Уже зібрано матеріали про дев’ятьох жителів Луганщини, які добровільно пішли на фронт захищати українську Луганщину і загинули. Пошук відомостей триває, адже встановлено імена лише половини бійців, які спочивають на цвинтарі у Старобільську під табличкою «Невідомий». Колись про долі учасників антитерористичної операції напишуть книжки.
Не встиг ані дому збудувати, ані братів відвідати
Одне зі сховищ відомостей про добровольців Луганщини — народний музей, який створив підприємець-волонтер Володимир Винник у Старобільську. Особлива увага тут — фотографіям із чорними стрічками. Про кожного із хлопців, які дивляться зі світлин, Володимир Олексійович може розповідати годинами.
«Ось Сашко Веремеєнко, наш земляк. На сьогодні наймолодший із тих, хто добровільно пішов захищати Україну і загинув. На початку березня роковини його смерті, тож днями його поминали. Тут, на старобільському цвинтарі, багато могил наших побратимів. Два роки тому ми там поховали й Сашка, — розповідає Володимир Олексійович. — Він із села Титарівка. Тата й мами у нього з братами майже не було — їх позбавили батьківських прав. Четверо братів росли в інтернаті. Наймолодшого всиновили американці. Про його долю нам не відомо. А ось Сашко був старшим і завжди дбав про молодших. Про це розповіла співробітниця Старобільської служби у справах дітей, яка знала всіх хлопчиків змалечку. Сама відвозила їх в інтернат, провідувала там.
Вона казала, що Сашко був найздібнішим у сім’ї, дуже добре навчався. В інтернаті про нього були тільки схвальні відгуки, казали, що мав питливий розум, підкреслювали, що дуже відповідальний. Тож не дивно, що Сашко, щойно ставши повнолітнім, після інтернату записався в добровольці й пішов на фронт. Та незабаром загинув від кулі російського снайпера».
19-річним Олександр Веремеєнко підписав із ЗСУ контракт. На той час він встиг вступити на навчання до рубіжненського технікуму, тож, навіть перебуваючи на передовій у зоні бойових дій, відпрошувався в навчальний заклад, коли настав час зимової сесії. Хотів учитися. Мріяв про власну оселю.
«З Луганщини», — написав в автобіографії. «Українець», — підкреслив у документах. Матрос, гранатометник батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Та не прослужив і півроку — загинув 6 березня поблизу селища Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок кульового поранення, якого зазнав у бою.
З рідних залишилися тільки тітка і брати, теж сироти. Старобільські атовці доглядають могилу хлопця, збирають гроші на пам’ятник.
«Намагаємося з’ясувати долю та обставини загибелі кожного з наших захисників», — скупо рапортує колишній військовий Володимир Винник.
Пам’ять — це турбота про їхніх рідних
«А Юрко Полєно, позивний «Ока», на всіх фотознімках, які пам’ятаю, всміхається. Він наш земляк із села Шульгинка, з відомої та шанованої в районі родини. Юрко серед перших пішов добровольцем на фронт», — продовжує розповідь Володимир Винник. — У 2014 році до одного з блокпостів батальйону «Айдар», який потрапив в оточення, послали групу виручати. Наші хлопці, серед них Юрко, їхали на транспорті, та потрапили у засідку. Розпочався сильний обстріл, наші вистрибнули з машини, прийняли бій, стали відстрілюватися. У тому бою Юрко і загинув.
А як саме, ми дізналися лише через рік потому, як поховали. На чергові роковини, коли відкривали меморіальну дошку в Шульгинській школі, де Юрій Полєно вчився, з Харкова приїхав його товариш по службі, який у тому бою був поряд. Вийшов до мікрофона чоловік із паличкою, кульгаючи на перебиту ногу, і розповів, що, коли вони стали відстрілюватися, на них упала граната. Тільки в Юрка був бронежилет, тож він власним тілом накрив гранату і так урятував життя хлопцям. А сам загинув. Однополчани потрапили в полон, тільки через кілька місяців їх вдалося обміняти, повернути в Україну. Їм знадобилося тривале лікування. Тож тільки на роковини товариш зміг приїхати до родичів і розповісти, що Юрко загинув як справжній Герой».
За словами Володимира Винника, батько хлопця помер з великого горя. Залишилися мати й сестра. Якось на мітингу на честь відкриття стенда-меморіалу атовцям у переміщеному з окупованого Луганська національному університеті імені Т. Шевченка була присутня мати Юрія Галина Степанівна. Її слова не залишили байдужим жодного із присутніх.
«Мамо, я служив в українській армії! Складав присягу на вірність народу України, не можу залишитися осторонь, це мій обов’язок перед Батьківщиною», — з болем згадувала Галина Степанівна слова сина. Ніхто не зміг стримати сліз...
Гірке визначення «невідомий»
Усі волонтери Старобільська брали участь у похороні тих з бійців, яких поки що вважають «тимчасово невідомими». Володимир Винник добре пам’ятає перші 37 таких могил. У кожного з бійців тоді взяли зразки ДНК, і щодо кожного загиблого триває кримінальне провадження, щоб установити особу та відшукати родичів. А волонтери-патріоти взяли на себе турботу про могили, опікуються долею родичів, коли їх знаходять. Кількість тимчасово невідомих у похованнях останніми роками поступово зменшується — залишилися 14 таких могил. Здебільшого родичі забирають останки. Але є й особливі ситуації.
«Дмитро Рожков з міста Подільська Одеської області добровільно пішов боротися за Батьківщину. І свого часу сказав матері, що в разі загибелі хоче, щоб поховали його на землі, яку захищав. Мати виконала прохання сина. Часто приїжджає на могилу. У неї було троє дітей, живих не залишилося нікого. Тож тепер наше завдання — опікуватися долею матері Героя», — розповідає Володимир Винник.
На жаль, волонтера непокоїть інше. «Є й ті, хто вже відомий, але виявилося, що нікому з родичів не потрібний, — з гіркотою каже Володимир Олексійович. — Із номером 252 поховано бійця, який загинув 5 вересня 2014 року під селищем Весела Гора, коли батальйон «Айдар» потрапив у засідку. Ми встановили, що це підполковник СБУ Олександр Севастьянович Білоус. Його колишня дружина відмовляється перепоховати тіло. У відповідь на наше запрошення відвідати могилу сказала, що, може, це не він. Я навіть звертався до центрального апарату СБУ із проханням повідомити про інших родичів підполковника. Та отримав у відповідь лише подяку за те, що доглядаємо могилу.
Тож і досі тут хрест із номером, хоч ми напевне знаємо, що там поховано підполковника, який добровільно з перших днів війни воював рядовим солдатом і загинув».
Не хочеться думати про вдову погано, може, людина не може змиритися із трагічною звісткою, всупереч здоровому глузду та логіці воліє чекати на повернення живим чоловіка, вважати його зниклим безвісти.
Отой гіркий прикметник «невідомий» визначає долі багатьох добровольців цієї неназваної війни, як і слово «безвісти».
«Рік тому ми ховали на цьому цвинтарі серед інших хлопців нашого добровольця Сергія Колотуна. Він з перших днів війни пішов добровольцем у батальйон «Айдар» і пропав безвісти, не встигнувши навіть оформити належно військові документи, — розповідає Володимир Винник. — У Старобільську залишилася його родина, дружина і двоє дітей. Вони тут без житла, бо переїхали з тимчасово не підконтрольної території, з-під Луганська. Коли чоловік пропав, було розпочато кримінальне провадження — його шукали. Але останки знайшли аж через три роки: за допомогою ДНК-експертизи встановили, що це саме він. Коли прокуратура вже надала дозвіл на поховання тіла, ми з його дружиною з усіма довідками пішли до районної влади по допомогу, адже за законом ховати учасника АТО має держава, яку він захищав. А там у нас питають: чи оформлений він був як учасник бойових дій? Не був він оформлений. Тож так і ховали ми побратима за власний кошт і за гроші атовців, згодом установили йому пам’ятник, який височіє серед інших солдатських могил. На жаль, таких прикладів чимало».
У День добровольця, який країна відзначає 14 березня, побратими за традицією збираються на цвинтарі, щоб ушанувати загиблих. Схилять голови під час поминальної молитви. Згадають добрим словом, підтримають сивих матерів. Можливо, кілька нових деталей з’ясується про долі добровольців — волонтер Володимир Винник вважає за обов’язок збирати всі крупинки, всі подробиці, адже це дасть змогу написати справжню сучасну історію Старобільська і Луганщини.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ПРЯМА МОВА
Катерина БЕЗГИНСЬКА,
директор Державного архіву
Луганської області:
— 14 березня вдруге відзначаємо День українського добровольця. Навіть побіжний історичний екскурс свідчить, що феномен добровольства здавна притаманний українцям. Одним із перших прикладів такого служіння можна назвати Запорозьку Січ — воєнізовану структуру з добровольчих батальйонів, які століттями боронили Україну. А найновіший приклад — Революція гідності та початок воєнних дій на сході нашої держави, коли тисячі звичайних українських громадян зі зброєю в руках першими протистояли озброєній до зубів російській армії.
Для вшанування подвигу та увічнення пам’яті про живих і полеглих воїнів — учасників АТО Державний архів Луганської області створює колекцію документів особового походження про події на сході України. Ми зібрали дані про дев’ятьох українських добровольців — жителів Луганської області, які загинули, захищаючи Батьківщину.