництвом здобув звання найулюбленішого. Які ознаки повинен мати оркестр, щоб отримати таке визнання?
— Культурний портал оголосив конкурс: прихильники оркестру мали знайти час, щоб зайти на сайт, заповнити анкету і проголосувати за улюблений оркестр. Якщо люди знайшли для цього час, це означає, що оркестр робить свою справу, що відносини між публікою і оркестром справжні. За наш оркестр проголосувало найбільше людей. Але це люди, які його насправді знають, ходять на концерти, люблять класичну музику. Отже, цей оркестр не тільки грає музику, а й робить соціальну справу. Люди готові за нього вболівати і в разі проблем його захищатимуть.
— Що для себе відзначили в роботі з оркестрами в різних країнах?
— Із кожним оркестром бувають різні репетиційні моменти. Наприклад, для того, щоб диригувати оркестрами в Англії й Німеччині, треба володіти абсолютно протилежними якостями. В Англії дуже мало репетицій, все треба показувати з льоту. Буває таке: одна репетиція — і відразу виступ. А в Німеччині навпаки: багато репетицій, стосунки з оркестрантами потрібно вибудовувати на глибшому рівні. Там дуже люблять, коли диригент розказує музикантам, як треба грати, розповідає про композитора. Вони вважають, що диригент справді знає і може запропонувати якийсь цікавий шлях. Але буває важко, коли треба швидко переключатися: сьогодні граєш концерт в Англії, а завтра вже в Німеччині. Та я за майже 20 років диригування навчався швидко підлаштовуватися під ситуації й знаходити коротший шлях, щоб досягати мети.
— Пане Кириле, всесвітня слава допомагає у вашій діяльності в Україні?
— Так буває в кожній країні: коли ти зробив собі ім’я за кордоном, колеги, друзі починають більше тебе поважати у рідній країні.
Не вважаю свій шлях кращим, ніж в інших музикантів. Уся моя діяльність, проекти, концерти, які створюю в Україні, — це волонтерство. Ви вважаєте це нормальним? На цьому не побудуєш культурну політику.
Є люди, які думають про свою країну, вважають себе частиною її культурного простору. Але дуже багато таких, які від’їжджають і відокремлюються від нього. Є чимало виконавців, які будують своє життя за кордоном, і, на жаль, ними ніхто не цікавиться в Україні. І це дуже неприємно. Але я вирішив, що продовжуватиму свою діяльність в Україні, бо мені це важливо.
— Кілька штрихів того, як варто Україні популяризувати класичну музику.
— Можна поглянути на приклади багатьох країн — їх дуже багато. Насамперед у Києві треба побудувати концертну залу, що відповідатиме рівню та можливостям цього міста, де можна буде грати високоякісні концерти. Як ось в Осло створили оперний театр на воді, Сіднейська опера перетворилася на символ свого міста. Я виступав з англійським оркестром в іспанському місті Більбао, де побудували комплекс — музей, концертний зал. Тоді я запросив мера міста Борнмут з Англії, щоб познайомитися з директором того іспанського комплексу і зрозуміти, як вони його будували. Нам сказали такий цікавий факт: на будівництво величезного комплексу витратили 100 мільйонів євро. А внесок в економіку міста становить 100 мільйонів євро на рік. Тобто економіка міста набирає обертів завдяки туризму. Чому ми не можемо про таке подумати?
Тем, на яких можна будувати культурний бізнес, в українців багато.
— А як же питання фінансові — в Україні на культуру не люблять витрачати кошти.
— Питання фінансові — це те, що йде після ідеї. Нам потрібно виховувати менеджерів, які зрозуміють, як нам діставати фінанси під окремі проекти, але це можливо. Гроші, як на мене, — не проблема. Проблема — пріоритети. Якщо країна обирає шлях культурний, тоді всі на це мають працювати, усі повинні розуміти це, а гроші знайдуться. А коли бачення цього нема, тоді звідки ж брати гроші?
— За кордоном знають про українську класичну музику?
— Загалом ні. Шкода, але України немає на культурній карті світу. У нас у культурі бракує системності, стратегії того, як реформувати культурну політику. Принаймні, цього не відчуваю.
— Попри все, ви лобіюєте культурні проекти з українським акцентом і на Батьківщині, й за кордоном.
— Хочу акцентувати на українській темі, яка буде в моїх майбутніх програмах. Наприклад, наступного року працюватиму у Веймарі головним диригентом і музичним директором оркестру. І там мій перший концерт-відкриття розпочнеться із симфонічної поеми Ліста «Мазепа».
Свого часу я провів успішний фестиваль творів класиків, у яких є українська тема. Потім був проект із творами Сергія Прокоф’єва, який, як відомо, родом із Донбасу. Диски із записами його творів нині в продажу в інтернеті. Але мені хочеться, щоб це пішло далі, щоб ми відчували, що Прокоф’єв справді український.
Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Кирило КАРАБИЦЬ. Народився 1976 року в Києві. Закінчив Національну музичну академію ім. П. І. Чайковського та Віденську музичну академію.
Шість років успішно працює першим диригентом, а з 2015 року — також шеф-диригентом Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія), диригент та художній директор польського оркестру I, СULTURE Orchestra. Став новим музичним директором і шеф-диригентом Німецького національного театру і Державної капели у місті Веймар.
Має звання найкращого диригента року від Королівського філармонічного товариства.