Максиміліан Волошин ще за життя зажив слави епатажника. Він своїм виглядом і світоглядом збурював і провінційний Крим, і столицю. Окрім чудових акварелей і поезій, митець залишив нащадкам критичні праці з історії мистецтв і духовну спадщину мислителя.
Тож його будинок у Коктебелі ще за радянських часів став культовим для альтернативно налаштованої інтелігенції, яка намагалася відчути в ньому подих своїх кумирів: Марини Цвєтаєвої, Олександра Гріна і багатьох інших. Дехто з гостей дому досяг державного визнання — як Ілля Еренбург, Олексій Толстой. Значення інших відкрив пострадянський час, наприклад Осипа Мандельштама…
Джаз пасує пам’яті Макса
До сторіччя легендарного будинку в Національному художньому музеї розгорнута виставка «Genius loci. Максиміліан Волошин». Фахівці вважають Дім найкращим музеєм, де висвітлена срібна доба в історії культури (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). На виставці представлені, окрім графіки та акварелей, документи, особисті речі Волошина. Відреставрований триптих «Яйла» вперше покинув експозицію в Коктебелі. Це найбільша робота художника. Загалом його твори й донині потрапляють на аукціони і мають неакварельну ціну. Сам Волошин зазначав, що пише «музично-барвисті композиції на тему кіммерійського пейзажу».
Максиміліан Олександрович Кирієнко-Волошин народився 16 травня 1877 року в Києві. Дитинство і юність провів у Таганрозі, Севастополі та Москві. За участь у студентському русі його виключають з юридичного факультету Московського університету. Він подорожує Європою та Азією, усвідомлюючи свій творчий дар та збагачуючи інтелектуальний багаж. А навесні 1917 року остаточно оселяється в затишному містечку східної Кіммерії, який перетворює на європейський культурологічний центр. Митець занотовує: «Історична насиченість Кіммерії і суворий пейзаж Коктебеля виховують дух і думку… Коктебель — моя батьківщина, мій дім — Коктебель і Париж, деінде я тільки перехожий».
Під пагорбом у Коктебелі зосередився перший нюдистський пляж у Криму. А Волошина цілком правомірно зараховують до основоположників нюдизму в Росії. Засмагаючий на крупній гальці люд не залишають поза увагою планеристи. Коктебель — колиска вітчизняного планеризму. У вересні тут відбувається літературний фестиваль імені Волошина, започаткований Будинком-музеєм, а на набережній проходять джазові фестивалі. Якщо згадати, що джаз перекладається як суєта, то такий джаз пасує пам’яті Макса — так його звали близькі.
Повсякденний одяг нюдиста Макса складався із сорочки до колін, скроєної з домотканого полотна і підперезаної. Буйне рудувате волосся він перев’язував джгутом із сивого полину. Коли б зустрів його сьогодні, сприйняв би за хіпі… М. Бенуа змалював такий портрет Макса: «Короткозорий погляд, прикритий пенсне, дивним чином порушував усю його «зевсоподібність», додавав йому щось розгублене і безпомічне… щось надзвичайно миле і чарівливе». Інші говорили про нього як про «рассчетливого коммивояжера» від поезії, самозакоханого естета та гурмана. Амфітеатров зазначав його ненаситну допитливість і відгукувався про нього як про «спірита, теософа, антропософа». За своєю суттю Волошин був пантеїстом — обожнював природу, але в зрілі роки повернувся в лоно православ’я.
Лише готика «і грецький стиль
На думку геологів, узагальнений пейзаж художника давав більш достовірне уявлення про геологічну будову місцини, ніж фотографія. Для Волошина це було підтвердженням, що мистецтво — найсуттєвіша міра речей. Він і з себе створив витвір мистецтва. Для нас, що живуть в епоху іміджу і піару, цікава характеристика «дореволюційного» Волошина, написана в’їдливим Іваном Буніним: «Вже і тоді дуже дбайливо була зроблена його зовнішність, манера триматися, розмовляти, читати….Він вправно зробив дещо доволі мальовниче на кшталт руського мужика і античного грека, щось бичаче і водночас щось круторого-бараняче.
Пожив у Парижі… засвоїв у спілкуванні з людьми старовинну французьку жвавість, товариськість, люб’язність, якусь смішну граційність… Вірші свої читав завжди з дуже великим бажанням .. починав потужно і томливо завивати». Бунін вважав Волошина одним з найпомітніших поетів передреволюційних і революційних років. Він відзначав упевненість поета в тому, що «люди суть янголи десятого кола… тож завжди треба пам’ятати, що в кожній найгіршій людині прихований янгол».
В архітектурі Волошин визнавав значущими лише готику і грецький стиль — «тільки в них нема нічого, що прикрашає». Тим паче, він одним з перших серйозних авторів почав надсилати в російські журнали відгуки про паризькі модні новинки, хоча сам… Одна з кримських епіграм проголошувала: «Толст, неряшлив и взъерошен Макс Кириенко-Волошин». Він не ображався.
Про свої стосунки з жінками записує: «Коли мене приваблює жінка, коли духом близький їй — я не можу її торкнутись, це здається мені блюзнірством». Перша його дружина теж була поетесою і художницею, але вони розійшлися через «різну духовну природу». Вдруге він одружився з Марією Заболоцькою — суворою і дбайливою подругою його останніх років. Вона дожила до нашестя радянських хіпі у Коктебель.
Мати Волошина — Олена Оттобальдівна — була на рідкість доброзичлива і терпима. А Івану Буніну вона здавалася «сміхотворною старою»: сиве стрижене волосся, руська рубаха, оксамитові шаровари і лаковані чобітки. Коли сину було два роки, вона покинула чоловіка — київського юриста. За свідченнями сина, материнської ласки він не знав. Бо жили вони вільними від побуту й затишку.
Не боровся «з хворобою, «бо втратив смак життя
За словами Марини Цвєтаєвої, поет був «міфотворцем». Вона побачила його в образі «величезного гнома, дрімаючого велетня, трішки бика, трішки бога… з аквамаринами замість очей, з дрімучим лісом замість волосся». У 1913 році сестри Цвєтаєві споглядали, як Волошин заговорював пожежу в будинку. І вогонь згас! Сам Волошин любив усілякі містифікації, на які збиралося по 300–400 глядачів. Щоб почути дещо нове з його енциклопедичних знань, на прогулянку в гори за ним вирушала сотня приїжджих. У важкі часи він заробляв читанням лекцій. Ось тема однієї з них: «Жорстокість у житті, жахи в мистецтві». Цілком у дусі нашого часу. Загалом складається враження, що він жив одночасно в кількох часових вимірах: від античних часів до реалій ХХI століття.
Після революції Волошин не прийняв пропозиції до співпраці з Луначарським і допомагав людям незалежно від кольору прапора. У 1920 році в статті «Росія розп’ята» він передбачливо написав, що соціалізм у Росії проявиться «в диктатурі, а після в цезаризмі».
У радянські часи свій дім з 22 кімнатами Волошин подарував Спілці письменників. Його інтер’єр наповнюють давньоєгипетська скульптура, японська ксилографія, бретонська порцеляна, коктебельські скам’янілості. Їх торкалися Валерій Брюсов і Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Корній Чуковський, Максим Горький… Приїжджали Шаляпін, Анна Павлова, актори МХАТу-2, театру Таїрова. Тут зупинялися художники Остроумова-Лебедєва і Петров-Водкін. Шукали спілкування з Волошиним музиканти, вчені, авіатори… За свідченням Андрія Бєлого, «Він був натхненником мудрого відпочинку, що збагачує творчість та пізнання». Макс, як ніхто, вмів «вислухати співрозмовника … і поєднати найсуперечливіші устремління». Бєлий охарактеризував Дім митця як «один з культурних центрів не тільки Росії, а й загалом Європи».
40 років Волошин міфологізував Коктебель. У 1932-му його астма ускладнилася запаленням легенів. Він не боровся з хворобою, бо втратив смак життя. На ті часи він цілком міг бути проголошений французьким чи японським шпигуном, як деякі його друзі. 11 серпня 1932 року Волошина не стало. На похоронах прочитали лише його вірш «Коктебель». На горі Кучук Єнишари упокоївся його прах, а дух поета і художника ширяє в ноосфері.
Відчуття легендарного Дому намагалися відтворити організатори виставки в Національному художньому музеї на чолі із завідуючою Домом-музеєм Наталією Мірошниченко. Наскільки це вдалося? До 22 вересня ще є час переконатися.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
«для «Урядового кур’єра»