Малому рівнянинові Вадимові Доброскоку лише півтора рочку. А пережив уже стільки, що й на довгий вік сповна вистачить: позаду — п’ять курсів хіміотерапії, попереду — тривале лікування в Рівному та Києві.
— Синочок народився цілком здоровим і ріс доволі активним. А потім до нас прийшла біда, — не встигає ковтати сліз мама. — Скільки пішло грошей, уже й не рахуємо. Допомагали всі: родичі, друзі, знайомі. Зараз долучилися волонтери, бо самим нам уже не впоратися. Мої батьки померли, а вдома лишилися ще двоє діток і чоловік, який має інвалідність.
Про цю історію голова Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ дізнався, передаючи традиційні вже подарунки від Миколая пацієнтам онкогематологічного відділення обласної дитячої лікарні. Й одразу ж спрямував на лікування хлопчика свою передноворічну місячну зарплату — 10 тисяч гривень. А простіше кажучи, в переддень Різдва зробив ще одну Божу справу. Особисту традицію — щороку спрямовувати місячну зарплату на лікування онкохворої дитини — він цього року повторив двічі: перших 10 тисяч передав на лікування Люби Вашкевич із Рівненського району. А торік таку допомогу від голови отримав 10-річний Дмитрик Тарчевський зі Здолбунівського району. Хлопчика та його сестру виховує лише тато, тому родина, звісно, потребувала допомоги. Та найголовніше, що вона надійшла вчасно: хлопчик пройшов усі курси хіміотерапії, має позитивний результат лікування і повернувся додому. Тепер лише періодично приїздить на обстеження.
Кому саме з малих пацієнтів спрямувати допомогу, Василеві Берташу підказують медики й волонтери. Саме вони й розповіли мені про ці три випадки: Василь Михайлович справедливо вважає, що добро повинно бути скромним.
Є на Рівненщині й гарна суспільна традиція, яку започаткував очільник області, — «Подаруй дитині радість життя». Три роки тому він створив благодійний фонд для допомоги діткам з онкопатологією, адже це лікування дуже вартісне, тож у держави не вистачає грошей. Відтоді ось так, громадою, щороку збираємо близько мільйона гривень. Хтось переказує у фонд тисячі, а хтось — 10 чи 20 гривень. Як потічки до великої ріки, стікаються кошти від небайдужих людей на єдиний рахунок. А тоді за рішенням громадської ради фонду їх отримують батьки малих пацієнтів. Ціна такого милосердя — життя, подаровані вдруге.
Тому коли, скажімо, вже в іншому — «світському» житті бачу сильних світу цього, що вихваляються сумочками з крокодилячої шкіри, хочеться лити сльози. Скількох матерів могли б ощасливити спрямовані на задоволення чиєїсь примхи гроші! Скільки радісних усмішок і різдвяних зірок засвітилося б на цьому світі! Але то зазвичай тихе добро, яке, на відміну від сумочок чи наддорогих годинників, реклами не потребує. Тут начебто й перед камерами не позуватимеш, і балів у світському оточенні хтозна чи заробиш.
Хочеться кричати невмирущими Шевченковими словами: «Схаменіться, будьте люди!..» Різдво — гарний привід замислитися над цим. Утім, добро не потребує прив’язки до конкретних дат.