80 РОКІВ З ПОЧАТКУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В ІСПАНІЇ
ПАРАЛЕЛІ. У більшості із нас оцінка громадянської війни в Іспанії залишається незмінною ще від радянських часів і міцно асоціюється із першим воєнним протистоянням гітлерівській експансії, що відбулося на теренах далекої від кордонів Німеччини і СРСР країни. Отож наші симпатії традиційно на боці республіканців, яким допомагали так звані добровольці із Червоної армії. Однак для розуміння напрочуд повчальних для нас подій в Іспанії не зайве знати, що передувало заколоту генерала Франко, який благополучно керував країною аж до 1975 року, надовго переживши Гітлера і Сталіна.
На початку 1930-х Іспанія, де проживало 24 мільйони жителів, багато в чому нагадувала Україну. Так звана еліта погрузла в безкарному казнокрадстві, однак, так само як колишній нардеп Лозинський, вбивала на місці «злочину» селян, зловлених у прихватизованих лісах із в’язанкою хмизу. У країні, яка володіла п’ятим серед країн Європи обсягом золотого запасу, були найвищі на континенті ставки банківських кредитів. 120-тисячна армія мала понад дві сотні генералів, а на кожного офіцера в середньому припадало лише по 8 солдатів. Цивільній гвардії, що була аналогом українського «Беркуту», сходили з рук найкривавіші злочини, а єдиним законом, якого свято дотримувались у державі, стало право навіть не приватної, а особистої власності членів тамтешньої «сім’ї».
Не дивно, що у квітні 1931 року чергові муніципальні вибори, результати яких заздалегідь сфальшували, несподівано для всіх вивели на вулиці сотні тисяч маніфестантів, у лавах яких пліч-о-пліч ішли робітники, селяни, інтелігенція і представники бізнесу, які потерпали від корупції, рейдерства, беззаконня. Здобутком мирної і безкровної революції стала парламентська республіка, в якій за п’ять років помінялися шість прем’єр-міністрів!
Замість швидкого реформування, на яке очікували всі, країна захлиналась у рецидивах старих болячок — корупції і правового нігілізму, до яких додалися тотальна безвідповідальність і бездіяльність нової влади. Отож результатом парламентських виборів, що відбулися в лютому 1936 року, стала констатація двовладдя в Іспанії: 4,4 мільйона виборців віддали перевагу партіям лівацького «Народного фронту», а 4,2 — консервативному «Національному фронту».
Замість очікуваного покращення країну затопила анархія, бо влада на місцях стала переходити до активістів громадських організацій — від профспілок на підприємствах до всіляких угруповань, кілька десятків горластих бойовиків яких ставали втіленням «закону» в їхньому власному розумінні. 14 квітня 1936 року Мадрид окутав дим пожарищ — палали відразу кілька монастирів, в яких розпочалася «революційна експропріація», що спровокувало хвилю обурення серед суціль католицького населення.
Та найстрашніше, що із країни масово відтікав капітал, що спричинило зупинку підприємств і параліч економіки. В червні 1936 року депутат-республіканець Хіль Роблес заявив з трибуни парламенту: «Країна може існувати при республіці або монархії, з парламентським або президентським ладом, при комунізмі або фашизмі. Але вона не може жити в анархії. Нині в Іспанії — анархія і похорон демократії».
Отож розпочатий 18 липня 1936 року заколот став цілком прогнозованою спробою навести лад у країні. Невміння і небажання іспанців жити при демократії призвело до трьох років кровопролитної громадянської війни і до десятиріч диктатури.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ
Моральний вибір ціною життя
ПОСТАТЬ. Важко повірити, однак майбутня видатна діячка українського національного відродження Олена Шовгеніва, більш відома нам за взятим після заміжжя прізвищем Теліга, вперше заговорила на рідній для неї українській мові у… шістнадцять років! Сталося це в Чехословаччині, куди дівчина разом із мамою і братом нелегально втекла із радянської України.
«Це було на великому балу, що його влаштував комітет російських монархістів, — розповідала згодом Олена Теліга. — Я була в товаристві блискучих кавалерів. Невідомо хто і з якого приводу почав говорити про нашу мову «собачій язик». Всі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. Миттю встала і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!»
Доречно нагадати, що в родині видатного інженера-гідротехніка, професора Петербурзького інституту шляхів сполучення, очільника водного департаменту Російської імперії Івана Шовгеніва спілкувалися виключно російською мовою. Понад те, згодом Олена Теліга згадувала: «Я була петербуржанка — там виросла, вчилася, там насичувалася Петром І, Катериною Великою. Ну й, звісно, культурою імперії».
Цілком вірогідно, що росіянка за вихованням і досконалий знавець французької та німецької мов, ще довго залишалася б космополітом за переконаннями, якби не нахабний і цинічний шовінізм тих, для кого решта народів, за гіркою констатацією Олени Теліги, «только полячішкі і чухна» чи, «корочє, дрянь».
Уже знана українська поетеса і громадська діячка зробила актуальний донині висновок: «Російська імперія (мала на увазі не лише царську, а й більшовицьку, від якої недалеко відійшла й путінська Росія. — В. Ш.) весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною».
До речі, майбутній чоловік Олени Теліги привернув її увагу тим, що при спілкуванні з нею — донькою ректора Української господарської академії у чеських Падєбрадах — ніколи не переходив на російську мову. Однак не менш правильно, що його дружина так само утверджувала патріотичні переконання колишнього командира Армії УНР, який, на відміну від більшості нинішніх уродженців Кубані, не цурався свого українства.
У тодішній Польщі, куди переїхали після одруження молодята, інженер-лісівник Михайло Теліга мав би набагато кращу кар’єру і заробітки, якби назвався росіянином. Натомість подружжю, за свідченням близьких знайомих, велося «дуже тяжко», бо «жили вони вражаюче бідно». Про це варто знати, щоб належно оцінити публіцистичну спадщину великої українки, яка, на відміну від багатьох сучасних нам моралісток у прикидах от кутюр та із жіночими сумочками вартістю по півмільйона гривень, учать нас жити «по правді».
Олена Теліга з власного досвіду добре знала, що таке нестатки, навіть недоїдання. Однак всупереч насаджуваній нам аксіомі, що, мовляв, розумний не може бути бідним, стверджувала: творчість і талант не завжди означають достаток. Понад те, інколи жінка «радіє більше з того, що чоловік її відмовився від нагороди, аніж з того, що дістав би її», віддавши за це «свою душу і національну гідність».
Саме цієї буденної і непримітної на перший погляд цивільної відваги, як називала її Олена Теліга, катастрофічно бракує українцям. На відміну від Шевченка, який «був абсолютно невихованим в очах багатьох зі свого оточення», в нас вистачає тих, що «мають розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають відваги і чесноти, щоб стати на боці проповідника правди, доки він не стане загальновизнаним».
Ще різкіша Олена Теліга в засудженні тих, хто звично нарікає на «не таких» українців. «Народна маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попроводжувати, бо народна маса — як чародійний музичний інструмент, на якому великий мистець дасть величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшивити», — пророче писала вона задовго до двох наших революцій (помаранчевої і гідності), які наочно довели світу, хто такі українці.
Біда в тому, що наші політики не звикли почуватися, тим паче, жити на рівних зі своїм народом. Натомість Олена Теліга, попри те що голодувала, не поступилася своїм українством, а в трагічному 1942 році в окупованому німцями Києві свідомо пішла на засідання Спілки письменників, де на горду українку вже чекали гестапівці, бо не могла покинути організованих нею людей.
305 РОКІВ ПРУТСЬКОГО ДОГОВОРУ
Велика ницість «великого» Петра
ЖОРСТОКІСТЬ. На відміну від монгольських військ, де вже після бою у разі проявів боягузтва страчували кожного десятого, двадцятого чи ще якогось енного воїна, так званий реформатор Петро І першим додумався створити загороджувальні загони, що винищували відразу на місці власних солдатів, які відступали. Великою мірою завдяки цьому нововведенню 50-тисячне російське військо здобуло гучну «вікторію» над 18 тисячами шведів під Полтавою.
Окрилений перемогою Петро І став вважати себе геніальним полководцем і через два роки вирушив у Прутський похід на турків, де зазнав нищівного розгрому. Щоб відкупитися від ганебного полону, цар віддав ворогу не лише 250 тисяч золотих із похідної казни, а й навіть дорогоцінності своєї дружини Катерини І та її придворних дам.
За укладеним Прутським договором Росія передала Туреччині Азов і Таганрог і відмовилася від Правобережної України за винятком Києва. Втім, турецький візир, який згодом поплатився за цей промах головою, не подумав, що в угоду слід було вписати зобов’язання «христолюбивого воїнства» не чинити наруги над своїми братами по вірі. Натомість Петро І наказав московським залогам, які покидали українські міста, вщент випалювати всі населені пункти Правобережної України, а їхніх жителів силоміць переганяти на підконтрольну Росії Гетьманщину.
70 РОКІВ ПОСТАНОВИ ПРО ПАМ’ЯТНИК МОЛОДОГВАРДІЙЦЯМ
Міфологія на службі агітпропу
СИМВОЛ. В один і той самий день ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів», а Рада Міністрів УРСР — про спорудження у Краснодоні пам’ятника молодогвардійцям. При цьому нікого не збентежило, що термін «українсько-німецькі націоналісти» абсурдний як за суттю, так і з урахуванням нацистської расової теорії та бойових дій УПА проти гітлерівців. Не менш дивним чином подвиг молодих патріотів, які без жодного партійного керівництва піднялись на боротьбу з німецькими окупантами, перетворився на міф про «партійно-комсомольське» підпілля, поставлений на службу більшовицькому агітпропу.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)