ПРЕМ'ЄРА
У Луганську відбувся прем'єрний показ "Гамлета" в авторському перекладі українською Юрія Андруховича
Свій 70-й ювілейний сезон Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр розпочав прем'єрним показом трагедії Шекспіра. Львівський режисер Олексій Кравчук поставив "Гамлета" в авторському перекладі українською Юрія Андруховича.
Правда без любові вбиває
Під час нашої розмови із Олексієм Кравчуком він так сказав про власне прочитання "Гамлета": "Для мене дуже важливо довести цією виставою, що правда без любові вбиває людину. Коли хочемо виправдати свої проблеми, свої гріхи, ми так часто починаємо говорити правду і вбиваємо нею близьких, рідних і неблизьких, нерідних. Тому Гамлет все-таки звертається до молитви, до любові. Якщо поглянути з такого кута зору, Лаерт і Гамлет - це одна й та сама людина. І коли у фіналі йде бій, його можна трактувати як бій із самим собою. Вони приходять до примирення. Тому у нас немає прямого бою. Вони приходять до примирення, через молитву. Це найважливіший момент. Пам'ятаєте: "Прости мене"?
Так, я пам'ятаю текст трагедії. Але услід за Козинцевим та Смоктуновським вважала Гамлета першим екзистенціалістом. Тож, мабуть, таки мають рацію Андрухович із Кравчуком, які стверджують, що "кожне покоління має перекладати "Гамлета". І - "має бути творча агресія по відношенню до простору, по відношенню до глядача".
Чи знаєте ви свою душу?
На "Гамлета" зібралася публіка, яка не з чуток знає й любить саме цей твір Шекспіра. Я чула, як у сусідньому ряду крісел глядачі пошепки цитували рядки геніальної трагедії. А перед початком вистави сперечалися, чий переклад кращий -Пастернака чи Маршака. Ясна річ, йшлося про російські переклади. Але згасло світло, заграла одинока труба, і її летюча мелодія провела зал, який затамував подих, аж до самої фінальної сцени, навіть далі - до музичного акорду маленького оркестру, який проводжав глядачів уже в холі театру. Кільканадцять разів російськомовна публіка викликала акторів "на біс", не відпускала зі сцени. Які там мовні бар'єри... Одним стало дихання для всіх - акторів, глядачів та режисера.
"Тут є один дуже важливий нюанс, як на мене. Країну об'єднує саме культура. Не політика, і навіть не економіка, -впевнений Олекса Кравчук. - Бо якщо людина мислить красиво, бачить красиво, думає красиво, то вона чинить красиво. Тоді країна піднімається.
У нас відбувається дуже дивний момент. Ми говоримо про політику, про економіку. А культуру щодня розділяємо: є східна, є західна. І ми не чуємо різності культур і не відчуваємо зони перетину, яка дуже важлива. Насправді різниці немає. Мені дуже подобається схід України. Луганщина. Я тут ставив "Шість персонажів у пошуках автора" Піранделло два роки тому. У вас є така широта почуттів, широта емоцій, якої не завжди вистачає у Львові, на Галичині. Але водночас на заході є вміння вибудовувати структури. Так склалося історично. І от поєднання цих речей надзвичайно важливе. Це можуть бути проекти, які б давали, з одного боку, можливість бачити різність, а з іншого - спільність".
Чи знаєте ви свої можливості?
"Луганщина - містична територія, і ця містика мені дуже подобається. Степи, половецькі баби... Ця енергетика - відчутна. Ваш край має свої міфи. Зокрема, Луганщина має свій прекрасний міф такої пострадянської культури. У вас територія унікальна. Тут можна було б робити шикарні фестивалі - музичні, драматичні, а також театральні перфоманси. Треба, щоб ці міфи працювали в культурі. Треба навчитися це робити, як змогли у Львові використати міф про лицарство. У Луганську - в мене таке відчуття - люди не до кінця шанують свою історію, - зізнався Олекса Кравчук. - У вас прекрасне старе місто. Оці будиночки так би хотілося відреставрувати. Це ж такий колорит! У вас до війни був оперний театр, і українська трупа... Але індустріалізація сховала культурний пласт. Та він не зник.
З Луганська я б із задоволенням запросив до нашого театру і Максима Рижевола (Гамлет), й Олесю Забєліну, і Наталю Філіпенко (Офелія), і Анатолія Яворського (Клавдій), і Наталю Кутову (Гертруда). У них є така важлива якість -тримати позицію. Це надважлива якість для актора. Це і поза межами театру важливо. Бо часто актор виходить на сцену, щось грає, начебто талановито, а всередині немає стрижня, немає основи. Ти не розумієш його позиції: він сьогодні такий, завтра - інший. А в цих молодих людей стрижень є. На ньому вони можуть оволодіти професією. Професія - це вияв себе в світі. Бо для чого театр?"
Олексій Кравчук на власне запитання відповів: "Це механізм пізнання життя". А мені після вистави на думку спало, що це радше свічка, яка розганяє темряву і дає змогу нарешті побачити обличчя друзів і однодумців.
ДОСЬЄ "УК"
Олексій КРАВЧУК. Народився 3 квітня 1963 р. в м. Лієпая (Латвія).
Фактично виріс за лаштунками театру, де багато років працювали його батьки - народний артист України, актор та режисер Анатолій Кравчук та заслужена артистка України Ірина Кравчук.
Навчався в Харківському інституті мистецтв ім. Івана Котляревського, майстернях Леся Сердюка (актор) та Олександра Барсегяна (режисер).
Працював актором Харківського академічного театру ім. Тараса Шевченка, з 1994 по 1995 - режисер Донецького академічного театру ім. Артема, головний режисер Першого українського театру для дітей та юнацтва, актор Львівського театру ім. Леся Курбаса, а з 2006 р. - директор.
Отримав: Гран-прі фестивалю "Боспорські агони" (2006) та Гран-прі фестивалю "M. Art. Контакт" за виставу "Чекаючи на Годо" С. Беккета.