На день народження прийнято говорити іменинникові лише приємне. Тим більше, що армія України цього заслужила, довівши в боях, що її вояки вміють захищати країну не лише на показових навчаннях і військових маневрах, де ворог умовний, а сценарій дій ретельно розписаний до найменших деталей.
За перетворення «потішних військ» на реальну бойову силу заплачено великою кров’ю і втраченими життями наших захисників, які щодень ризикують життям на фронті, що ним давно вже стала зона АТО. Українці вкотре захистили всю Європу від диких орд завойовників. Врятовані нами угорці, чехи, поляки, румуни знову мають змогу злословити на нашу адресу за нашими спинами, які вкотре прикрили їхні країни на цей раз від агресивної путінської Московії.
Натомість «стурбована» Європа вкотре продемонструвала, що найнадійніший союзник України — її власний народ, а найкращий наш захисник — наша власна армія. Нічого нового в цьому немає від часів Київської Русі та експансії Османської імперії до періоду визвольних змагань УНР, коли більшовицькі орди через спротив українців не дійшли до Варшави, Будапешта і Берліна. Питання лише в тому, щоб ціною порятунку Європи знову не стала поневолена і зраджена Україна.
У нас немає іншого виходу, як вчасно усвідомити, що народ і армія єдині. Звучить трохи патетично, але не в ситуації, коли прості громадяни масово жертвували для оснащення війська останнім, а чимало можновладців і генералів донині наживаються на чужій крові і смертях.
Прикладам останнього немає числа, починаючи від безкарного розпродажу армійських сухих пайків у час, коли сільські бабусі віддавали для фронту останню трилітрову банку із салом. Із цього самого переліку — звільнення директора Житомирського бронетанкового заводу. Він ще на початку збройної агресії проти України поплатився за «розкомплектування» поставленої на зберігання бойової техніки». Насправді на підприємстві не стали очікувати закінчення тендерів і отримання бюджетних коштів, а, образно кажучи, із трьох поламаних БМП складали одну боєздатну, що розцінили як злісне порушення ще довоєнних інструкцій і майже кримінальний злочин.
Мимоволі спадає на думку, що АТО в Україні триває вже так само довго, як війна, колись названа Великою Вітчизняною. Якби на ній впродовж чотирьох років керувалися довоєнними статутами, інструкціями і організаційними схемами, то не утримались би навіть за Уралом.
Напрочуд зручно списувати всі негаразди і прорахунки на війну, однак у протистоянні з Гітлером було ще важче і складніше. Проте історики наведуть десятки прикладів того, як за лічені тижні танкові й механізовані корпуси реорганізовували в армії й навпаки, а десантні дивізії не менш оперативно ставали мотострілецькими, бо на війні, хоч як банально це звучить, назва невіддільна від суті й призначення конкретного військового підрозділу. Зокрема, якщо штурмовим військам потрібні важкі озброєння, то високомобільним вони лише заважають.
Уже на четвертому році АТО, яку планували завершити за лічені тижні, не меншає запитань до генералів усіх рівнів, хоча сила армії — саме у довірі до командування. Успіх у війні здобувають чітким виконанням наказу, навіть якщо він простий і категоричний: стояти на смерть. Однак для цього солдат має бути впевненим, що його самопожертва не буде безглуздою і зумовленою лише чиєюсь дурістю й некомпетентністю, як вже не раз було в АТО.
Не кожному дано стати героєм, але кожен мусить виконати свій обов’язок незалежно від звання і посади. Натомість маємо командирів, яких судять за те, що вони щось зробили неправильно, і цілу когорту генералів, до яких немає жодних претензій за те, що вони взагалі нічого не робили. Після цього вже не дивуєшся, коли на зустрічі фронтовиків з нагоди чергової річниці Іловайського котла якийсь «герой» просто на телекамеру з гордістю розповідав, що, як лише запахло смаленим, він чкурнув у тил, так і не виконавши наказу дочекатися тих, кому мали забезпечити коридор для виходу.
Не менш цинічні заклики торгувати з ОРДЛО, бо, мовляв, рано чи пізно доведеться шукати компроміс із путінськими найманцями і зрадниками України. Нам розповідають, що не потрібно драматизувати ситуацію, адже лише відносно мала кількість родин втратила в АТО рідних і близьких. І говорять це номінально українські політики й експерти, яким хочеться відповісти чітко і конкретно: кожен з наших героїв — живих, скалічених і загиблих — син, брат, батько справжнім патріотам України незалежно від кровної спорідненості й національності. А ще нагадати, що під час війни командування не критикують, однак мародерів, які грабують країну та її збройні сили, жорстко карають незалежно від звань і посад.
Що швидше це усвідомлять у самих верхах, то швидше зможемо заявити, що Україна — достойна країна з достойною армією, бо гіршого ворога, ніж власні казнокради і тотальна безвідповідальність у тилу й на фронті, в нас немає.