Зона вільної торгівлі з ЄС, за словами Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, запрацює вже з 15 травня. Аналітики кажуть, що йдеться про фінансову вигоду для України на рівні півмільйона євро на рік насамперед від продукції агропромислового комплексу.
А що думають про відкриття євроринку самі аграрії? Чи готові вони працювати за новими правилами і які виклики на них чекають? Відповіді на ці запитання шукаємо з головою асоціації фермерів та приватних землевласників Рівненщини Дмитром УКРАЇНЦЕМ.
— Дмитре Павловичу, ви відомий на Рівненщині і, без перебільшення, в Україні (з таким прізвищем по-іншому, мабуть, і бути не може) поборник фермерів та приватних землевласників: влада ж бо у нас змінюється частенько, а проблеми, на жаль, залишаються.
— Це так. Хоч сьогодні, здається, відступати просто нікуди. Адже основа агрокомплексу Європи — саме фермерство як найбільш прийнятна форма господарювання. У ній, здається, враховано все: і багатовікові сімейні традиції, й турбота про землю, і створення робочих місць у сільській місцевості, й наповнення бюджетів. Тобто нічого кращого для свого сільгоспвиробництва Європа не придумала.
У цьому сенсі фермерство можна порівняти з демократією: можливо, це й не ідеальна форма управління, але ж нічого ліпшого світ не створив.
У нас на Рівненщині, яка закріпилася в статусі проєвропейської області, фермерство — традиційна форма господарювання на землі. Ось чому з перших днів незалежності України в нас наче гриби після дощу почали з’являтися фермерські господарства, які отримували перші в державі акти на землю. Нині маємо 650 таких фермерських господарств, вони разом із приватними (а у нас знову ж таки історично високий рівень індивідуального господарювання на землі) виробляють для потреб внутрішнього ринку області 100% картоплі та овочів, 70 — молока та м’яса, близько 50 — зерна.
— Але ж тепер стоїть питання виходу з агропродукцією вже на зовнішні ринки, зокрема, європейські. Фермери до цього готові?
— Наші фермери Євросоюзу не бояться: там вони вже понад 20 років вчаться нових технологій і підходів, бачать, як за цей час змінилося, скажімо, польське село і тамтешні фермери. Я й сам із десяток разів бував у Польщі. Якщо до вступу в ЄС (тобто до 2004 року) там була приблизно така сама ситуація, як зараз у нас: застаріла техніка, розгублені фермери, які ледве зводили кінці з кінцями тощо.
А вже за кілька років усе кардинально змінилося. Середньостатистичний польський фермер купив комбайни «Джон Дір» та «Клаас», тож зросла продуктивність господарювання, отже, він отримав і відповідні прибутки. І, як результат, пересів з авто, яке «сам склєпав», на «Мерседес».
Від нас до Польщі ближче, ніж до Києва, і ми цей поступ бачимо на власні очі. Бачили, як польські фермери перекривали траси, вимагаючи від ЄС дотацій, — і вони їх отримали, як отримують досі. Бачили, як запроваджували жорсткі вимоги ЄС щодо квотування продукції. Тепер польські фермери чітко знають, чого і скільки мають посіяти, щоб бути конкурентоспроможними на європейському аграрному ринку.
Ми ж, на превеликий жаль, досі працюємо хаотично, я б навіть сказав, наосліп. Тому й маємо дві проблеми: неврожай і добрий урожай. Бо і так, і так наш фермер виявляється у програші. Ось у 2012-му приорювали картоплю на полі, бо так було дешевше. Торік, коли вже фермери посадили її значно менше, проблеми виникли насамперед у споживачів: не кожен городянин докупиться другого хліба по 7—9 гривень за кілограм.
— Рівненські фермери всі ці роки, як кажуть, криком кричали до урядників: дайте нам аграрну економіку! Скалькуйте, спишіть її в успішних країн! Адже, за версією ООН, Україна — одна з чотирьох держав, які можуть врятувати світ від продовольчої кризи.
— І про все це, до речі, писав «Урядовий кур’єр», за що ми щиро вдячні. Біда у тому, що нас не чув офіційний Київ, хоч говорили ми про це за різних влад і з різних трибун. Попередня влада робила наголос на холдинги та великі агрокорпорації. Тепер, заявив профільний міністр, акценти зміщуються на фермерство, тобто стають європейськими.
До речі, на зустрічі з міністром ми порушили перед урядом багато гострих проблем. Насамперед тих, що стримують наш рух до Європи.
Ми готові виходити на європейські ринки із зерном, картоплею, овочами, м’ясом. А ось із цукром та льоном — поки що ні. А саме на ці культури могло б серйозно попрацювати Полісся, зокрема Рівненське.
Наші ∂рунти не можна порівнювати з чорноземами в центрі України. Тому щоб такі області, як наша, повністю розкрили свій економічний потенціал, потрібен закон про Полісся як особливе економіко-соціальне утворення. Щойно це питання постає на повний зріст, як змінюються уряди — і вже, зрозуміло, що ніхто нас не чує.
Але на Поліссі неодмінно маємо говорити про меліорацію. Свого часу на це витрачено значні кошти. Нині ж картина сумна: дренажні системи не працюють, меліоративні канали позаростали. Біда! Але що більше ми заплющуємо очі на цю проблему, то вона поглиблюється. І хоч би якою скрутною була ситуація, держава мусить реанімувати меліорацію, інакше ми не зможемо говорити бодай про ефективне господарювання на Поліссі, туди, врешті-решт, просто ніколи не прийде інвестор.
А на Поліссі маємо говорити принаймні щонайменше про три речі: льонарство, м’ясне скотарство та цукровий буряк.
— Льонарство? Це сьогодні не утопія?
— Для Франції — ні, для Білорусі — ні, а для нас — утопія?
Кілька років тому знайшовся інвестор, який таки відновив роботу Рівненського льонокомбінату. Але він везе для роботи бавовну з Індії, а вона ж значно поступається за якістю льоноволокну. Звісно, що на заводі зацікавлені у сировинній базі тут, під боком. Пропоную об’єднати зусилля аграріїв, переробників, науковців та влади і спробувати відродити льонарство: як експеримент, в одному районі нашої області.
До речі, Національний університет водного господарства і природокористування у Рівному — базовий науковий заклад Держводгоспу України, і на ньому «зав’язаний» увесь супровід меліорації. Маємо під Рівним і авторитетний інститут сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук, де всерйоз працюють зокрема над льонарством. Апробувавши модель на прикладі одного району, можна зробити конкретний бізнес-план відродження льонарства на модернізованій основі та запропонувати його на робочий стіл уряду. А вже тоді поширити на всю область, на інші поліські регіони. Інвестори, повірте, знайдуться, як тільки побачать, що є перспектива.
А вона є. По-перше, це натуральна екологічна продукція, на яку роблять ставку в Європі. По-друге, робочі місця для Полісся, яке традиційно є праценадлишковим регіоном. По-третє, наповнення бюджетів. І, нарешті, варто говорити про льон як про технічну культуру: тут вам і корисна лляна олія, і костриця.
— Справжнісінький тобі «план Маршалла». Маєте такий і щодо солодкої галузі? Адже цукор дорожчає мало не щодня.
— А як йому не дорожчати, коли, наприклад, на Рівненщині вже третій рік поспіль не працює жоден цукровий завод. Тож ні фермери, ні населення вже не сіють цукрового буряку. Бабинський завод, який працював ще до війни, і той пішов по руках — уп’яте змінює власника! Так-от, до війни моєму дідові було вигідно вирощувати цукровий буряк на 10 гектарах і возити його підводою за 12 кілометрів на цей завод. Тепер навіть машинами — невигідно. А вам, скажіть, вигідно купувати цукор по 10 гривень за кілограм, тоді як у сусідній Польщі він удвічі дешевший? Бо там ЄС квотує виробництво цукрового буряку, і фермери чітко знають, скільки його сіяти і куди здавати на переробку.
Що робити? Свого часу держава за безцінь розпродала цукрові заводи. Варто хоча б по одному на область викупити їх на умовах 51 на 49 (держава та сільгоспвиробники). Так у Польщі, де співвласники цукрових заводів — рільники, що спеціалізуються на вирощуванні буряку. Гадаю, ми теж до цього незабаром прийдемо: за іншими ж бо правилами в ЄС, де йде планування роботи на семирічки, просто не діють. За таких правил наші фермери застосують і відповідні технології, адже будуть зацікавлені у врожаях.
— М’ясне скотарство: як із ним інтегруватися в зону вільної торгівлі?
— Це суперперспективний напрям для Полісся. Але тут потрібно принаймні дві речі: меліорація (бо це і кормова база, й випаси та сінокоси) та високопродуктивне поголів’я. Іти в Європу з коровами, які дають по 3 тисячі літрів молока, тоді як там — щонайменше 10 тисяч, ми не можемо.
Ще проблема: переробники нині купують контрабандне закордонне м’ясо, а наші фермери не мають де подіти вирощене. Торік один із наших фермерів повіз 10 биків аж у Козятин Вінницької області — ближче ніхто не хотів прийняти. Гадаю, зона вільної торгівлі зніме цю величезну проблему.
Зрозумійте: затрати на виробництво м’яса нині у нашого і в польського фермера приблизно однакові, ми ж бо господарюємо, по суті, в аналогічних природно-кліматичних умовах. Але йому ЄС дотує це виробництво на 60 відсотків, тому він і продає його нижче собівартості. А наш фермер уже щонайменше 5 років поспіль не може повернути те, що вклав у виробництво, і має суцільні збитки. Українці ж тим часом їздять до сусідньої Польщі купувати м’ясо.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
До речі. Експерти кажуть: щороку дефіцит продуктів харчування в світі зростає на 1%. Українська ж земля здатна прогодувати до 400 мільйонів людей з розрахунку 150 доларів на особу за місяць. Якщо ефективно використовувати її потенціал і в перспективі торгувати кінцевими продуктами переробки, а не сировиною, то АПК може дати до скарбниці України доробок 700 мільярдів доларів. Тоді як нині ВВП всіх галузей економіки України становить близько 200 мільярдів доларів (за національною системою підрахунків).
За умови зростання дефіциту продовольства зростатиме і вартість продукції, що експортується. Зона вільної торгівлі дасть змогу українському АПК експортувати на 20% більше продукції. Найвагоміше, кажуть фахівці, зросте експорт тютюнових виробів, зерна, м’яса, різних харчових продуктів. Але додають: усі вони мають відповідати європейським нормам безпеки.
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро УКРАЇНЕЦЬ. Народився в селі Симонів Гощанського району Рівненської області. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. Починав агрономом у Рокитнівському районі на Рівненщині. З 1998 року очолює асоціацію фермерів та приватних землевласників Рівненщини, член ради Всеукраїнської асоціації фермерів, заслужений працівник сільського господарства України.