У журналістській роботі часто доводиться користуватися запозиченими з усної народної творчості крилатими словами і влучними висловлюваннями. З певними сподіваннями ніс додому й ошатно видану монографію полтавця Костянтина Рахна «Крик кажана. Гончарство у фольклорній спадщині українців», яку мені дали почитати на кілька днів.

Інтуїція не підвела. Минув тиждень, потім іще один, а книжка досі в мене. Не тільки тому, що її обсяг — майже півтори тисячі сторінок. Зібрані в монографії легенди, казки, перекази, бувальщини, пісні, приказки і прислів’я про гончарів і горшковозів, гончарні сировину й вироби, торгівлю ними та їхнє застосування, описи календарних, родинних та оказійних обрядів, магічних практик, вірувань і повір’їв, де фігурували глиняні вироби чи були задіяні гончарі. Усе це перлини, чимало їх хочеться виписати. Вони обов’язково знадобляться.

А придбати книжку поки що немає змоги. Видана торік у видавництві «Українське народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному накладом усього 100 примірників, вона швидко стала рідкістю. Про роботу над монографією, її інтригуючу назву, зроблені під час її написання «Урядовому кур’єру» розповідає автор Костянтин РАХНО.

Щоб ми почувались українцями

— Костянтине Юрійовичу, коли вперше взяв у руки вашу книжку, з’явилося відчуття, що ви завершили значну працю у вашому житті.

— Ця монографія така велика за обсягом тому, що крім огляду основних друкованих матеріалів з теми дослідження, містить короткі біографічні довідки про дослідників минулого й характеристику їхнього внеску.

Гончарство — частина традиційної культури українців, воно відображає наш етногенез. Тому виникла потреба показати весь масив накопичених фольклорних даних, які його стосуються.

— Існує теза, що гончар представлений в українському фольклорі набагато менше, ніж, наприклад, коваль.

— Це не так. Він представлений на рівні з ковалем, бондарем, майстрами прядіння і ткацтва. Кожне з цих ремесел потребує всебічного ґрунтовного дослідження. Це необхідно для того, щоб українці почувались українцями. Щоб ми побачили, завдяки чому нас виокремлюють, помічають, поважають, нами захоплюються.

— Як довго ви готували цю монографію?

— Матеріали для неї збирав кілька років. Частину мав, оскільки це вже третя моя монографія. Давно досліджую аспекти фольклорного відображення гончарства, обрядовості, звичаїв гончарів. А деякі знаходив у бібліотеках України, Польщі, РФ, музеях, архівах, отримував від дослідників з-за кордону. Підтримую наукові й творчі зв’язки з науковцями Білорусі, Північної Македонії, Хорватії, Сербії, Словенії, Словаччини, Чехії, Німеччини, Угорщини, Австрії, Швейцарії, Грузії, Узбекистану. І це далеко не повний перелік.

Дату допоміг встановити журналіст

— Чому книжка називається «Крик кажана»?

— В основі цієї назви — алегорія з поширеним в Україні у XIX й на початку першої половини XX століття чаклунським обрядом, до якого вдавалися для досягнення ілюзорної мети — збагачення і влади над іншими людьми. Брали безвинну хтонічну істоту — жабу або кажана, клали її у глиняний посуд з дірками й закопували живцем у мурашник, щоб там вона загинула. І бігли звідтіля, не оглядаючись і не звертаючи уваги на її передсмертний крик. І тоді її кістки мали давати владу. Так само окремі чиновники ставляться до науки народознавства. Вони намагаються її використати у своїх цілях, а якщо не виходить — знищити, не переймаючись криком науковців.

Не припиняються спроби закрити й нашу установу. Якщо це станеться, в Національній академії наук України напряму, яким ми займаємося, більше не існуватиме. Вона втратить наші публікації, монографії. І звичайно ж, якщо відділення керамології закриють, це буде ударом по культурі нашого краю.

— Можливо, ви зробили для себе якісь відкриття, коли вивчали біографії дослідників-українознавців?

— Так. Наприклад, у Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАН України працював відомий свого часу фольклорист і дослідник легенд і переказів. Не називатиму його імені, лише зауважу, що у виданій цим інститутом фольклористичній енциклопедії зазначено тільки його дату народження, і знак питання замість дати смерті. Він помер у Києві на початку 1990-х років, похований на Байковому кладовищі, у Києві досі живуть його сини, онуки. І ніхто не спробував їх знайти й запитати, коли помер їхній батько й дідусь, який видав кілька академічних збірників фольклору. Така сама історія з іншим моїм персонажем доктором біологічних наук, палеонтологом, який значиться у довідниках з палеонтології, співав у хорі «Гомін» і видав фольклорний збірник рідного села. Дату його смерті мені допоміг встановити журналіст, який був його другом.

Дротарі, вони ж горшкодраї

— Крім гончарів, горшковозів, в українському фольклорі фігурують дротарі. Чим вони займалися?

— Дротарі, або горшкодраї, мандрували селами й лагодили глиняний посуд, який тріснув чи продірявився: накладали на нього металеві латки або обплутували його дротом — металевою сіточкою. І завдяки цьому він міг служити далі для якихось господарських потреб.

На населеній українцями території, яка стала Східною Словаччиною, цим мандрівним ремеслом займались окремі села. Їхні дротарі мандрували й надавали свої послуги в Австро-Угорщині, Російській імперії, доходили навіть до Китаю й Північної Африки. Вони теж торгували цілими виробами.

— Коли в Україні стали цікавитися фольклором ремісників?

— Наприкінці ХІХ — на початку XX століття. Саме тоді етнографи Олександр Твердохліб, Михайло Русов, Євгенія Спаська та інші почали досліджувати звичаї гончарів, спілкуватися з ними на ярмарках, відвідувати їх у гончарних осередках, розпитувати, які вони виготовляють вироби і для чого.

— А коли українська керамологія вийшла на науковий рівень?

— Це відбулося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли нащадок гончарського роду, який займався цим ремеслом понад 200 років, професор, доктор історичних наук Олесь Пошивайло створив спершу Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, а потім Інститут керамології, який став відділенням Інституту народознавства НАН України. Олесь Пошивайло сформував школу керамологів в Україні, заклав фундамент вивчення гончарства. Написав монографію «Етнографія українського гончарства», на яку посилаються подальші дослідники. Він на своїх плечах несе тягар розбудови керамології, роблячи це не у великому місті, а в селищі.

Більшість людей це сприймає позитивно, проте є й ті, хто заважає поступу, лунають голоси: «Що можна створити в селі? Це ж село, що вони там роблять?» А насправді технічні й інші можливості вчених нашої установи не гірші, ніж у колег зі столиці. Ми проводимо міжнародні наукові конференції, співпрацюємо з різними науковими установами, видали чимало монографій, наукових збірників.

Як Рильський етнографію врятував

— В одному з розділів книжки ви пишете, що більшовики обірвали розвиток кількох наукових шкіл у народознавстві, які започаткували дореволюційні вчені. Що то були за школи?

— Наприклад, школи Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка й Антона Онищука, Федора Вовка й інших науковців Наддніпрянщини, Галичини, Кубані. Усіх науковців, які в них працювали, репресували, знищили фізично, заморили в тюрмах. Вижили одиниці. Вони або покинули науку, або більше не займалися народознавчими темами.

— Кому належить першість в етнографічних дослідженнях гончарства?

— У різні роки різні вчені збирали окремо загадки, прислів’я й приказки, перекази. Наприклад, легенду про гончарів уперше опублікував Пантелеймон Куліш. Оповіді про гончарів фіксували Борис Грінченко, Олександр Малинка, Василь Кравченко та інші народознавці.

— Який стосунок до гончарства мав Максим Рильський?

— 1942 року, коли було знищено весь цвіт науки, Максим Рильський очолив Інститут народної творчості та мистецтв. Він доклав неймовірних зусиль, щоб його відродити, зробити повноцінною великою науковою установою, залучити до роботи в ньому всіх, хто мав здібності писання наукових текстів, відповідну освіту. Він сформував наукові відділи інституту, розпочав планомірні експедиції, заклав видання академічної серії «Українська народна творчість», у яких серед іншого друкували гончарський фольклор.

— Ваша книжка — підтвердження того, що українці — окремий самодостатній народ.

— А гончарство для нас, українців — етновизначальний маркер, одне з найдавніших традиційних ремесел, які показують нашу неповторність, окремішність від сусідів. Українці — стародавній народ. І такі наші мова, звичаї, вірування.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Костянтин РАХНО.  Народився 16 серпня 1979 року в Полтаві. 2001-го закінчив філологічний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Із 2003 року працює науковим співробітником в Національному музеї-заповіднику українського гончарства та відділенні керамології Інституту народознавства НАН України. Член вчених рад обох установ, має вчене звання старшого дослідника. Доктор історичних наук. Автор понад 200 публікацій з проблематики керамології, історії, етнології у вітчизняних і закордонних фахових періодичних виданнях і наукових збірниках та трьох монографій. Співавтор кількох колективних монографій.