ПОКЛИКАННЯ
Це практикують у єдиній в Києві дитячій клінічній інфекційній лікарні
Звичайно, можна бути лікарем і без покликання, а з волі випадку чи тверезого розрахунку. Якось в одній газеті я прочитав, що в лікарні недільного дня померла дитина тільки через те, що їй нікому було вчасно надати допомогу. Лікарка, якій зателефонували з цього приводу, буцімто відповіла, що вона також людина і має право на відпочинок. На жаль, серед нинішніх нащадків Гіппократа подібні лікарі — не така вже й рідкість. Але, на щастя, не перевелися й такі, які є їм цілковитою протилежністю. Це люди іншої проби, ті, що пішли за покликанням, ті, що від Бога. Вони не деруться вгору по кар’єрній драбині, ліктями розштовхуючи колег, не кричать про свої успіхи, не скаржаться на труднощі й перевтому. Вони просто працюють щиро, чесно й самовіддано, бо це їхній спосіб життя.
Плинності кадрів немає
Одного з таких лікарів я зустрів у Київській міській дитячій клінічній інфекційній лікарні. Це Наталія Василівна Чемеркіна, яка ось уже понад 20 років завідує тут найскладнішим відділенням — нейроінфекції. Така лікарня єдина в Києві, і тільки сюди привозять дітей з ураженнями нервової системи: менінгітом, енцефалітом, поліневропатією, поліомієлітом тощо. Часто це малюки з малозабезпечених сімей, трапляються й такі, які зовсім не знають, що таке батьківська турбота, або не мають і домівки. Тому люди, які працюють тут, не тільки надають медичну допомогу маленьким пацієнтам, а й діляться з ними теплом своїх сердець, увагою й ніжною турботою, яких вони не знали від народження. А таке під силу не кожному. Мабуть, тому плинності кадрів у цій лікарні майже немає. Люди в цьому колективі ніби споріднені душами, як це буває в добрій дружній сім’ї, де панує любов і взаєморозуміння, а тому й не хочеться розлучатися, попри всі негаразди й труднощі.
До нейроінфекційного відділення часто потрапляють діти з нечітким, незрозумілим діагнозом. Звісно, лікувати таку дитину не можна, треба спершу докопатися до істини — встановити точний діагноз. На з’ясування його часом ідуть не години, а цілий робочий день, долучаються різні спеціалісти, різні методи дослідження, бо буває, що під виглядом нейроінфекції потрапляють діти з онкологічними, нейрохірургічними недугами і навіть з туберкульозом. Не всім, хто має лікарський диплом, така робота під силу. А ось Наталії Василівні, коли прийшла сюди, здалося, що працює тут ще з дитинства. Можливо, й так, бо вона ще з дитинства мріяла бути лікарем, і саме дитячим.
Народилася Наталія Василівна в Києві. Батько її працював бухгалтером, а мама — медсестрою. Сім’я була працелюбна, і Наталя рано зрозуміла, що до успіху може привести тільки наполеглива праця. Тут добрим прикладом їй був батько. Повернувшись із війни, він, незважаючи на роки, пішов у сьомий клас вечірньої школи. Отак вони й навчалися разом в одній школі: дочка вдень, а батько ввечері. Здобувши середню освіту, батько вступив на заочне відділення фінансово-економічного інституту, а дочка — на стаціонар у медичний. Щоправда, з другого заходу. Доля випробовувала її на наполегливість.
Маленький пацієнт потребує особливої чуйності. Фото зсайту det-akademia.ru
Передали знання і відповідальність
Коли потрапила на роботу в інфекційну дитячу лікарню, відчула, що саме тут її місце, а може, й покликання. Працюючи рядовим лікарем, не уявляла, що колись завідуватиме відділенням, і навіть подумки не прагнула до цього. Завідуюча відділенням Людмила Іванівна Радіоненко стала для неї незаперечним авторитетом і добрим учителем. Це була вдумлива й ініціативна людина, яка мала глибокі знання й уміння знаходити контакт з маленькими пацієнтами і з колективом колег. Водночас вона була суворою й вимогливою, дотримувалася робочої дисципліни у відділенні й вимагала того від інших. Її побоювалися і любили. Її глибокі знання й авторитет здавалися Наталії Василівні такими недосяжними, що коли, йдучи на пенсію, Людмила Іванівна запропонувала на своє місце саме її кандидатуру, вона аж розгубилася: це виявилося для неї цілковитою несподіванкою.
Чи зраділа призначенню? У глибині душі — звичайно. Але дуже швидко переконалася, що це не спочинок на лаврах, як може комусь здатися, а тяжка й відповідальна праця, адже щодня доводиться приймати непрості рішення, які часом даються з великими труднощами, бо йдеться про дитяче здоров’я і життя.
Та невдовзі колеги заговорили про неї як про гідну заміну, вмілого організатора й чудового лікаря. Проте сама вона не вважала себе якоюсь зіркою, що освітила похмурий небосхил буденності. Навіть маючи вже великий досвід роботи, у складних ситуаціях не покладається лише на себе, а звертається до співробітників кафедри дитячих інфекцій медичного університету, найчастіше до Наталії Григорівни Литвиненко, з якою склалися добрі товариські взаємини, до завідуючого кафедрою доктора медичних наук Сергія Олександровича Крамарєва. Та головне, звичайно, — колектив відділення.
Утвердитися на цьому шляху значною мірою допоміг їй ще один учитель. Це великий лікар, професор медицини зі світовим ім’ям і водночас Святитель Лука Кримський, у миру Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, книжки якого справили на неї глибоке враження. Він ніколи не відмовляв у допомозі бідним та знедоленим, не брав плати за лікування і лікував не тільки як унікальний хірург, а й словом, вірою в Бога, на допомогу якого завжди покладався. Його життя воістину було подвигом заради порятунку стражденних, він зцілював тіло й душу. За радянських часів його всіляко цькували, неодноразово ув’язнювали, засилали в тюрми й концтабори. Та він, попри все, ніколи не зраджував Віри і медицини, не озлобився серцем і лікував навіть своїх гнобителів. Ця людина стала провідною зіркою в житті й лікарській діяльності Наталії Чемеркіної.
Лабораторні аналізи розкажуть усе про стан хворого. Фото з сайту prov-telegraf.ru
Байдужість не пануватиме
Та не тільки лікуванням переймається ця неординарна людина. Річ у тім, що лікарню збудовано давно і вона в деяких параметрах не відповідає сучасним санітарним нормам. Вікна, двері, ліжка також давно потребували заміни. Та на медицину в нашій країні завжди бракувало грошей, тому лікарню хотіли просто закрити, не збудувавши нової. Про те, куди дівати хворих дітей, чиновники не думали.
І Наталія Василівна кинулася рятувати становище, хоч ніхто її про це не просив і не уповноважував. Вона звернулася по допомогу в приватні фірми, банки і, на подив скептиків, деякі з них відгукнулися. Тепер у лікарні майже всі старі вікна замінено на сучасні металопластикові, у відділеннях (не тільки в тому, яким завідує) з’явилися нові двері, ліжка, покриття для підлоги.
На запитання, як їй вдається умовити багатих людей на допомогу лікарні, відповіла:
— І сама не знаю, так воно якось виходить. Я кажу їм «Не дивіться на те, що в нас не такі стіни, вікна, ліжка, як, скажімо, в приватних лікарнях. Однак це найкраща лікарня. Тут для лікування хворих діток використовують не тільки медичні знання й передові технології, а найсердечніше до них ставляться, роблять усе можливе, щоб вони почувалися якнай?краще й швидше одужували. Ваша допомога потрібна не для престижу чи поліпшення добробуту лікарів, а для хворих діток». А коли люди бачать, що тут справді роблять щось добре, то допомагають, хоча часи нині для всіх скрутні й фірмі буває непросто подарувати нам сучасне вікно чи двері.
Нічого цього я не змогла б зробити, якби не відчувала постійної підтримки близьких людей (і не тільки з мого відділення), які працюють поряд зі мною. Це завідуючі відділеннями Олена Вадимівна Головач, Людмила Альбертівна Большакова, завідуючий реанімацією Віктор Корнійович Буянов і, звичайно ж, головний лікар Тетяна Миколаївна Камінська, що дуже багато робить для поліпшення умов праці лікарів.
Працівники відділення, яке очолює заслужений лікар України Наталія Чемеркіна, поміж себе називають її мамою. Мабуть, тому, що в них немає від неї жодних таємниць, а вона постійно піклується про них і завжди готова прийти на допомогу.
ПРЯМА МОВА
Наталя Чемеркіна,
завідуюча відділенням нейроінфекції:
— Коли я прийшла на роботу в Київську міську дитячу інфекційну лікарню, тут ще працювали кілька лікарів з довоєнним стажем. Мене вразило, як відповідально ставилися ці люди до роботи і з якою теплотою та повагою — до своїх колег. Може, це комусь видасться дивним, але ми всі намагалися їх наслідувати. У їхньому ставленні до хворих дітей було стільки сердечності, душевного тепла, що, мабуть, далеко не всі батьки стільки приділяли його рідним дітям. І хоч я була тоді, так би мовити, ще підмайстром, мене полонило це на все життя. І я докладаю всіх зусиль, щоб цим духом пройнявся кожний, хто прийшов сюди працювати, щоб цей дух зберігся не тільки сьогодні, а й у майбутньому.