25-РІЧЧЯ ПІДНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАПОРА НАД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ
СИМВОЛ. Загальновідомо, що 24 серпня 1991 року до сесійної зали Верховної Ради вперше урочисто внесли національний синьо-жовтий стяг. Однак тодішні нардепи не люблять згадувати, що вони проголосували за підняття цього прапора над будівлею парламенту аж 4 вересня. І це рішення вдалось ухвалити аж із третьої спроби.
20-РІЧЧЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ
Гривневе дзеркало вітчизняної економіки
ФІНАНСИ. Більшість наших співвітчизників можуть похвалитися, що колись були мільйонерами. Але не доларовими чи гривневими, а купонокарбованцевими. Тож заміні цих сурогатних грошей на справжню національну валюту й прощанню зі статусом мільйонерів українці несказанно раділи. Тим більше, що грошова реформа була не конфіскаційною, адже купони в розрахунку мільйон на 10 гривень міняли без жодних обмежень. За тодішнім курсом долар США коштував 1,76 гривні.
Відомо, що творцями українських гривень стали художник Василь Лопата та дизайнер Борис Максимов, а перші тиражі паперових купюр віддрукували у Канаді й Великобританії, звідки доставили в Україну наприкінці 1991 року. Отож на введених в обіг аж 1996-го гривнях стоїть дата «1992», коли їх планували запровадити.
Натомість в обіг надійшли сурогатні купоно-карбованці, на які випав найбільший удар галопуючої інфляції. Статистика стверджує, що за період із січня 1991-го по вересень 1996 року ціни в Україні зросли в 95 тисяч разів. У такій самій пропорції знецінилися гроші, якими спочатку були ще радянські рублі, а потім прирівняні до них купоно-карбованці.
Більшість українців насамперед цікавить, чому за 20 років гривня подешевшала в 14 разів порівняно із доларом. Найпростіше звинувачувати у цьому Національний банк. Однак досвід уже першого стрімкого падіння гривні восени 1998 року засвідчив марність сподівань на суто банківські механізми регулювання. Тоді для утримання курсу було розпродано валюти на три мільярди гривень за курсом 2,3 з тодішньою фактичною ринковою вартістю долара на рівні 4 гривні. Тож Україна залишилася без значної частини золотовалютного резерву, національно валюта обвалилась удвічі, а кому дістались долари, викинуті на ринок за пільговою ціною, не відомо досі.
Насправді курс національної грошової одиниці — дзеркало економіки, де правлять бал корупція, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного експорту коштом фактичного урізання зарплат і політичний популізм. Натомість не втомлюються нас переконувати в тому, що ми бідні, бо працюємо гірше, ніж у розвинених країнах. Насправді українцеві платять у 4—5 разів менше, ніж німцеві, французові чи американцеві за такий самий обсяг роботи, щоб перекрити втрати від високої енергоємності економіки та астрономічних за європейськими мірками кредитних ставок вітчизняних банків.
Навіть із нашої куцої зарплати, яка фактично після кожного обвалу гривні всихає вдвічі, в Україні утримують чи не найвищі відрахування, бо до 15% податку із доходів фізичних осіб слід приплюсувати 20% ПДВ, який сплачують під час купівлі товарів та оплати послуг. Тож 35% заробленого кожним відбирають до бюджету, який від того стає лише біднішим і не здатним профінансувати розплоджені перед кожними черговими виборами пільги і соціальні виплати.
Маргарет Тетчер ще на початку 1980-х вистачило мужності заявити, що «ми маємо принципово відкинути поняття соціальної справедливості, яка нищить справедливість істинну». Подобається це комусь чи ні, доки зайнятість не стане синонімом достатку, доти не буде ні гарантованого соціального захисту пенсіонерів й інвалідів, ні міцної гривні й шанованої у світі України.
75 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ОМЕЛЯНА СЕНИКА І МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО
Антиукраїнська хроніка політичних убивств
ТЕРОР. Ще Петро І стверджував, що без Малоросії Російська імперія — не більш ніж дрібне князівство. Фактично те саме повторив Ленін, заявляючи, що «без українського хліба і донецького вугілля наша революція нічого не варта». Не дивно, що більшовики надали незалежність Фінляндії та особливо не переймалися втратою Польщі, однак доклали неймовірних зусиль, щоб потопити у крові українську незалежність.
Свідченням чіткого дотримання ленінського наказу про особливу роль України для радянської імперії стало вбивство 25 травня 1926 року в Парижі Симона Петлюри. Начебто вже нікому не цікавий політемігрант загинув за два тижні після повернення до влади в Польщі його друга і союзника Юзефа Пілсудського.
23 травня 1938 року від рук головного сталінського кілера Павла Судоплатова у Роттердамі загинув лідер ОУН Євген Коновалець. Показово, що доки провідні діячі української еміграції марно намагалися знайти порозуміння з Великобританією і Францією, нікого в Москві це не турбувало. Однак щойно у Кремлі почули, що оунівці мають підтримку Німеччини, реакція не забарилася. Після вбивства Коновальця радянські агенти доклали зусиль, щоб розколоти єдиний український рух на два ворожі крила, очолені Степаном Бандерою й Андрієм Мельником.
Справжнім кульбітом для світової політики стало підписання пакту Молотова — Ріббентропа між, як тоді видавалося, найбільш непримиренними ворогами — гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР. Та мало хто знає, що значно впливовіші на той час за бандерівців мельниківці вже готувалися до створення у Західній Україні відродженої держави. Главою її уряду мав стати Омелян Сеник, а ідеолог ОУН Микола Сціборський навіть розробив проект Конституції України.
Гітлер підступно розтоптав сподівання українців, а за два роки напав на недавнього «друга» Сталіна. Саме несподіваність цієї агресії стала причиною того, що у Кремлі проморгали проголошення бандерівцями у Львові Акта відродження української державності. Зате радянські спецслужби зробили все, щоб цього не сталося в Києві, де про створення Української національної ради (фактичного уряду України) планували заявити мельниківці.
Мельниківське крило ОУН 5 серпня 1941 року підписало угоду із Бульбою-Боровцем, який, маючи три тисячі вояків, 21 серпня 1941 року створив самоврядну Олевську республіку на півночі Житомирщини і частині Рівненщини. Цей документ, в одному із пунктів якого чітко сформульовано, що німці є окупантами, від імені мельниківців підписали Сеник і Сціборський.
Тим часом зайнятий німцями Житомир став фактичною столицею оунівців, де вони розгорнули величезну організаційну роботу, розпочали випускати газети, формували органи місцевої влади. Зрозуміло, що це не сподобалося гітлерівцям, які на початку серпня розпорядилися не допускати проникнення бандерівців на окуповані німцями східноукраїнські території, й наполохало Сталіна, в якого були власні плани щодо України.
Широковідомо, що пропозиція Жукова здати ворогові Київ, озвучена 29 липня, страшенно розгнівала радянського вождя. Чимало істориків доводять, що в подальшій обороні української столиці, так само як блокованої із суші Одеси, вже не було жодної стратегічної потреби. Однак за свідченнями Судоплатова, який на початку війни був заступником начальника Першого управління НКВС, він 25 липня 1941 року отримав завдання: через посла Болгарії в Москві запропонувати Гітлеру сепаратний мир «на основі територіальних поступок».
Предметом торгу, аналогічного похабному Брестському миру Леніна з тоді ще кайзерівською Німеччиною, мала стати відмова від України, яку, зрозуміло, слід було утримувати за будь-яку ціну. Напрочуд пікантний нюанс, що 12 липня 1941 року в Москві підписали угоду про спільні дії між СРСР і Великобританією, за якою Сталін зобов’язався не вести сепаратних переговорів з Гітлером.
Однак уже впевнений у швидкій перемозі фюрер пропозицію кремлівського вождя проігнорував. Натомість 30 серпня 1941 року в Житомирі пострілами в спину було вбито Сеника і Сціборського. Убивцю просто на місці злочину застрелив буцімто німецький офіцер-льотчик, який згодом безслідно зник. Найімовірніше, це була операція радянських спецслужб, які доклали всіх зусиль, щоб перекласти відповідальність за загибель провідних мельниківців на… бандерівців, що спровокувало нову хвилю протистояння між ними.
75-РІЧЧЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ НАРКОМІВСЬКИХ СТА ГРАМІВ
Замість зброї — зелений змій
РЕАЛІЇ. У російській армії нормою горілки була «півчарка» (60 грамів), яку воякам наливали дев’ять разів на рік: у найбільші релігійні свята та у дні народження імператора і його дружини. Отож запровадження за особистим наказом Сталіна, який з 19 липня 1941-го по 25 лютого 1946 року суміщав посаду наркома оборони СРСР, щоденно видавати солдатам і командирам, які воювали, по сто грамів горілки зовсім не відповідало російським військовим традиціям. Це був крок розпачу, адже Червона армія на той час не мала достатньої кількості звичайнісіньких гвинтівок. Зокрема в обороні Одеси дві сотні мобілізованих донецьких шахтарів кинули у контрнаступ, озброївши саперними лопатками, саморобними кинджалами й виготовленими з консервних бляшанок гранатами.
Зрозуміло, що на п’яну голову йти на певну смерть було не так страшно. До речі, чимало фронтовиків згадували, що вперше випили алкоголь саме на фронті. Тож неважко уявити ефект цього знайомства.
Не дивно, що у травні 1942 року, коли Сталін вважав, що Червона армія вже зуміла добитися перелому на свою користь, горілчане забезпечення залишили тільки для військ, які наступали. Та чергова катастрофа на фронті змусила повернутися до практики масового споювання солдатів, з якою покінчили аж 3 травня 1943 року, коли наркомівські сто грамів остаточно стали стимулом перед наступом.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)