ЕКСТРИМ
Троє сумських альпіністів, які при спробі підкорити альпійську вершину провели у сніговій пастці п'ять діб, повернулися на Батьківщину
Коли восени минулого року Володимир Рошко, Микола Шимко та Дмитро Нечипоренко розмірковували, де провести Новорічно-Різдвяні свята, вибір зупинили на гірській вершині Монблан, що в Альпах. По-перше, Франція та Італія не потребують жодних екскурсійних рекомендацій. По-друге, свого часу Дмитро вже бував на цій гірській вершині і, як часто трапляється, не міг забути величі і краси альпійського краю. По-третє, січень у горах Європи традиційно вважається оксамитовим сезоном - переважають сніги, які захоплюють своїми пейзажами (пізніше гори беруться підступним льодом). Тож вирішили зустріти Новий рік у колі рідних і друзів, а вже 1 січня рушити в дорогу. Перевагу віддали перевіреному транспорту - "Ауді" Дмитра Нечипоренка служила в подібних ситуаціях безвідмовно. Володимир Рошко також має водійські права, тож по черзі сідати за кермо не складно.
Ніщо не віщувало небезпеки
Вирушивши 1 січня із Сум, за три доби подолали понад три тисячі кілометрів дорогами Угорщини, Австрії, Словенії, Швейцарії, Франції. 4 січня біля підніжжя Монблану провели своєрідну розминку, а вже наступного ранку о 6-й годині за місцевим часом розпочали сходження. Як говорять сьогодні всі троє, розраховували повернутися за 2-3 дні. Адже ця гірська вершина, що височіє над рівнем моря на позначці 4900 м, не належить до занадто складних і стільки часу цілком досить, аби поглянути на світ з майже 5-кілометрової висоти, помилуватися нічним французьким містечком Шамоні, що розкинулося біля підніжжя Монблану, одне слово, відчути красу і справжній смак життя.
Міркуючи так, взяли відповідний запас продуктів, газу, спорядження. Маршрут обрали не класичний, а ускладнений, який передбачає дещо триваліший шлях, з подоланням двох проміжних вершин. Чому? Краса там - не описати і не уявити.
Так би й насолоджувалися мандрівники альпійськими пейзажами, якби не втрутилася погода. Якщо ввечері ніщо не віщувало неприємностей, то вранці наступного дня здійнявся вітер, пішов густий сніг, видимість наблизилася до нуля. Це сталося на висоті 4400 м. До вершини залишалося якихось 400-500 метрів. За хорошої погоди це 2-3 години ходу.
За "бортом" - мінус 20, вітер 30 метрів на секунду
Ось що розповідають учасники сходження.
Володимир Рошко: Оскільки я потрапляв у подібні ситуації раніше, то швидко розмітили ділянку, в снігу викопали щось на зразок нори, а вже над нею закріпили намет. Звісно, у нас були і спальні мішки, і теплий одяг, і необхідні інструменти. Ось коли з вдячністю згадав про лавинну лопату - вона нам так прислужилася! А без неї навіть страшно думати, що могло б статися.
Невдовзі зрозуміли: негода розійшлася не на жарт. Закрутило-замело так, що світу білого не видно. Коли спробували вийти з намету, виявилося, що ми майже повністю засипані снігом. Ледве вилізли на світ Божий і взялися розгрібати кучугури.
Саме тоді подумали про харчі. Адже запас як такий ми не брали - мали трохи копченої ковбаси, сала, шматочок сиру. Щоправда, ще в Києві купили цукерок і печива. Тому одразу вирішили економити будь-яку їжу. Води не взяли, бо розраховували на сніг.
Дмитро Нечипоренко: Вранці зрозуміли, що просто пересидіти не вдасться, і вирішили вийти на радіозв'язок із друзями, що залишилися внизу, в містечку Шамоні. На трьох мали портативну радіостанцію. Нам повідомили: прогноз невтішний - упродовж найближчої доби погода псуватиметься, відтак рекомендували сидіти на місці. Куди вже гірше, якщо й так нульова видимість, а в наметі - мінус 10 (добре, що годинник був з градусником). По рації нам повідомили, що на перевалі Бренві, де ми зупинилися, 20 градусів морозу, а пориви вітру сягають 30 м/с.
Щодві години по черзі відкидали сніг від намету, намагалися зігріватися. Не подумайте, що спиртним, якого в нас не було. Прихопили якусь дещицю спирту, але витрачали рідину виключно для змивання рук. За кілька годин рукавиці, в яких чистили сніг, закоцюбли так, що й молоток не допоміг би. Тому і не розгинали мерзлу тканину, а відразу ж "пірнали" у застиглу "форму".
Микола Шимко: Коли зрозуміли, що негода триватиме не день і не два, прийняли рішення звернутися по допомогу до французьких рятувальників. До слова, вони відразу запропонували нам свої послуги, але ми, чесно кажучи, завагалися - подумали про оплату. Підрахували, що екскурсійний політ над Монбланом для туристів коштує 1200 євро, а нас троє... Але французи одразу повідомили, що такі послуги передбачені в місцевому департаменті з туризму, в якому ми офіційно реєструвалися. Тому наказали чекати на вертоліт.
Справді, невдовзі з-за гори він з'явився, але вітер був настільки пронизливим і рвучким, що машину буквально закрутило на місці, тобто про посадку не могло бути й мови. За якусь хвилину гвинтокрил полетів назад.
А ми почали розмірковувати над тим, як би вистачило їжі і балончика з газом, не розрядилися б рація, ліхтарики, тобто почали готуватися до снігової облоги.
Один необережний рух і...
З кожною хвилиною погодні умови ускладнювалися, і ніхто з трьох навіть не думав про самостійне повернення до підніжжя гори. Тричі на добу, за встановленим графіком, виходили на зв'язок із французькими рятувальниками. Вони суворо попередили про загрозу сходження снігових лавин - будь-який необережний рух міг занадто дорого обійтися. Тому залишалося чекати погоди і бути максимально ощадливими як з їжею, так і з усім, що має здатність швидко закінчуватися чи розряджатися.
Кожен мав невеличкий ліхтарик, яким уночі присвічували, аби розчистити сніг. Робили це через 2-2,5 години. Спали по черзі, їли, якщо це можна назвати харчуванням, одну цукерку та кілька штук печива - раз на добу. Але духом не занепадали. Вірили, що таки прийде допомога і Монблан випустить їх із крижаних обіймів. Рятувальники зробили ще кілька спроб зняти бранців за допомогою вертольота, але не вдалося. Хлопці чесно кажуть: коли закінчився газ, стало трохи моторошно. Бо що там говорити: залишитися сам на сам з мовчазними горами в сніговому мішку - відчуття не з приємних. А невдовзі почала розряджатися рація.
"Ось тоді всерйоз замислилися над тим, що нас чекає, - говорять співрозмовники. - Нам повідомили, що ситуацію взяли під контроль Міністерство закордонних справ України, відповідні французькі установи і відомства. Звісно, хвилювалися за рідних, бо толком не знали, чи в курсі вони таких новин".
І лише на п'ятий день, зранку 10 січня, негода почала відступати. Сніг ущух, затих вітер, визирнуло сонце. Ще раз вийшли на зв'язок з рятувальниками, тільки й встигли сказати їм, що знімають намет і спробують акуратно розпочати самостійний спуск. Рація остаточно розрядилася...
... Вертоліт вигулькнув з-за гори несподівано. Сталося це 10 січня близько 15-ї години за місцевим часом. Важко передати словами почуття, які охопили альпіністів. Але погода хоч і стала кращою, однак про посадку не доводилося й мріяти. Все робили на ходу. Спершу з гвинтокрила на тросі спустився французький рятувальник. Він допоміг "спакуватися", потім на борт підняли В. Рошка та М. Шимка. За хвилину надійшла черга Д. Нечипоренка та самого рятувальника...
А біля підніжжя Монблану зібралися сотні журналістів, мешканці Шамоні, туристи. Вони оплесками зустріли появу мужнього тріо, яке провело в горах 129 складних годин. Найбільше були здивовані місцеві медики - огляд показав, що ніхто з альпіністів не потребує допомоги. В горах вони поводилися настільки професійно, що навіть убереглися від найменшого обмороження.
Як стверджують фахівці, сумські альпіністи продемонстрували зразки справжнього професіоналізму. Те, що потрапили в екстремальну ситуацію, не новина, подібне в горах трапляється часто. Головне - не розгубились, чітко дотримувалися правил техніки безпеки, діяли так, як і потрібно в подібних випадках. Навіть зробили серію світлин та привезли кількахвилинну відеозйомку.
Після відпочинку знову... в гори
Зараз хлопці потроху відходять від пережитого, залюбки показують французькі газети, де йдеться про екстремальний випадок. Із вдячністю називають тих, хто не залишив у біді, допоміг чим зміг. Серед них - менеджер-консультант туристичного офісу міста Шамоні Аньєс Дюкроз. Ця жінка взяла на себе значну частину турбот, починаючи від перекладацьких і закінчуючи звичайними побутовими. Саме вона першою по рації попередила сумчан про норовливий і безжальний характер засніженого Монблану, на рахунку якого кілька трагедій. Дякувати Богові, все обійшлося.
Тим часом ніхто з трьох мандрівників і не думає прощатися з альпінізмом. Бо він для них не просто вид спорту чи дозвілля, а саме життя. Володимир Рошко за кілька днів збирається на Кавказ, Микола Шимко - до Криму (таки холостякам у цьому простіше). А ось Дмитро Нечипоренко поки не визначився. Каже, що треба побути вдома, з сім'єю, а вже потім щось думати.
Насамкінець В. Рошко показав шоколадну цукерку, яку привіз із пам'ятної мандрівки. Повідомив, що навіть там, у горах, зберігав її до останнього як недоторканний запас. Перевіряв, чи зможе утриматися від голодної спокуси?
Зміг. І цим надзвичайно задоволений і гордий.
ДOСЬЄ "УК"
Володимир РОШКО, 27 років, майстер спорту міжнародного класу з альпінізму, член Національної збірної України з альпінізму, кавалер найвищої альпіністської відзнаки ордена "Едельвейс". Освіта вища (СумДУ, за спеціальністю -інженер електронних систем). На рахунку має майже 60 сходжень на гірські вершини світу. Серед них - Макалу (8463 метри), Гімал-Чулі (7893), пік Комунізму (7495), пік Корженевської (7105), низка 6-, 5-, 4 -тисячників. Не одружений.
Микола ШИМКО, 22 роки, кандидат у майстри спорту з альпінізму і скелелазіння. За освітою - інженер-будівельник (Сумський національний аграрний університет). Професійним альпінізмом займається 6 років. Здійснив понад 30 сходжень. Не одружений.
Дмитро НЕЧИПОРЕНКО, 40 років, першорозрядник з альпінізму, директор приватного підприємства "Двіна". За спеціальністю - інженер електронних систем. Альпінізмом займається з 1986 року. В активі понад 30 підкорених гірських вершин. Одружений. Має трьох синів.
Усі троє - сумчани, члени обласної Федерації альпінізму і скелелазіння.