ВИТЕРТІ З ПАМ'ЯТІ
Вони виграли війну, проте не вкладалися в жоден образ радянського воїна-переможця, розтиражований тогочасною пропагандою. Їм не пощастило на вокзальних перонах цілувати дружин і обіймати дітей. Вони не крокували на парадах Перемоги у струнких колонах. Не крокували, бо не мали чим
Об'єктивної статистики про кількість учасників Великої Вітчизняної війни, які стали інвалідами, на сьогодні немає. За словами військових хірургів, у ті часи, в умовах бойових дій, за браку чи повної відсутності антибіотиків і неможливості забезпечити належний догляд, лікар, перед яким стояв вибір - ампутувати чи залишати кінцівку пораненому, найчастіше робив вибір на користь першого. Так, Степан Кашурко, керівник пошукового російського центру "Подвиг" Міжнародного союзу ветеранів воєн і Збройних сил, посилаючись на документи з грифом "Совершенно секретно", наводить такі цифри. Згідно з ними, з фронтів Вітчизняної війни повернулося безруких - 1 мільйон 10 тисяч, безногих - 1 мільйон 121 тисяча, які втратили і руки, і ноги - 85 тисяч 942 чоловіки (наводжу дані лише найтяжчих форм інвалідності. - Авт.).
Пробачте, що живий
Після війни привокзальні та базарні площі великих радянських міст були просто запруджені інвалідами війни, які після жахливих поранень втратили обидві руки чи ноги. Траплялися серед них і так звані "самовари" (які не мали ні верхніх, ні нижніх кінцівок), і частково паралізовані, і сліпі, і контужені, які повністю втратили мову. Безногі інваліди пересувалися на дерев'яних дощечках, до яких були приладнані невеличкі колеса з шарикопідшипників. У більшості з них війна відібрала рідних, близьких, житло та документи, а дехто сам не хотів вертатися до своїх родин, аби у голодні повоєнні роки не бути для них тягарем. Вони просили милостиню, торгували саморобними листівками, співали жалісливих пісень. А ввечері на зароблені мідяки купували чекушку, щоб хоч на час залити біль, сором і приниження. А після гранчака горілки прокидалася притлумлена жалюгідним існуванням солдатська гідність. І тоді перехожі чули, як живий людський обрубок у напівзотлілій гімнастерці кляне, туди-розсюди, і товариша Сталіна, і радянську владу.
Такі асоціальні герої війни не вписувалися у соціалістичні будні країни-переможниці, яка взяла курс на світле комуністичне завтра. Забезпечити їх житлом, пенсіями і протезами виснажена війною система не могла та й не надто прагнула. Їй треба було терміново поновлювати і нарощувати оборонно-промисловий комплекс. Хіба тут до протезів?! Тому країна, "где так вольно дышит человек", знайшла для розв'язання проблеми інвалідів-жебраків (слова "бомж" тоді ще не знали) значно простіше рішення.
Людолови
У 1946 році в одну ніч у всіх великих містах їх зібрали наряди органів міліції та держбезпеки, завантажили в ешелони і вивезли на Соловки. Без суду й слідства. Історики стверджують, що це було розпорядження Сталіна. Наказ віддав сам маршал Жуков.
Друга велика "зачистка" безпритульних інвалідів відбулася в 50-х роках. Як пише російський краєзнавець Євген Кузнецов у своїй книзі "Валаамская тетрадь" (видана 2006 року), у лютому 1954 року міністр МВС Круглов надсилає на ім'я Хрущова та Маленкова документ N 06778. У ньому йдеться, що "незважаючи на всі вжиті заходи, у великих містах та промислових центрах країни все ще продовжує існувати таке неприпустиме явище, як жебрацтво". "Серед затриманих жебраків інваліди війни та праці становлять 70%, професійні жебраки - 10%", - бідкається міністр і пояснює незадовільний рівень боротьби з ганебним явищем тим, що більшість жебраків "відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів, самовільно залишають їх і знову жебракують". У зв'язку з цим товариш Круглов пропонує "перетворити будинки інвалідів і престарілих у будинки закритого типу з особливим режимом".
Як свідчать окремі дослідники, такі інтернати терміново і масово організовували по всьому СРСР і вкривали його як павутина: на острові Валаам у Карелії, під Харковом, у Бахчисараї, Омську, Барнаулі, на Сахаліні, у Вірменії. Самі ці інтернати тюремного типу перебували у відомстві органів внутрішніх справ.
Наразі найбільше інформації відомо про інтернат для інвалідів на острові Валаам, який створено у 1950 році за наказом Верховної Ради Карельсько-Фінської РСР. Євген Кузнецов, який з 1964 року працював там екскурсоводом (на острові розташований відомий Валаамський чоловічий монастир), писав про інтернат так: "Показувати цю богодільню туристам у всій її "красі" було тоді абсолютно неможливо. Категорично заборонялося не тільки водити туди групи, а й навіть показувати дорогу. За це строго карали звільненням з роботи і навіть "розборками" в КДБ". Як розповідають свідки, інвалідів мили з шланга, висадивши на шматок брезенту; влітку тих, які не мали рук та ніг, вивішували в кошиках на дерева, інколи забуваючи зняти їх звідти на ніч╔ Євген Кузнецов стверджує, що нікому не відома точна кількість фронтовиків, які пройшли пекельні кола Валааму. Описує він і занедбаний цвинтар при інтернаті, на якому померлих ветеранів ховали під номерами.
Таємниче зникнення
Корінні кияни і ті, хто у повоєнні роки вчилися у столиці, добре пам'ятають, як серед людського натовпу, на своїх дощечках з колесами, побрязкуючи орденами і медалями, сновигали інваліди. "Я часто допомагав комусь із них залізти в трамвай", - розповів мені 74-річний Іван Наджос, який у 50-х роках навчався у Київському залізничному технікумі. Дехто пам'ятає, як біля Бессарабки їх збиралося по кілька десятків. Перехожі з жалістю ставилися до інвалідів, і хоча мало чим могли допомогти, проте не кидали на їхню адресу слів докору чи образи. "Біля базарів цими нещасними людьми на дощечках були просто вкриті хідники, - ділиться зі мною 73-річний Дмитро Малаков, краєзнавець і корінний киянин. - Але якось в один день інваліди з вулиць Києва зникли".
Цей факт раптового зникнення інвалідів-жебраків фіксують усі, з ким мені довелося говорити. І хоча майже ніхто не міг мені пояснити, куди ділися безпритульні ветерани, знайшлися свідки, котрі розповіли, що у 50-х роках у київському замісті Святошині діяв інтернат-тюрма, куди і звозили цих безпомічних людей. Святошин тоді був глухою лісистою місциною, куди ходив єдиний трамвай і більше ніякого регулярного зв'язку не було. Замість вулиць у сосновому бору були так звані просіки: просіка N1, просіка N2 і т. д. У цьому лісі було багато дореволюційних дач вигадливої архітектури, але траплялися й будинки сталінської епохи, тож приховати там такий заклад було цілком можливо.
Дві паралельні реальності
Свої пошуки я розпочала з Музею Святошинського району, який діє на базі районного Центру позашкільної роботи "Північне сяйво". "Приїжджайте, у мене є для вас інформація", - відповів на моє запитання по телефону києвознавець і куратор музею Сергій Вакулишин. При зустрічі він показав мені знімок Будинку інвалідів, який у повоєнні роки функціонував по вулиці Північна, 57 (зараз вулиця Котельникова), і сказав: "Про те, що це була режимна установа, я чую вперше від вас". І пропонує мені поспілкуватися зі своєю колегою Світланою Долгополовою, яка в дитинстві мешкала у цій місцевості. Світлана Володимирівна розповіла мені про те, як дівчинкою часто гуляла біля Будинку інвалідів, спілкувалася з його мешканцями.
- Це були дуже імениті та заслужені ветерани, з нагородами. Багато хто з них володів іноземними мовами. Вони дуже любили нас, малечу. А ми часто виступали перед ними з концертами. Сам будинок був дуже гарно устаткований, - поділилася зі мною спогадами жінка. - Але згодом Будинок інвалідів переїхав у інше місце, а в тому приміщенні організували притулок для психічно хворих. Туди звезли дуже багато дивних людей, і всі вони були якісь брудні.
Останнє слово із розповіді Світлани Володимирівни різонуло мій слух. Звідки беруться "брудні" люди? Це ж безпритульні! Пригадую, як у деяких джерелах читала, що нерідко до закритих інтернатів, куди потрапляли інваліди з вулиці, направляли й людей з важкими розумовими відхиленнями, яких у Радянському Союзі також вважали ганебним явищем. Але Сергій Вакулишин переконує мене, що дитячі спогади Світлани Володимирівни неточні і Будинок інвалідів на Північній, 57 функціонував аж до 1978 року. "А інтернат для психічно хворих був зовсім за іншою адресою, він і зараз там функціонує по вулиці Крамського, 16 (стара назва "2-а Просіка". - Авт.)", - пояснює краєзнавець і показує на карті місцезнаходження обох закладів. Повз мою увагу не проходить той факт, що зразковий Будинок ветеранів і інтернат для психічно хворих хоча й розташовано на різних вулицях, проте їх розділяв усього лише один квартал. Сергій Вакулишин продовжує переконувати мене, що Будинок інвалідів мав бездоганну репутацію, і показує мені виписку зі статті в газеті "Вечірній Київ" за 1958 рік, в якій змальовуються зручності та кімнати з балконами у Київському будинку престарілих інвалідів, що у Святошині. Крім того, каже він, цей заклад у кількох своїх творах зобразив радянський письменник Вадим Собко. "Він так докладно і переконливо описував побут та життя ветеранів у цьому будинку, що я навіть подумав, що він сам був його мешканцем. Ви все-таки щось наплутали", - робить висновок Сергій Вакулишин.
Але мене це не переконує, бо свідченням людей, які казали мені про інтернат для безпритульних ветеранів-калік у Святошині, є всі підстави вірити. А вони говорять про таке: потрапити на територію цього закладу, який за ступенем охорони швидше нагадував тюрму, сторонньому було неможливо. Безпомічні ветерани-інваліди були скидані, мов дрова, у маленьких кімнатах-клітках. У приміщеннях стояв нестерпний сморід немитих тіл і задавнених ран. На стогони та прохання про допомогу нещасних ніхто не реагував, адже особливого медичного догляду для "асоціальних елементів" режимна установа не передбачала.
Маленькі деталі і факти, які я зібрала з різних джерел, сходяться, як візерунок ключа і хитромудрого замка. Я дякую краєзнавцю за його інформацію і на прощання кажу: "Гадаю, то все-таки були інші ветерани й зовсім інший будинок".
У пошуках доказів
Отже, припускаємо, що зовсім поруч існувало два будинки для інвалідів. Один - зразково-показовий, а інший - не для сторонніх очей. Такий розклад речей абсолютно природна справа для лицемірної радянської дійсності. Тож цілком імовірно, що Будинок інвалідів у Святошині - демонстрація того, як держава дбає про заслужених, але самотніх і кволих ветеранів - просто відволікав людську увагу від того, другого, за високим парканом і з міліцейським постом. А близькість двох будівель могла заплутати найнедовірливіших.
До речі, Вадим Собко, який сам втратив на війні ногу (але мав фабричний протез), здобув славу не лише співця соціалістичного ладу, а й громадського діяча. Припустімо, що якимось чином він отримав інформацію про те, що у Святошино заживо гноять ветеранів війни. Він просигналізував про це у відповідні інстанції. Після чого письменника везуть на Південну, 57, і побачене там його так зворушує і вражає, що він описує Будинок інвалідів у кількох своїх творах.
У мене була думка зв'язатися з керівництвом психоневрологічного інтернату (такий заклад зараз розташований по вул. Крамського, 16), щоб розпитати про історію будинку. Але згадавши, що близько року тому у ЗМІ розгорнувся скандал довкола цього інтернату у зв'язку з жорстоким і негуманним ставленням медперсоналу до хворих жінок (невже традиції не полишали тих похмурих стін десятиліттями?!), я логічно вирішила, що говорити зі мною не захочуть. Тоді надіслала запит N171\05 у КМДА з проханням надати інформацію про те, які установи діяли у будівлі по вул. Крамського, 16 за час її існування. Відповіді я не отримала.
Особливих результатів не дав і мій дзвінок до Центрального державного архіву вищих органів влади. Його директор Наталія Маковська, вислухавши мене, відповіла:
- Наскільки мені відомо, в нашому архіві документів, пов'язаних з фактами, про які ви розповідаєте, немає. Якби у вас були вихідні дані документів, можна було б пошукати предметніше. За логікою речей, якщо такі розпорядження вищого керівництва СРСР були, то повинні були б бути і відповідні документи на місцевому рівні. Я не вперше чую про історію насильного вивезення інвалідів війни до спецінтернатів, але письмових підтверджень на цю тему мені особисто до рук не потрапляло.
КОМПЕТЕНТНА ДУМКА
Дмитро МАЛАКОВ,
києвознавець, старший науковий
співробітник Музею історії Києва:
- Про те, що відразу після війни Сталін наказав позбутися безпритульних інвалідів, я читав. Знаю і про інтернат на острові Валаам. Щодо 50-х років інформації я не маю. Але хотів би сказати, що тогочасна пенсійна система була на нульовому рівні. Наприклад, за медаль "За бойові заслуги" учасник війни отримував п'ять рублів на місяць, за які фактично нічого не можна було купити. Протезування також було надзвичайно болючою проблемою. Протезування рядових солдат узагалі навіть не розглядалося, та й серед офіцерів воно було дуже вибірковим.
Ветерани без однієї ноги чи руки (таких було чимало у Києві), якщо вони мали родину і житло, якось пристосовувалися і навіть знаходили собі роботу. Я пригадую, як у 50-х роках на вулиці Смирнова-Ласточкіна у Києві в одній пивничці торгував однорукий ветеран Діма, який викликав у відвідувачів захоплення тим, що однією вцілілою рукою вибивав корок з пивної бочки.
Сергій КОТ,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Інституту історії НАНУ:
- Я особисто не чув про такі факти. Але це не означає, що такого не могло бути. Можу засвідчити, як подекуди байдуже і недбало радянська влада ставилася до пам'яті полеглих у війні солдат. Якось мені довелося побувати на Харківщині - ми обліковували різні історичні об'єкти. У багатьох селах бачили таку картину. В центрі села - могила Невідомого солдата, на ній дошка з кількома десятками прізвищ загиблих. А місцеві жителі нам кажуть, що у роки війни під селом була траншея, у якій лежать тисячі загиблих солдат. Після війни довкола сіл було багато стихійних поховань. Коли їх переносили у центр села, то просто скидали людські останки і не дошукувалися, скільки точно і кого там було вбито.
На мою думку, документи, які потрібні для журналістського розслідування про режимні інтернати для інвалідів, можуть бути в архіві МВС України. Але він і досі закритий не лише для широкого загалу, а й для вчених та науковців.
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ
"Я вперше бачив таке скупчення скалічених тіл"
.jpg)
Іван ВЛАСЕНКО,
письменник
1953 року я був студентом-першокурсником факультету журналістики столичного університету, жив у Боярці і щодня добирався до Києва електричкою. В електропоїздах впадала в око велика кількість скалічених війною прохачів-інвалідів: зі страшними ямами замість очей, без рук, але, мабуть, найбільше - безногих. Їх було особливо жаль, оскільки вони були змушені дивитися на світ знизу вгору. Припнуті ременями за культі до своїх дерев'яних візочків-платформ, вони, здавалося, навіки зрослися з ними. Їм усім було переважно по 30-35 років. Прохачі-інваліди найчастіше грали на гармошках і співали "Раскинулось море широко", деякі просто просили "ради Христа". Вони заходили до вагонів на кожній зупинці (безногі, вхопившись за поручні біля входу у вагон, підтягувалися на руках), добираючись до Києва, де був основний "заробіток".
І раптом, здається, навесні 1954 року калік-прохачів не стало. Не те, що поменшало, а не стало. Пасажири електрички стурбовано запитували одне одного: де поділися інваліди? Достеменно було лише одне: їх забрала міліція, а куди, навіщо - цього ніхто не знав. Але люди поговорили та й забули. Забув і я, бо на третьому курсі вже жив у гуртожитку.
Після закінчення університету мені запропонували роботу в газеті "Київський комсомолець". Працюючи там, я познайомився з молодим капітаном міліції Василем Т. У нас склалися довірливі приятельські стосунки і ми були на "ти". Це був незвичайний міліціонер хоча б тим, що мав учений ступінь кандидата педагогічних наук і багато читав. Василь був одержимий ідеєю написати книжку про дітей, які повторили подвиг Сусаніна - завели ворогів у безвихідь. І, здається, влітку 1959 чи 1960 року він запропонував мені зустрітися з батьком одного з "сусанінців", який жив у Святошині. Та зустріч з якихось причин не відбулася, але Василь мені сказав: "Зайдемо ще в одне місце. У мене там невеличка справа".
Зараз я не можу пригадати, якою святошинською просікою ми йшли, поки побачили схожий на гуртожиток будинок, обнесений щільним парканом. На прохідній вартовий відхилив віконце й привітався. Василь показав йому посвідчення і запитав когось, назвавши прізвище, а на мене кивнув, що я, мовляв, з ним. Проминувши ще одного чергового, який сказав Василю, де знайти потрібну йому людину, ми зайшли до однієї з кімнат. Вона була щільно заставлена ліжками, на яких лежало не менше 10 чоловік. Вони були дивовижно подібними до тих, що ходили і їздили на своїх візочках по вагонах! Повітря у приміщенні було таке застояне, що мені забило подих. Я вперше бачив таке скупчення скалічених тіл і знехтуваних душ. Мені здалося, що вага їхнього горя і відчаю звалилася на мене як снігова лавина. Я не витримав і вийшов у коридор. Услід за мною вийшов і Василь. "Нєрвішкі", - сказав мені, криво всміхнувшись. "Що це за люди?", - запитав я, коли ми йшли до трамваю. "Інваліди війни, про яких нікому піклуватися", - коротко відказав Василь. З усього було видно, що він не хотів нічого пояснювати і я більше ні про що не запитував.
У "Київському комсомольці" працював мій однокурсник і добрий товариш Олекса Мусієнко. Я знав, що він закінчує документальний роман про часи німецької окупації Києва "Золоті Ворота". Співавтором його був тодішній голова КДБ України Іван Головченко, завдяки чому Олекса мав доступ до багатьох секретних на той час документів. Коли я розповів йому про бачене в Святошині, він сказав: "Та то ж інваліди війни, які стали тепер нікому не потрібними, от їх за таємним наказом міліція туди й звезла, щоб своїм виглядом не ганьбили столиці". Олекса ріс сиротою, батько його був репресований, тому про те, що вважав несправедливим, висловлювався різко. А 1973 року, коли я працював старшим редактором відділу прози у видавництві "Радянський письменник", мені на редагування потрапив роман Вадима Собка "Лихобор". Там згадувався і Будинок для інвалідів війни у Святошині, де перебував батько одного з героїв роману, якого син частенько провідував. Умови життя в будинку, який описувався в романі, були воістину райські. Я знав Вадима Собка як яскравого й послідовного представника методу соціалістичного реалізму, а він зобов'язував письменника писати не про те, що є, а про те, як воно повинно бути. Може, подумалося, Вадим Миколайович побачив ту тюрму, що бачив я, але у світлі соціалістичного реалізму?
ВІД РЕДАКЦІЇ
Дискусія про відзначення Дня Перемоги під червоними прапорами напередодні 9 Травня знову набула надзвичайних масштабів. Прихильники цієї ідеї в Україні відкидають найстрашніші звинувачення на адресу червоного стяга - голодомор, сталінські репресії, сотні тисяч розстріляних представників інтелігенції, замордованих у Сибіру селян, паразитування партійної номенклатури в комуністичних умовах клондайків-розподільників, коли мільйони людей стояли у чергах за найнеобхіднішим, переслідування інакодумства і вічний страх сказати щось не те у незнайомій компанії. Натомість, кажуть вони, треба пам'ятати, що під цим прапором була виграна одна з найкривавіших воєн сучасності. Тільки намагаються уникати згадки про те, як жорстоко повівся червоний прапор з переможцями.
Цілком імовірно, що більшість документальних свідчень про цинічне винищення безпритульних ветеранів-інвалідів не збереглися. Гадаю, що люди, причетні до цього, добре розуміли, що чинять злочин, тому надійно страхували себе і замітали сліди. Але жива людська пам'ять. Тому "УК" звертається до всіх, хто може щось знати про описані у матеріалі події: ветеранів органів міліції і КДБ, працівників соціальних і медичних установ, тих, хто просто щось чув чи бачив, хто пам'ятає повоєнні роки. Давайте разом зі скалок наших спогадів відтворимо правду. Щоб хоча б таким чином віддати гідну шану героям, які, вигравши війну під червоним прапором, стали невинними жертвами радянського молоха.