До 11 жовтня залишили під арештом у Московському СІЗО Олега Сенцова, ще 10 травня затриманого в Сімферополі за звинуваченням у підготовці терактів у Криму, а згодом вивезеного до Лефортово.
А в цей час…
З цією думкою тепер засинаєш і прокидаєшся, вона зачіпає за живе постійно. Навіть коли ти не перед ранковими чи вечірніми теленовинами і не маєш часу зазирнути в Інтернет щодо нових звісток щогодини. Навіть коли зануришся в роботу чи в якесь інше заняття так, що, здається, про все інше забудеш.
Від неї не втечеш нікуди, вона наздожене скрізь і простромить душу — оця фраза: «А в цей час…».
Бо нестерпно усвідомлювати, що будь-якої хвилини сьогодення невідомо за що так масово ненавидять твоїх співвітчизників і з-поміж них зокрема тебе вчорашні ніби ж не вороги. Які так лиховісно й підло поділили на ворогів твій народ, так жорстоко шматують вибухами твою Батьківщину, вбивають і калічать найкращих її синів-патріотів, а при цьому так божевільно-цинічно звинувачують у своїх нелюдських діяннях тих, проти кого це спрямовують, і пришивають гріхи невинним навіть не білими нитками — кривавими.
За такі гріхи, вигадані, певно, дуже хворобливою уявою, на очах малолітніх доньки й сина-аутиста феесбешники арештували Олега Сенцова, у Сімферополі він зазнав принижень і катувань. У Лефортово стіни пам’ятають арсенал тортур, багатий і різноманітний, надто ще з літа 1937-го, коли вони були офіційно санкціоновані й рекомендовані як метод ведення слідства. І, крім пекла фізичних знущань, у Лефортово застосовували й нестерпні психологічні. Одне з них витримали вже після смерті Сталіна сестри Степана Бандери Марта й Оксана: біля дверей їхніх камер-одиночок вмонтували гучномовці, з яких цілодобово волали записані на плівку стогони та крики мордованих людей.
Він не кріпак
До «злочинів» Олега Сенцова, запротореного до Лефортово, можна резонно додати і його замах на президента Росії — що саме тоді, коли Володимир Путін летів у небі на мотодельтаплані як вожак білих журавлів-стерхів, автор першого і поки що єдиного повнометражного художнього фільму «Гамер», визнаного на міжнародних кінофорумах, цілився в нього з рогатки, сидячи на крилі немічного гусеняти з української народної казки «Телесик»…
Це принаймні внесло б у кримінальну справу Олега Сенцова складову його мистецької приналежності — аналогічно науковій складовій із «Пулківської справи» 30-х років минулого століття, коли НКВС інкримінував групі радянських учених, крім терористичних актів проти керівників СРСР, і саботаж спостережень сонячних затемнень.
У жахливі 30-ті роки розстрілювали громадян Радянського Союзу зокрема й за шпигунство задля «приєднання Іркутська … до Польщі» й «відторгнення Казахстану від СРСР та передачу його під протекторат Великобританії». А от неіснуючих «зелених чоловічків» із нашого сьогодення, обмундированих та екіпірованих у «будь-якому супермаркеті», і досі ніхто й ніяк не покарав за відкраяння від України Криму — малої батьківщини кіномитця Олега Сенцова. Котрому приписали, що він буцімто готував із співучасниками теракт на 9 травня — коли в Сімферополі перебував Путін, а новоспечені проросійські очільники міста й республіки мали покладати квіти до танка-пам’ятника у сквері Перемоги та до Вічного Вогню в парку Гагаріна. Саме ці об’єкти, виявляється, й запланувала підірвати тротиловими шашками терористична група Олега Сенцова…
Прагнення безглуздої слави самодіяльного підривника для такої творчої особистості, як Олег Сенцов, логічно вмотивоване настільки ж, як і нав’язана йому приналежність вже до іншої держави: режисера зареєстрували в московському СІЗО як «громадянина Російської Федерації з паспортом України». А сам Олег це зарахування до росіян без його відома прокоментував на відкритому засіданні Лефортівського районного суду Москви 7 липня: «Я хочу заявити протест проти спроб позбавлення мене громадянства України, оскільки я був і залишаюся громадянином України. Я не кріпак, мене не можна кидати разом із землею в громадянство. Жодних заяв я не писав з приводу отримання російського громадянства і відмови від українського».
Як і Гюстав Флобер, котрий ототожнив себе з головною героїнею свого роману «Мадам Боварі», Олег Сенцов, на мій погляд, міг би сказати, що «Гамер» — це він. Усіх персонажів фільму він реально прожив сам: власником комп’ютерного клубу і тренером юних геймерів став після особистого досвіду геймерування ще з підліткового віку; і якщо Косс із фільму «Гамер» посів друге місце на всесвітньому турнірі в Лос-Анджелесі, то справдешній вихованець Сенцова-тренера виборов четверте місце на міжнародних змаганнях геймерів у Південній Кореї. Та й зняв режисер першу кінокартину за 20 тисяч доларів від бізнесу свого комп’ютерного клубу.
Я переглянула стрічку «Гамер» цього року в червні двічі: у кінокомпанії FILM.UA й за кілька днів потому — глибокої ночі вдома по телевізору, на «1+1». Нічого не тямлю в комп’ютерних іграх. Тож і не знаю, в чому їхній сенс, принада й за якими ознаками визначають переможців на комп’ютерних чемпіонатах. Зате фільм демонструє на прикладі головного героя, що означає, коли якесь захоплення для підлітка — понад усе в житті й він досягає в цьому висот, повсякчас удосконалюючись. Льоша Косов покладається лише на себе і вважає, що до найкращого в якійсь сфері можна дорости й у провінційній глушині, бо скрізь «є світло в тунелі»: «Все залежить від бажання. Якщо хочеш — досягнеш». Ось тому, коли його, «відмороженого», але такого, що «грає добре», запросили до команди комп’ютерного клубу, куди «багато хто хоче потрапити», він зауважує: «Хтось хоче, а хтось потрапляє».
Та я не згодна з київським кінокритиком Андрієм Алферовим, що в «Гамері» «історія молодого хлопця, закоханого в гру, — з історій неприкаяних бентежних душ, які, захоплені власним міфом, відходять від справжнього життя і тому безмежно страждають». Косс просто самостверджується в тому, що йому найцікавіше, максимально зосереджуючись, тоді «все інше — неважливе». Серед «неважливого» для нього на той час — і покинутий технікум, і закоханість однокласниці Каті, і посиденьки з ровесниками. Однокласник, який придбав іномарку й хоче її покатати, однокласниця, яка вже вийшла заміж, Каті зрозуміліші, ніж Косові «ігри для дітлахів», з яких він «ще не виріс». Косс відлюдник подвійно — і за характером, і як творча мисляча людина, не схожий на інших, біла ворона. І подвійно розчаровується, коли, здається, треба тільки торжествувати: адже опинився на другому місці на світовому чемпіонаті з комп’ютерних ігор у Лос-Анджелесі! Але так буває: незбагненна порожнеча після перемоги («Просто інакше все собі уявляв»), а захоплення іграми природно вичерпалося («Зав’язав. Так вийшло. Охолов»).
Тому й летить у ставок мишка із зарубками про ігрові досягнення… А руки, які мовби приросли до неї раніше, ловлять насолоду від доторку вітру з вікна потяга. З приємним відчуттям прокидається після осяйного сну, де, озираючись, прямує до дерева в золотавому полі спілої пшениці. Раптом ставить платівку з дитячою пісенькою про «море по коліна», і якась внутрішня радість освітлює його обличчя й надихає на щось обнадійливе, але ще незбагненне для нас, а може, й для нього.
Це прикмети нового етапу життя Олексія Косова, в якому вже знайшлося місце для навчання в університеті. І чи не найголовніше — мама, яка отримала по телефону безліч привітань, коли сина показали по центральному телеканалу після його перемоги в Лос-Анджелесі, зрозуміла, заради чого він зосереджувався лише на комп’ютерних іграх, зрікаючись усього й не помічаючи її. А Льошка оцінив мамину самопожертву, дізнавшись, що вона, викладач інституту, пішла працювати ще й у магазин продавцем: бо там зарплата стабільна, а в інституті — 0,75 окладу й за переклади платять копійки. Збагнув, що зробила це мама заради нього, і почав перейматися її турботами та допомагати.
За людяність
Мамин друг, викладач Олександр Євгенович, котрий допоміг Олексію перевестися з технікуму в університет, якось прохопився про його всепоглинаючу комп’ютерну залежність: «Є статистика, що деякі до старості залишаються підлітками. Не змінюються. Не хочуть дорослішати».
Головний герой фільму «Гамер» Косс почав дорослішати. Автор цієї стрічки Олег Сенцов, який міг би сказати, за Флобером, що «Гамер» — це я», дорослішав, як і Олексій Косов, покладаючись насамперед на себе. Він, економіст, взявся знімати перший художній фільм без кінематографічної освіти: вчився-надихався творчістю Тарковського, Антоніоні, Бергмана, Брессона, Германа, щось підчитав з кіношних посібників. Став сам собі продюсером: і фінансово, і просуваючи стрічку, коли таки примусив переглянути її тих, від кого залежало її майбутнє. «Гамер» мав світову прем’єру в конкурсі престижного артхаузного європейського кінофестивалю в Роттердамі, премію Гільдії кінознавців і кінокритиків в Ханти-Мансійську на міжнародному фестивалі «Дух вогню» в Росії, участь і відзнаки в міжнародних кінофестивалях в Німеччині, США, Україні.
Його другий фільм «Носоріг» переміг і здобув фінансування в конкурсах пітчингів Держкіно, міжнародних кінофестивалів в Одесі й Болгарії. Олег Сенцов мав би нині перейматися зйомками.
Але з лабіринтів віртуального комп’ютерного підземелля, де в юності орієнтувався в кожному закутку й найцікавіше та найвправніше перемагав суперників, йому судилося опинитися в реальних підземних лабіринтах в’язниці Лефортово. За що його туди запроторило російське ФСБ? Насправді — за участь у Революції гідності на Євромайдані в Києві. За те, що не міг не допомагати продуктами, водою, ліками українським воїнам, заблокованим у своїх частинах у Криму «зеленими чоловічками» й сепаратистами. За те, що не переставав вважати Крим українським. За світлі помисли, патріотизм і людяність, які так дратують в українцях загарбників-росіян.
ПРЯМА МОВА
Сергій ЛОЗНИЦЯ,
кінорежисер:
— У першій чудовій картині Олега Сенцова «Гамер» є те почуття свободи, яке рідко коли вдається режисерам. Захистити його свободу й життя зобов’язана держава.
Олександр СОКУРОВ,
кінорежисер:
— Кінематограф у всьому світі демонструє правоту позиції і поведінки режисерів та художніх діячів, котрі беруть активну участь в суперечливому сучасному житті. Я хочу побачити наступний фільм цього режисера. Я чекаю на цей фільм. Я хочу, щоб він міг знімати свої фільми в Криму, в Києві, в Львові, на Донбасі, і в Петербурзі, і у Варшаві… Скрізь, де може знадобитися художнє осмислення дуже непростих сучасних подій.
Свободу Олегу Сенцову!
З вимогою звільнити Олега Сенцова звернулися до президента РФ Володимира Путіна зокрема такі визначні режисери світу, як Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Агнешка Роланд, Майк Лі, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда.