Моя зустріч із Дмитром Михайловичем відбулася одразу після репетиції «Травіати», яку він проводив в оперній студії Національної музичної академії. …Жорж Жермон кілька разів поспіль устиг завітати до помешкання Віолетти (адже виконавиць цієї партії було дві, і кожна мала проспівати цю сцену). Також двічі повторювали вкрай напружену кінцівку третього акту. Нарешті концертмейстер згорнула ноти, співаки розійшлися, і ми почали розмову з нашим героєм…
— Дмитре Михайловичу, ви дали сотні інтерв’ю. Тож поговорімо, будь ласка, про те, що досі лишалося осторонь. Наприклад, про ваші концерти в нью-йоркському Карнегі-Холі. Ви стали першим радянським співаком, який виступив у цьому концертному залі номер один.
— Так. Раніше в Москві була така організація, як Госконцерт. Звідти мене й викликали до Нью-Йорка. Мене просто намагалися продати! Перелетів через Атлантику. Програма була вишуканою. Під час концерту я співав, наприклад, твори Гуго Вольфа німецькою мовою. Прорекламували мене дуже добре, я навіть здивувався, що молодий радянський співак має такі збори. Серед глядачів було мало українців. Крім німецької, співав українською, російською, італійською мовами. Успіх був настільки великим, що мені запропонували ще два виступи. Я заспівав. М’яко кажучи, гонораром довелося «поділитися» з радянською державою.
— Певно, це не єдиний приклад нечуваних поборів, які тоді дозволяли собі московські можновладці від культури?
— Ще б пак! Наприклад, під час виснажливих виступів в Австралії (57 сольних концертів упродовж двох місяців) я заробив півмільйона доларів. Але, за тодішніми радянськими законами, практично всі ці гроші дісталися союзному Міністерству культури. Мені заплатили 20 тисяч доларів. Попри це, ніколи й гадки не мав зрадити свою Батьківщину й залишитися за кордоном. Найдорожчими для мене були Україна і київська Опера. В Австралії тоді добудовували знаменитий нині Сіднейський оперний театр — архітектурне диво. Мені пропонували підписати контракт за будь-яких умов. Але я свідомо відмовився. Звичайно, під час численних виступів за кордоном мені неодноразово пропонували емігрувати. Побоювалися цього й представники радянських «органів». До того ж, мені було трохи важче, ніж іншим. За спиною подейкували: «Це співак із Західної України, він бандерівець»!
Мене незмінно супроводжували протягом усіх поїздок. Під час тривалих гастролей у Празі зі мною було аж четверо супровідних осіб. Я співав там 20 вистав «Рі∂олетто» Верді у «Сметановому Дивадлі» (оперний театр ім. Б. Сметани в самому центрі Праги. — О. М.). Сталося так, що мене запросили на бенкет. Проте на вході пропустили лише мене одного, а всі четверо наглядачів лишилися за порогом. На щастя, вони зрозуміли ситуацію, і цей факт не мав наслідків. На всі побоювання щодо моєї втечі я завжди казав: «Боже мій, хіба я зможу покинути свою рідну Україну, розлучитися з Буковиною?»
Коли поїздки бували особливо тривалими, місяць чи більше, я вже просто не витримував, потерпаючи від ностальгії. Дуже хотілося додому! Але мене постійно переслідували сумнозвісні звинувачення в націоналізмі. Пам’ятаю, наприклад, я виконав пісню Майбороди про Україну. Багато хто вбачав у цьому неприпустимий тоді український патріотизм. Аж ось справа дійшла до Володимира Васильовича Щербицького. «Що то за пісня? Ану, заспівай!» — сказав він. З’ясувалося, що в тексті немає одного слова — «радянська» (Україна). Тоді Щербицький все зрозумів і погодився. Він взагалі ніколи не тиснув на мене.
— Скажіть, як свого часу ви, високий і стрункий красень, впоралися зі сценічним малюнком потворного горбаня Ріголетто?
— Я готував цю партію разом із нашим видатним диригентом Веніаміном Савелійовичем Тольбою. Доводилося кульгати на кривих ногах, нахилятися тощо. Грим і костюм допомагали. Так чи інакше, цю партію — чи не найскладнішу в світовому баритоновому репертуарі — я проніс через усе своє життя.
— Ви є невтомним пропагандистом української пісні й товаришували з багатьма нашими композиторами. Які спогади вам навіює, наприклад, ім’я Степана Сабадаша?
— «Марічка», «Пісня з полонини», «Осінь», «Очі волошкові» та інші твори… Ми з ним запізналися ще замолоду. Адже він — мій земляк, буковинець, народився в Новоселицькому районі Чернівецької області. Степан Олексійович був дуже доброю й щирою людиною.
— Буковинцям властива особлива говірка, не схожа на галицьку або карпатську, чи не так?
— Безперечно! Коли моя мама (Царство їй Небесне!) приїжджала до Києва, завжди розмовляла особливо — барвисто й соковито. Її мова була прекрасною. У нашому діалекті є чимало специфічних слів, досі бережу їх у своєму серці. У цьому сенсі я — надзвичайно багата людина. Хоча, з погляду матеріальних статків, не забезпечив своєї старості. Але — не хлібом єдиним!.. Пам’ятаю, як колись ми, іще хлопці, йшли берегом навстріч течії Прута, потім ставали на плоти (по 30-40 хлопців), пливли притокою цієї ріки й співали буковинських пісень. Цього не забути! Крім суто народних пісень, які походять із Буковини, можу назвати й багато авторських. Крім пісень Сабадаша, це була, наприклад, пісня «Чом, чом, земле моя?» на вірші Віри Лебедової. Протягом усього життя виконував її з безмежною любов’ю й трепетом.
— Вас ніколи не запитували про стосунки з головними колегами-суперниками — народними артистами Михайлом Гришком і Миколою Ворвулєвим. Вони теж були баритонами, тому ніколи не виходили на сцену одночасно з вами. Якими ви їх пам’ятаєте?
— Одного разу, коли Михайло Степанович Гришко вже був на пенсії, я разом із колегами вирішив привітати його з днем народження (тоді йому виповнилося років 70). Ми купили подарунок — імпортний радіоприймач, квіти й наїдки. І попрямували на Хрещатик, до Пасажу, де він мешкав разом із дружиною Сусаною Вікторівною. Зустріч була дуже теплою, ми заспівали йому «Многая літа». Того вечора він радів неначе дитина! Ми побачили справжню людську сутність Гришка — світлої, безпосередньої, відкритої людини…
Щодо Миколи Ворвулєва, він був значно молодший за Михайла Степановича, можна сказати, належав до іншого покоління. Талановитий співак, улюбленець публіки! Добре пам’ятаю Миколу. На жаль, його передчасно згубила пристрасть до алкоголю. Він пішов із життя рівно у 50 років.
— Ви добре знали Івана Козловського. Коли з ним познайомилися?
— Це сталося під час моїх гастролей у Москві. Тоді я виступав у головних партіях у виставах Большого театру «Князь Ігор» Бородіна і «Демон» Рубінштейна. Іван Семенович був абсолютно «нестандартним», не мирився з нормами радянського режиму. Коли він заходив до котрогось із київських храмів, одразу співав: «Слава Отцю й Сину і Святому Духу, нині і прісно й на віки віків!» Він любив життя, хоч суворо дотримувався режиму. Але зрідка любив випити трохи якоїсь міцної української домашньої настоянки на травичках.
— Відкриємо секрет: ви вільно володієте румунською. Чи доводилося вам спілкуватися цією мовою під час гастролей у Румунії?
— Звичайно, доводилося. Але зрозумійте, що за радянської доби під час закордонних поїздок нас постійно супроводжували. Володіння іноземними мовами не заохочувалося. Уявіть, що думали про мене, коли я співав італійською, та ще й розмовляв румунською? Тому навіть у Румунії інколи треба було забувати про те, що навчався в румунській школі. До речі, в дитинстві в рідному селі я звик бачити написи: «Розмовляйте лише румунською!» Такою була доля моїх краян.
— А тепер скажіть: що ви поробляєте нині? Яким є повсякденне життя Дмитра Гнатюка?
— Як бачите, ставлю оперні вистави як режисер. Якщо не враховувати спектаклів, які я поставив на сцені Національної опери, в оперній студії консерваторії постійно йде п’ять моїх вистав. Майже щодня репетирую зі студентами. А в найближчому майбутньому хотів би поставити тут оперу Римського-Корсакова «Травнева ніч».
— Дмитре Михайловичу, невдовзі відзначатимемо ваше 90-річчя. Чи не зважитеся знову дати концерт на радість вашим шанувальникам? Наприклад, у Великому залі консерваторії?
— Так, я готовий до цього. Чому б ні? Варто ще подумати над програмою. Дай Боже! Лишень трохи заждіть… (Щиро усміхається. Помітно, що думка про майбутній концерт дуже надихає співака. Аж ось його обступають молоді колеги. Ми прощаємося, і Дмитро Михайлович пішки прямує додому вулицею Городецького).
Олександр МОСКАЛЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ГНАТЮК. Народився 1925 року в селі Старосілля на Північній Буковині (в тодішній Румунії, нині — село Мамаївка Кіцманського району Чернівецької області). Видатний український оперний співак, режисер, народний артист України та СРСР, Герой України, Герой Соціалістичної праці, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, професор Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.