Бандура стала сенсом життя заслуженого артиста України, члена Національної спілки кобзарів Дмитра ГУБ’ЯКА з Тернополя. Він віртуозно грає на цьому музичному інструменті, пише для нього твори, викладає клас бандури студентам, активно пропагує. А ще експериментує та втілює задуми, розробляючи і виготовляючи бандури за сучасними технологіями. Завдяки йому нині бандури харківського типу виготовляють лише на Тернопільщині. Доби для його енергійної діяльності замало, але він завітав до нас на зустріч.
— Пане Дмитре, ви походите з музичної родини?
— Корені мого роду — на Лемківщині у селі Долина поблизу міста Шимбарк теперішнього Малопольського воєводства (Польща). Звідси комуністичний тоталітарний режим примусово переселив моїх дідуся і бабусю. Дідусь, батьків батько, вчився у Сяноку на дяка. Мені навіть пощастило побувати в тій дерев’яній церкві, де колись він дякував. Мої мама й тато працюють у Теребовлянському коледжі культури та мистецтв.
— Цікаво, а дідусь не хотів, аби ви продовжили його діяльність?
— Бабуся хотіла, аби я став священником. Із дитинства співав. Пригадую, малим, дивлячись телевізор, вилазив на стільчик та виголошував: «Виступає Дмитро Гнатюк». Асоціював себе з цим видатним співаком, мабуть, через ім’я. Уже тоді відчував, що моєю творчою стихією має стати музика і сцена.
— Як захопилися бандурою?
— Завжди приходив на концерти, вистави, які відбувалися в закладі, де працюють батьки. Бував на виступах струсівської капели бандуристів «Кобзар».
На одному з концертів сидів поруч з викладачкою бандури Ярославою Кубіт. На сцену саме вийшов ансамбль бандуристів. І раптом Ярослава Володимирівна спитала: «Прийдеш до мене вчитися гри на бандурі?» Я відповів ствердно. Батько бачив мене скрипалем, уже домовився зі старим сільським музикою про купівлю в нього інструмента. Та я вирішив піти на прослуховування до Ярослави Кубіт. Тато дорогою відраджував, мовляв, сьогодні понеділок, а це тяжкий день. Я не послухався.
— І почали тяжку працю бандуриста?
— Так восьмирічним став вчитися гри на бандурі.
— Тато хотів придбати вам скрипку, а про бандуру потім подбав?
— Спочатку бандуру для мене позичили в музичній школі. А потім батько поїхав до Чернігова, де на місцевій фабриці музичних інструментів придбав її мені. 13-річним я поїхав з Ярославою Кубіт у Полтаву на всеукраїнський конкурс молодих виконавців і виборов гран-прі та отримав іменну бандуру київського типу. Нині тримаю її як пам’ять і даю іноді на ній грати студентам.
— Схоже, цей перший успіх став визначальним у вашій музичній долі.
— Це був і справді великий та неочікуваний успіх. Перемога в Полтаві визначила певною мірою мою подальшу творчу долю. Я збагнув, що чогось вартий у цьому мистецтві. Почалися концерти, виступи на радіо, телебаченні. Це мене надихало. 13-річним почав писати музику. Займався цим щоденно. Написав пісню про Зарваницю, де християнська святиня, на слова Тараса Шевченка «Чого мені тяжко». Писав музику на вірші, які вивчали у школі. Потім узявся за написання інструментальної музики, першими творами стали «Відгомін історії», «Роксоляна» та інші. Тепер їх не виконую, хоч серед них такі, які можна виносити на публіку.
Нині в авторському доробку десятки інструментальних і вокальних творів, тож, можливо, з них запропоную слухачам і глядачам цілий концерт.
У юному віці мене та інших хлопців-бандуристів прийняли в «Кобзарик» як молоду зміну для струсівської капели бандуристів. Так моє майбутнє було остаточно вирішено. Потім кілька років я грав у цій капелі, мав сольні номери. Але став студентом Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка, і вже нечасто випадало приїздити на репетиції колективу.
Після закінчення академії в 2004—2006 роках працював у Львівській філармонії у складі ансамблю «Високий замок» як соліст-бандурист, співак. Грав там на інших інструментах — бубні, акордеоні, контрабасі скрипковому, тубі. Нині граю ще на сопілці, студентам університету викладаю її як додатковий інструмент. 2013 року брав участь у спільному записі польського ансамблю старовинної музики Camerata Cracovia давніх польських та українських кантів. Проєкт мав успіх у Польщі. Організували багато концертів. Я грав на бандурі разом з лютнею, ґамбою. Мені цікаво виконувати музику на різних інструментах. А під фортепіано люблю поспівати арії.
— Вам радили бути інструменталістом, а не тільки бандуристом-вокалістом. Хто вивів вас на вокальну путь?
— Оперна співачка народна артистка України уродженка Тернопілля Тамара Дідик завдяки педагогічному таланту, величезному професійному досвіду зуміла почути в моєму голосі перспективу, переконати, що зможу співати. Вона дуже багато зі мною працювала, і я взявся співати, за що нині дуже вдячний Тамарі Софронівні.
— Граєте твори Баха, Вівальді та інших класиків. Отже, бандурі це під силу?
— Музичний та концертний репертуар бандуристів поступово наповнювався перекладами класичної музики для бандури. Щоб виконувати їх, треба дбати про стиль, дотримуватися вимог кожної епохи. Бандура вже давно доводить, що вона може виходити на велику сцену, конкурувати з арфою, скрипкою, гітарою. Нам просто потрібно дбати про сучасний оригінальний репертуар для бандури і, звичайно, зберігати надбання минулих сторіч.
— Хто нині, крім вас, пише твори для бандури?
— Рік у рік кількість виконавців, які пишуть музику для бандури, збільшується. Відбуваються конкурси, де беруть участь бандуристи-композитори. За підсумками таких заходів видають нотні збірки оригінальних сучасних творів для бандури. Композиції різної складності: і для дитячих музичних шкіл, і для середнього рівня, і для професійних виконавців. Є професійні композитори, як-от Оксана Герасименко, яка навчалася в Мирослава Скорика. Я теж починав після закінчення аспірантури навчання на композиторському відділенні у Львівській музичній академії в Мирослава Скорика, але з огляду на певні обставини навчання згодом залишив.
— Бандура для Губ’яків — справа родинна, ви виступаєте у дуеті з дружиною. Як познайомилися?
— Моя дружина — теж бандуристка. Викладає бандуру в Тернопільському мистецькому коледжі ім. Соломії Крушельницької. Дуетом виступаємо зрідка, більше подобаються сольні номери. Познайомився з Іриною під час навчання в музичній академії. Професор, засновник львівської школи академічного бандурного виконавства Василь Герасименко, в якого я студіював, навчив мене виготовляти штучні (із пластику) нігті для гри на бандурі. Одного разу він прислав Ірину до мене, аби я зробив їй ці нігті. Згодом ми закохалися, побралися, виховуємо двох синів Миколку й Василька. Миколці вісім років, і він починає опановувати гру на бандурі. Трирічний Василько теж, як кажу жартуючи, щось бринькає.
— Для Миколки ви навіть зробили дитячу бандуру. Як експериментуєте з технологіями, виготовляючи інструмент? Це бізнесовий проєкт чи творча необхідність?
— У мене є унікальна електробандура, бандура харківського типу та механізм до неї, який досить складно зробити. Є бандури київського типу — дитяча та з карбону. Це мої задуми та проєкти, які вдалося втілити завдяки співпраці з добрими друзями, використовуючи сучасні технології й матеріали.
Ідея створення електробандури не нова, вона народилася ще у 1960-х роках. У мене склалася власна концепція електробандури, яку я замовив на Львівській фабриці музичних інструментів. Пізніше з гітарним майстром Валерієм Ткаченком взявся її вдосконалити, зробили на свій лад усю електроніку, й бандура зазвучала гідно. Тішуся, що є люди, вмільці, з якими можна втілити ідеї.
Досі як реліквію зберігаю бандуру харківського типу професора Василя Герасименка. Але хочеться йти вперед, бо це один екземпляр і він експериментальний. Щоб поширювати харківський спосіб гри, потрібні інструменти. У мене була потреба виготовити таку бандуру для себе. З’явився свого часу й стимул. Юна бандуристка Софійка Аль-Хадіді з Вінниччини брала участь у телешоу. Вона захопилася харківською бандурою. Я допоміг, порадив їй, як отримати такий інструмент, переробивши бандуру з київського типу, спрямував Софійку до колеги львівського бандуриста і майстра Віктора Рубая.
Дівчина підросла, і постало питання виготовити бандуру харківського способу виконання. Це складний технологічний процес. Крім ручної праці, застосували комп’ютерні технології. Разом з тернополянином Олегом Мельником проєктували інструмент. Таких бандур уже зробили десяток. Назвав її «Мрія», бо прагнув, аби вона розвивалася. І щасливий, що зумів втілити одну з мрій. За півтора року зробили три модифікації конструкції цього інструмента, механізм. Матеріал використали традиційний: явір або клен — на корпус і ялину — для верхньої деки.
Коли виготовили бандури харківського типу, збагнув, що їх форма, конструкція, геометрія себе виправдовує. Вирішив спробувати на її основі зробити дитячу бандуру київського типу. Уже є дві такі бандури. Одну залишив собі, адже мій восьмирічний син вивчає премудрості гри. Інструмент дуже гарно звучить, він легкий, зручний, середнього розміру.
— Карбонову бандуру виготовляєте з композитного матеріалу на основі смол і вуглецевих волокон?
— Так, вона в моїх задумах була першою. Від ідеї до втілення минуло п’ять років. Захотів мати карбонову бандуру, коли ознайомився з матеріалом вуглепластиком, дізнався, що з нього виготовляють гітари, скрипки, віолончелі.
— Які переваги такого інструмента?
— Він витриваліший до вологості й температури. Карбон має добрі акустичні характеристики, звучить гучніше, легший. Я став шукати фахівців, які володіють цими матеріалами й технологіями, і спільними зусиллями втілювати ідею. В Україні тоді таких виробничих підрозділів не знайшов. Звернувся до польських колег.
На історичній Лемківщині лежить місто Новий Сонч. Там є фірма, з якою я співпрацюю та виготовляю карбонову бандуру. Вона має технологію, а я — бандуру, знаю, яка вона має бути, що для неї потрібно. Були експерименти, серед них і невдалі. Але тепер уже в моїх руках перша бандура з карбону, на якій можна грати. У мене є деталі нової карбонової бандури, яку сам збиратиму. Це бандура київського типу виконання. Планую виготовити харківську бандуру з карбону і поєднати дерево з вуглепластиком. Поле для діяльності, експериментів широке. Мрію відкрити творчу майстерню, де молоді бандуристи експериментували б, вивчали досвід конструювання та виготовлення інструментів.
— Бандура стала для вас ще й галуззю наукової діяльності.
— Публікую наукові статті. Матеріалу зібрав багато, є про що писати.
— Обмірковуєте тему кандидатської дисертації?
— Обережно, але планую в майбутньому цю справу.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ГУБ’ЯК. Народився 18 березня 1982 року в м. Теребовля на Тернопіллі. Закінчив Львівську державну музичну академію ім. М. Лисенка 2003-го, а через три роки — виконавську аспірантуру в цьому закладі. З 2004-го до 2006 року виступав в ансамблі «Високий замок» Львівської обласної філармонії ім. С. Людкевича. 2007-го став працювати старшим викладачем у Кременецькому гуманітарно-педагогічному інституті ім. Т. Шевченка. З вересня 2010 року викладає бандуру в Тернопільському національному педуніверситеті ім. В. Гнатюка, доцент. Викладає у Тернопільському мистецькому фаховому коледжі імені С. Крушельницької.
Лауреат багатьох музичних конкурсів і фестивалів. Заслужений артист України (2009). Член Національної спілки кобзарів.