Пам’ятаю, після закінчення школи не вступив із першого разу на факультет журналістики до Київського університету. Тоді вирішив, що попрацюю до армії (а що служитиму, не сумнівався) на військовому заводі. Бо в наш час вважали, що здоровий хлопець повинен пройти строкову. Але коли розпочався призов і мої однолітки вже гуляли вечірки, повістка мені не надходила.

Не витримав і поїхав у район. Але у військкоматі сказали, що маю бронь, бо працюю на режимному підприємстві.

«Хочеш служити — принеси дозвіл з військово-облікового столу заводу», — порадив капітан, прізвища якого вже не пам’ятаю.

Одне слово, призватися до війська встиг (на роботі сказав: якщо не відпустите, то звільните за прогули), але не потрапив у десантні війська, про які мріяв. Чесно відслужив два роки в інженерно-саперних у Прибалтиці, про що ніскільки не жалкую.

Підняті за тривогою

Згадав про армію не випадково: до Дня захисника України отримав завдання від редакції підготувати матеріал про один із підрозділів ЗСУ, які несуть службу в зоні АТО/ООС. Пощастило вже на початку відрядження: начальник відділу морально-психологічного забезпечення штабу командування операціями Об’єднаних сил полковник Григорій Токарєв запропонував познайомитися з одним із підрозділів 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, яка має прописку у Дніпропетровській області, але виконує бойове завдання нині в зоні ООС.

До речі, бійці бригади брали активну участь фактично в усіх боях під час активної фази війни з російськими бойовиками в 2014—2015 роках: щойно сепаратисти за підтримки «російських братів» виступили на Донбасі, підрозділи 25-ї ОПДБр підняли за тривогою. Перший батальйон, наприклад, здійснив марш-кидок у бік російського кордону до Успенки, неподалік міста Амвросіївки. Завдання перед десантниками стояло серйозне: допомогти українським прикордонникам перекрити пункти пропуску, через які до нашої держави прибували бойовики з РФ. А деяких військовослужбовців цього батальйону за наказом командира відправили на блокпости бойовиків як добровольців, щоб ізсередини спостерігати за ситуацією.

Пізніше в бої на Донбасі вступили інші підрозділи 25-ї ОПДБр. Вони ефективно воювали під Слов’янськом, Краматорськом, Лисичанськом, Красним Лиманом, Ямполем, відбивали Дебальцеве та Вуглегірськ, виручали спецназ у Дзержинську, билися за Шахтарськ, брали спільними зусиллями з іншими підрозділами ЗСУ Савур-могилу.

25-та ОПДБр єдина, бійці якої боронили луганський, донецький та краматорський аеропорти. Близько місяця вони утримували плацдарм навколо Макіївки та Єнакієвого, а 2015-го брали участь у боях під Авдіївкою.

25-та ОПДБр — унікальне з’єднання десантних військ: лише ця бригада здатна десантуватися парашутним способом майже в повному складі і з технікою. До війни 2014 року військові підрозділи бригади залучали до виконання міжнародних миротворчих місій під егідою ООН.

Але є в історії десантників і трагічні сторінки. Попри високий професіоналізм та мужність військовослужбовців, бригада зазнала втрат. Найтрагічнішою для неї стала ніч з 13 на 14 червня 2014 року, коли під час заходу на посадку в луганському аеропорту бойовики збили транспортний Іл-76, на борту якого перебувало 40 десантників-дніпрян. Усі вони й екіпаж літака у повному складі загинули. Загалом бригада втратила на фронті загиблими 159 бійців.

На жаль, цей сумний список поповнюється. Зовсім нещодавно, 2 жовтня 2020 року, в місті Дніпрі поховали старшину Артема Бондаренка, який добровільно поповнив ряди ЗСУ пекельного 2014-го. Брав участь у боях за донецький аеропорт, авдіївську промзону, Піски, Станицю Луганську. Але обірвала життя хороброго воїна не ворожа куля, а... страшна пожежа на Луганщині, в ліквідації якої брав участь Артем.

Маруновий берет

Звісно ж, у 25-й ОПДБр бережуть пам’ять про загиблих побратимів. І новачки військової частини намагаються служити не гірше за героїв. Лейтенант Артем Щока один з таких. Шість місяців тому молодий офіцер прийшов служити у бригаду після закінчення гуманітарно-лінгвістичного факультету військового інституту імені Тараса Шевченка.

— Моя перша ротація припала на більш-менш спокійний період на фронті, — розповідає Артем. — Як офіцер відділення морально-психологічного забезпечення їжджу позиціями, спілкуюся з військовими (проводжу тестування), намагаючись підтримувати високий моральний дух у підрозділах. Служать в ООС лише контрактники. І той, хто проходить тут першу ротацію, відчуває певні труднощі перехідного періоду від цивільного до армійського життя. І допомогти їм у цьому — моє головне завдання. Стараюся. Надто що відчуваю підтримку військовослужбовців, які мають більший, аніж я, ротаційний стаж. Вони знають, як швидше й не так болісно подолати труднощі початкового етапу армійської служби в умовах війни.

В Артема Щоки теж не все гладко: найважча для нього, як сказав, «відірваність від дому». У Черкасах у молодого офіцера залишилися батьки: мама військова пенсіонерка (20 років відслужила радистом на вузлі зв’язку), а тато приватний підприємець. У сім’ї Артем єдина дитина. І можливо, батькам не дуже сподобався вибір професії сина. Але пов’язати долю з армією Артем вирішив сам.

«Батьки, — сказав, — могли мені лише щось рекомендувати. Заборонити ж служити у війську — ні».

Спілкується з батьками хлопець лише телефоном. Як і з дівчиною, яку, сказав, кохає. Їхня підтримка допомагає молодому офіцерові постійно тримати себе у формі. Це, до речі, підтвердив маруновий берет Десантно-штурмових військ, який Артем Щока отримав у день нашого знайомства.

— Цим дуже пишаюся, — в голосі лейтенанта чути нотки гордості, — бо довго йшов до цього. Маруновий берет — це своєрідна прописка в десантному підрозділі, підтвердження того, що ти став повноправним членом його сім’ї. Його вручають воїнові лише після складання відповідних іспитів: я, як і інші військовослужбовці, спочатку 20 днів та ніч працював у небі (потрібно було здійснити не менш як п’ять стрибків з парашутом), потім випробував себе під час маршу-кидка зі зброєю у повному обмундируванні, подоланні смуги перешкод, стрільбі з автомата.

— Разом з Артемом Щокою маруновий екзамен успішно склали понад 100 осіб, — приєднується до розмови заступник командира 25-ї ОПДБр з морально-психологічного забезпечення підполковник Ігор Огієнко. — Цього року військова частина отримала поповнення — близько 30 молодих офіцерів. Це командири парашутно-десантних, розвідувальних взводів, помічники начальників служб, командири інженерних взводів. Хлопці серйозні, добре підготовлені фізично. Не дивіться, що Артем низького зросту й не кремезний. У таких ситуаціях кажу, що раніше в десант брали лише великих та сильних, нині ж у нас служать маленькі, але хитрі. І такі, як Артем, сьогодні складали присягу десантника.

— Зможете з молодим поповненням, — запитую у пана підполковника, — завтра, якщо надійде наказ, вийти на нові позиції?

— Зробити це зможемо і сьогодні! — в голосі командира чути впевненість. — У нас армія не така вже, як 2014-го. І молоді є з кого брати приклад — маю на увазі українських героїв. Тому хлопцям, які кажуть, що підуть захищати Батьківщину лише тоді, коли їм постукають у двері, пораджу: «Війна постукала в наш український дім 2014 року. Тож потрібно захищати Батьківщину. Не боятися ворога! І обов’язково перемогти!»

Порох завжди сухий

Військовослужбовці 25-ї ОПДБр щодня підтверджують, що порох у них сухий і готовий до бою: на змаганнях на найкращий танковий взвод ЗСУ, що відбулися нещодавно на Рівненському військовому полігоні, перемогу в одній з номінацій святкував екіпаж саме повітрянодесантної Дніпропетровської бригади. Під час двобоїв їхній танк вижив і в першому, і в другому бою, а десантники підбили найбільшу кількість танків умовного супротивника.

— Ми підтримуємо мир на Донбасі, — підсумовує зустріч у підрозділі 25-ї ОПДБр начальник відділу морально-психологічного забезпечення штабу командування операціями Об’єднаних сил полковник Григорій Токарєв. — Я на фронті з 2016 року, п’ята ротація, і бачу, як змінюється на краще українська армія. Її оснащення дає змогу військовослужбовцям виконувати ті завдання, які ставить перед ними командування. ЗСУ переходять на стандарти НАТО, і це є в навчальних програмах. Це вселяє віру в перемогу в гібридній війні. Ворог намагається постійно провокувати нас, порушуючи перемир’я. Але ми навчилися і поводитися достойно, і давати добру відсіч.

У мирний період на фронті ЗСУ не лише перебувають у повній бойовій готовності, а й допомагають місцевому населенню відбудовувати зруйновані помешкання, забезпечують його харчами. І так діятимемо до особливого розпорядження.

Достойна відповідь мужнього вояка!