Бразилець українського походження,
студент Дніпропетровського національного
університету Сандро ШАФРАНСЬКИЙ
Єдиний іноземець на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського національного університету, який готує спеціалістів для ракетно-космічної галузі України, — 26-річний четвертокурсник Сандро Шафранський, який опановує спеціальність «двигуни та енергоустановки літальних апаратів». Студент із Бразилії — представник української діаспори, яка цього року святкуватиме 120-ліття.
«Прийдеш до офіційної установи — там не знають англійської…»
— Відомо, що українська діаспора в Бразилії дуже велика. А як її поповнила твоя родина, Сандро?
— Бабуся по материнській лінії Текля, родом із Тернополя, переїхала до Бразилії під час Другої світової війни, ще немовлям на руках у моєї прабабусі. Вона розповідала, пам’ятаю, що в неї була сестра, яка не встигла на корабель. А дідусь — мамин тато, — можливо, з Польщі. Коли мої предки приїхали в Бразилію, утворили село (тепер це містечко) Прудинтополес недалеко від Курітіби. Там усі спілкувалися українською мовою. Португальську моя мама, Марія Сломинська, років до 15 знала дуже погано. Тато, Євген Шафранський, жив у сусідньому селі, що теж з українськими традиціями. Моя сім’я живе в місті Курітіба штату Парана. Мама дуже любить куховарити. Навіть готує на замовлення. Особливо подобаються її торти.
— Який торт у неї замовляють найчастіше?
— Називається «Престиж», шоколадний із кокосом.
— А українські страви у маминому меню є?
— Звісно! Вдома в нас завжди борщ і вареники. До речі, борщ не такий як тут. У вас він червоніший, а у нас — буряковіший. Я його обожнюю. Приходжу до друзів і кажу: «Готуйте мені борщ!»
— Усі твої рідні знають українську?
.jpg)
— Так, і бабуся, і мама, і три мої старші сестри. Дві
доньки сестри Сільвани — Наталя та
Вікторія — танцюють українські танці. Я теж раніше народними танцями
займався.
— Чому ж ти української мови не навчився (вести розмову Сандро попросив російською)?
— Я більше схильний до цифр. Хоча українською все розумію, крім португальської, знаю іспанську й англійську мови, а тепер і російську, яку вивчив за перший рік в Україні.
— Сандро, як ти став українським студентом?
— Після школи я працював барменом, готував для магазинів меблеві проекти. Потім вирішив отримати вищу освіту. Моя родина не настільки заможна, щоб я міг навчатися за кордоном. А тут, у Бразилії, п’ять років тому відібрали 10 молодих людей з української діаспори до навчання в Україні: нам пообіцяли безкоштовні освіту, проживання, хорошу стипендію. Я мріяв про щось, пов’язане з небом, космосом і обрав спочатку фах інженера з двигунів для літаків.
— Що родичі казали, коли ти надумав їхати у далекий край?
— Звісно, як усі матусі в світі, моя теж плакала, переживала. З іншого боку, родичі раділи, що я потраплю в Україну. Тим більше, що я перший з родини, який після бабусі приїхав на її батьківщину. Коли вперше провідав домівку, з України привіз багато сувенірів — вироби із петриківським розписом, українські ікони. Показував фотографії — бабуся плакала. Розповідав, як тут люди живуть. До нас тоді з’їхалися всі родичі.
— Якими були перші враження від України?
— Жахливий аеропорт. У Борисполі до нашої групи одразу підійшли люди, які запропонували допомогти з багажем, і запросили по 40 доларів! Ми були шоковані. Платити не стали.
— Ну, пройдисвіти зустрічаються всюди...
— Так це ж офіційна установа, а гроші вони просили неофіційно. Ще здивувало, що в сфері обслуговування ніхто не розуміє англійської. Не очікували, що Україна така бідна. У нашому бразильському містечку жити набагато краще, ніж у вашій столиці.
— У Бразилії рівень життя вищий?
— Так. Звісно, у нас теж багато проблем, не кажу, що все ідеально. Однак тут… Перший місяць був ще більш-менш нормальний. Ми багато гуляли по Києву, де все цікаве! Є дуже красиві місця. Мені сподобалися Печерська лавра, Софійський собор, Хрещатик. Серед нас були такі, що знають українську.
Та коли ми розлучилися і я один, не знаючи мови, зібрався до Харкова… Якби з собою не мав папірця з адресою Харківського авіаційного інституту, не знав би, куди їхати. Слава Богу, в купе був хлопець, який трохи володів англійською, він допоміг. Посадив мене в таксі, і я дістався до інституту. Потім ходив з двома валізами по 32 кг, шукав свій корпус. Знайшов, а мою англійську не розуміють через акцент.
— А португальську, іспанську ніхто не знає…
— Так. Привели до гуртожитку, а там — немов у нашій в’язниці. Не проблема вчитися в простих умовах, але ж не в бруді. Комендант гуртожитку — хороша жінка, тільки кричить гучно. А я наляканий, нічого не розумію. Зайшов у кімнату: там ніхто не жив, холодно, стоїть шафа і поламаний диван. Кинув речі. Я був у депресії, три дні нічого не їв, нікуди не виходив, тільки читав молитви. Не знав, як подзвонити, де поїсти. Потім пішов у кав’ярню навпроти університету — всі туди прямували. Там дуже дороге меню. Що вибрати, як пояснити офіціанту? І дівчинка замість їжі принесла мені пляшку найдорожчого пива.
Вирішив поїхати за покупками. Сів у маршрутку, водій на мене кричить, щоб платив. А я ж не знав, що треба гроші давати йому. Ще момент: прийдеш до якоїсь офіційної установи — там англійської не знають, і взагалі розумієш, що хочуть взяти з іноземців гроші. У тебе все в порядку — паспорт, запрошення, віза, і все одно знайдуть, яку неприємність тобі зробити. У вас дуже багато хабарників!
— В університеті теж беруть?
— Ні. На фізтеху Дніпропетровського університету немає хабарів. Якщо в тебе якась проблема, можна просто перездати.
«Я був вражений: які добрі у вас люди!»
— Сандро, а про хороші враження можеш розповісти?
— Хороше для мене почалося з Дніпропетровська. Одного разу приїхав сюди в гості до товариша — мого земляка футболіста Давідсона, який грав у «Дніпрі». І так мені сподобався Дніпропетровськ, що вирішив сюди переїхати. Харків здався сумним, а Дніпропетровськ — активним, радісним. Першого дня прогулювалися з другом Набережною, познайомилися там з хлопцями, з якими досі товаришую. Вони нічого не хотіли від мене, ніяких грошей. Просто запросили разом посидіти, поспілкуватися. Я був вражений: які у вас добрі люди! В університеті запитали, в якому гуртожитку хочу оселитися — для іноземців чи з українцями. Я обрав український. Тому швидко вивчив мову, багато знайшов друзів. Зараз добре знаю Україну. Тепер розумію, чому люди сумні, чому саме так думають, знаю, через що ви пройшли. А раніше був шокований. Сьогодні з десяти нас залишилося в Україні двоє: більшість з маленьких міст і небагатих родин, а безплатним виявилося лише навчання. Я залишився, тому що сестра допомагала, а потім влаштувався заробляти.
— Цікаво, яким чином?
— Завдяки Давідсону почав працювати з іноземними футболістами, які грають в «Дніпрі», як перекладач, секретар і помічник з побутових питань. Щоб їм не довелося проходити через те, з чим на початку довелося зіткнутися мені.
— Як тобі вдалося потрапити на закритий факультет?
— Було дуже складно переїхати до Дніпропетровська. Одразу піти на ракетобудування не вийшло. Та в посольстві сказали: будеш вчитися на ракетника. З Харкова поїхав додому на весілля сестри, а коли повернувся, був зарахований на перший курс мехмату ДНУ. Провчився рік і через посольство та міністерство спробував перейти на фізтех. Найвищі технології в світі — космічні. Це мене завжди цікавило. Коли дізнався про спільний українсько-бразильський проект з «Циклоном», вирішив: допомагатиму в ньому Бразилії.
— Які в тебе улюблені предмети?
— Люблю креслити. Дуже подобається, як викладає конструювання літальних апаратів Анатолій Ліннік. Анатолій Костянтинович не просто щось розповідає, а спонукає студентів думати. Вдячний і декану факультету Олександру Миколайовичу Петренку, який мене завжди підтримує.
— Окрім навчання та роботи маєш якісь захоплення?
— Ходжу в спортивний клуб, займаюся тхеквондо. Люблю танцювати.
— Що вмієш танцювати?
— А все вмію, як усі бразильці. Пробував і гопак.
— Сандро, якщо знайдеш в Україні дівчину, повезеш до Бразилії чи тут залишишся?
— Якби знайшов, забрав би з собою. Але у мене вдома вже є кохана — Наталі, відома в Бразилії модель. Ми не бачилися вже рік, однак щодня спілкуємося у скайпі. Наталі терпляче чекає. Я їй довіряю, вона вірить мені.
— Додому на канікулах щороку їздиш?
— Ні. За п’ять років був удома двічі. А канікули і пори року з бразильськими не збігаються. До того ж, улітку я працюю.
— Про що ти мрієш?
— Ні про що наперед не загадую. Знаю, що майбутнє буде добре, а яким чином — не важливо. Мені цікаво створювати щось нове. Зможу, наприклад, працювати після закінчення університету в бразильській фірмі, яка будує у нас космодром.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»