ДУМКА
Погляд на вітчизняні фільми крізь призму міжнародного кінофестивалю
Як зазначають організатори, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» — найбільша регулярна кіноподія України та Східної Європи за версією FIAPF (єдина організація телевізійних продюсерів та кінопродюсерів світового масштабу). Щороку форум репрезентує понад 250 фільмів з усього світу. Конкурсна програма складається зі студентських, перших короткометражних і повнометражних фільмів: «Ми транслюємо всі найпрогресивніші світові тенденції в молодому кіно». Тож через призму фестивалю хочу подтивитися на вітчизняні фільми. Тим паче, що з кожним роком він розширює наявність українського кінематографа. Передусім зазначу, що тривалий час важко знаходили такі роботи хоча б для трьох конкурсних програм фестивалю. Потім в його рамках почали збирати «Панораму українського кіно». Вона складалася переважно зі студентських курсових і дипломних робіт. Їх технічна якість була просто жахливою. Це особливо відтіняли технологічно грамотні картини закордонного виробництва, навіть студентські. Та віднедавна «Молодість» перетворила оглядову «Панораму» на конкурсну із власним журі. Спочатку їх показували в незручний час у камерному кінозалі, що ускладнювало можливість перегляду. Це, зрозуміло, викликало критику. Тож на цьогорічному фестивалі 26 фільмів молодих українських кінематографістів, знятих за останні два роки в різних жанрах, демонстрували у великих кінозалах Києва на одному рівні з міжнародною програмою.
«Злі» налаштувалися на позитив. Фото з сайту кінофестивалю «Молодість»
Прості люди так не розмовляють
Тож що показала Україна? У студентській програмі її представляв фільм випускника Національного університету театру кіно і телебачення, економічного кібернетика за першою освітою Руслана Батицького «Очерет». Для 15-хвилинної ігрової новели про вимирання одного села знайшлися переконливі мистецькі засоби виразності, і була надія, що міжнародне журі високо оцінить роботу. На жаль, так не сталося. Загалом журі цьогорічної «Молодості» здивувало своєю оригінальністю в оцінці фільмів. Ті, що були об’єктивно кращими, проігнорувало, а ті, з перегляду яких глядачі активно виходили, відзначило. Кон?курсну роботу від України в номінації «короткометражний фільм» представив «Автопортрет у Пеклі» Дмитра Старусєва (хоч українським режисером його ледве можна назвати, бо він живе і працює у Москві). Незважаючи на високопрофесійну освіту московського ВДІКу, його бачення кінематографа залишилося ще із студентських курилок. Дивує інше. Невже з усіх українських заявок, які потім увійшли до «Української панорами», не можна було відібрати для міжнародного конкурсу якусь пристойну короткометражку українського дебютанта? Безумовно, можна.
У конкурсі повнометражного кіно від нашої країни виступив перший копродукційний фільм «Істальгія» Дар’ї Онищенко, знятий спільно з Сербією і Німеччиною, де вже сім років живе і працює режисер. Свого часу вона вже брала участь у «Молодості» зі своєю короткометражкою. «Істальгія» залишила неоднозначне враження використанням уже дещо заїждженої теми — еміграції і художнім вирішенням деяких сцен. Три країни, три сім’ї, три дуже схожі історії. Жінка з України, чоловік із Сербії емігрували у Німеччину, а їхні діти там жити не хочуть. Здавалося б, зовсім інший поворот у цій вже традиційній темі. Молодь обирає свою рідну країну. Браво! Але у показі життя людей в Україні багато фальшивого і дратуючого. Такою класично-вивіреною мовою у нас прості люди не розмовляють, тим паче ті, що вийшли із кримінального оточення. А сцена, коли мати, яку чудово зіграла актриса Театру ім. Лесі Українки Ніна Ніжерадзе (вона заслужено претендувала на звання кращої актриси фестивалю), розмовляє із сином по телефону чистою російською мовою, а син їй відповідає такою ж бездоганною українською — це вже за Фрейдом. Ніхто не повірить. І сам сюжет української частини, як-то кажуть, притягнутий за вуха. А от німецькі і частково сербські епізоди претендують на досить міцне середньостатистичне європейське кіно. Ось такий суперечливий мікст. Але те, що картина від нашої країни знята за всіма прийнятими нині технічними параметрами і цим не відрізняється від інших у світовому кіноконтексті, як це відбувається вже багато років, — вже значний поступ.
В «Істальгії» чудово зіграла актриса театру ім.Лесі Українки Ніна Ніжерадзе. Фото з сайту arthousetraffic.com
Надуманим історіям не поспівчуваєш
Окрім українського молодого кіно і нових імен, «Молодість» згадала й імена-легенди нашого українського кіно. Із творчим вечором Лариси Кадочникової, який було сплановано до її ювілею, на жаль, не вийшло. Як стало відомо, актриса знімалася в новому кінопроекті в головній ролі. Власне самий цей факт — найкраща новина з життя великої української актриси. До 100-річчя визначного кінорежисера Віктора Івченка організатори планували зробити справжню ретроспективу майстра з показом «Іванни», «Падаючого інею», «Лісової пісні». Але відбувся показ лише його знакової картини 1965 року «Гадюка» за участю учениці Івченка в театральному інституті й актриси, яка грала у фільмі одну з головних ролей Раїси Недашківської і дочки автора сценарію «Гадюки» Григорія Колтунова — мистецтвознавця і журналістки Олени Колтунової.
Спеціальною подією стала й ретроспектива фільмів великого українського актора Богдана Ступки: показаний і найперший фільм за участі актора, що відразу приніс йому світову славу, — «Білий птах з чорною ознакою», і останній — «Підпоручик Ромашов» українсько-російського режисера Ігоря Черницького. Згадали роботи актора в Польщі, де Богдан Сильвестрович був теж улюбленим виконавцем: «Вогнем і мечем» Гофмана і «Серце на долоні» Зануссі. А також російські картини, в яких ролі нашого актора відзначені найвищими російськими кінопреміями: «Свої», «Водій для Віри», «Дім». Не забули і про його своєрідну роль у стрічці Кіри Муратової «Два в одному», і навіть про його неперевершені озвучки в неігрових фільмах, а саме в анімаційному «Джордано Бруно».
Обидва наші метри вже залишили свої планети кіно, але їхня творчість дає змогу молодим кінематографістам безкінечно її аналізувати, щоб і самим чогось досягти. Як показала програма українського кіно на «Молодості», з цим у молодих дуже непросто. Чи то фільми своїх попередників не люблять дивитися, вважаючи їх застарілим непотрібним минулим, чи то книжок вже зовсім не читають, але головний недолік так і залишився — невміння розповідати засобами кіномистецтва історії, які б не були надумані, і за героями яких цікаво слідкувати і просто співчувати. В цьому сенсі треба сказати про одну з найочікуваніших кінопрезентацій нинішньої «Молодості» — кіноальманах «Україно, гудбай!» Як написано в анонсі, він — «результат роботи творчої лабораторії, яка була створена для пошуків шляхів розвитку українського кіно». Просто молодим кінематографістам набридло роками чекати на можливість зняти хоча б кілька хвилин, а потім покласти це в стіл. І вони об’єдналися навколо таких самих молодих активних і креативних продюсерів у стінах дистриб’юторської компанії «Артхауз Трафік», почали знімати фільми короткого метра і навіть запускати їх у вітчизняний американізований прокат. Першим був цикл «Мудаки», який у прокаті неочікувано зібрав непогану касу й довів, що зрештою глядачі хочуть дивитися своє кіно, хай навіть і недосконале. Нині вийшли в прокат перші шість короткометражок «Україно, гудбай!». Всього в рамках проекту відзнято 25 картин. Деякі з них, чекаючи своєї прокатної долі, увійшли до національного конкурсу «Молодості». З побачених хочу відзначити «Бороду» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Побачення» Євгена Матвієнка, «Арівідерчі, Серьога» Андрія Тимощука, «Гамбург» Володимира Тихого.
З’явилося покоління талановитих
«Україно, гудбай!» планувався як проект про ту саму еміграцію, що стала символом сучасної України. Але молодих кіномитців захопило саме відображення негараздів нашого життя, що стало безпосереднім продовженням тематики «Мудаків». Назва останнього дуже красномовна. Йдеть?ся переважно про той негатив, який сидить у наших людях або оточує їхнє життя. І коли після презентації «Україно, гудбай!» на організованій дискусії з дещо пафосною назвою «Напрямки розвитку українського кіно» молодим культурологам, історикам, кінознавцям запропонували зазначити, у чому ж провокаційність цього проекту, мабуть, головною провокацією стало б побажання нарешті показувати не як погано і як не треба, а навпаки, як потрібно і в чому сила людини, зокрема і тієї, яка живе в Україні. Хоч, справді, це набагато важче. Творці альманаху називають себе «українськими злими», але досить злитися, краще вже щось пропонувати і наповнювати кіноекран позитивною енергією, якої так бракує.
За всіх зауважень до альманаху «Україно, гудбай!» він, поза сумнівом, є значним поштовхом для розвитку нашого кіно. Адже приклад інших країн і насамперед Росії вже показав, що, коли держава дала великі гроші на короткометражне кіно, то його стали багато знімати і, як наслідок, кількість переросла в якість. З’явилося покоління молодих талановитих кінорежисерів і сценаристів, деякі з яких, до речі, на цьогорічній «Молодості» показали свої нові фільми. Тож, може, варто брати до уваги добрі уроки, а не наступати на власні граблі?