Незабаром відзначатимемо всенародне свято: 75-ту річницю Перемоги у війні над нацистською Німеччиною. У нас немає жодної родини, яка б не була причетна до цієї події світового значення. Одні з наших родичів воювали на фронті, в партизанських загонах, інші кували зброю перемоги, ростили хліб для бійців, лікували їхні рани.
З мого рідного селища Губиниха на Дніпропетровщині майже 1000 жителів з початком війни з гітлерівськими загарбниками стали до лав захисників рідної землі. Половина з них не повернулася. Імена загиблих викарбувано на пам’ятнику в центрі селища. Його жителі пишаються подвигами військового льотчика Героя Радянського Союзу Івана Тараненка та іншими героями війни. Серед них був і мій батько. Воював у піхоті, зазнав поранення і після лікування в госпіталі його направили на один з уральських заводів збирати танки.
Коли я служив строкову військову службу в Німеччині, побував на екскурсії на місцевому меморіальному комплексі на честь радянських воїнів, що загинули у боях з ворогом. Зберігаю фото, де стою біля цього, як я вважав, батьківського танка, бо, торкнувшись його броні, відчув тепло батькових рук на ній.
Давно вже пішов із життя мій батько. Рік у рік дедалі менше стає серед нас творців Перемоги. На цей час їх близько 15 тисяч. Серед них лише одиниці Героїв Радянського Союзу. Наймолодшому з учасників Другої світової війни далеко за 90 років. Усе це потрібно враховувати. І я б так сказав, поспішати повною мірою віддавати данину вшанування, підтримки, турботи про цих людей героїзму й мужності.
Що, на мій погляд, потрібно зробити для цього?
Слід дійти до кожного ветерана війни, дізнатися, як він живе, що його турбує, якої потребує підтримки. Було б правильно, якби на урядовому рівні на честь 75-річчя Перемоги надали її творцям матеріальну допомогу. Гадаю, що на всіх рівнях є потреба провести заходи з ушанування героїв минулої війни. Першим вручити медаль на честь 75-річчя Перемоги, яку, на мій погляд, варто заснувати до цієї історичної дати. Колишніх фронтовиків ми справедливо називаємо носіями правди про Другу світову війну. Тому так важливо організувати роботу із записів спогадів ветеранів, широко використовувати ці матеріали у військово-патріотичному вихованні молоді.
Існує такий вислів: народ, який забуває свою історію, не шанує її, не має достойного майбутнього. В українській історії є дата, яка, можливо, не всім відома, але дуже значуща. Це 18 грудня 1942 року, коли війська 1-ї гвардійської армії визволили від гітлерівських окупантів перший населений пункт — село Півнівка колишньої Ворошиловградської області. Саме з нього розпочалося визволення української землі від нацистських загарбників. Історичну місію виконали чотири Українські фронти, які було створено 20 жовтня 1943 року на базі військ Воронізького, Степного, Південно-Західного та Південного фронтів і отримали назви 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Український фронт. Саме їм було поставлено таке завдання, яке вони успішно виконали 28 жовтня 1944-го.
Про масовий героїзм та мужність радянських воїнів, виявлений ними в боях на території України, свідчить така історична довідка. З понад 12 тисяч Героїв Радянського Союзу, яким присвоїли таке звання за всі роки війни, 4 тисячі здобули його в боях за визволення України. Зі 120 двічі Героїв 84 здійснили подвиги саме на території нашої країни. Більш ніж половину фронтів, які діяли в роки війни, очолювали маршали та генерали українці. Імена С.Тимошенка, Р. Малиновського, А. Єрьоменка, П. Рибалка, С. Руденка, В. Герасименка, П. Жмаченка, К. Москаленка, І. Кириченка, М. Кирпоноса та багатьох інших відомих воєначальників навічно вписано в історію війни за оборону та визволення України.
Воїни Українських фронтів прославилися у боях за визволення країн Європи від нацизму, дійшовши до Берліна.
Багато наших співвітчизників розписалися на стінах рейхстагу. Українець Олексій Берест був серед тих, хто над його куполом встановив прапор Перемоги. Представники чотирьох Українських фронтів брали участь у параді Перемоги в Москві 24 червня 1945 року. У складі зведеного полку від 1-го Українського фронту був Герой Радянського Союзу льотчик-винищувач Іван Селіфонов. Перший ворожий літак збив у небі над Слов’янськом у 1942 році. А останній бойовий виліт на розвідку над Берліном здійснив 9 травня 1945-го. Коли приземлився, дізнався про Перемогу. Ще за життя генерал-майора Івана Селіфонова увічнили в Києві у скульптурній композиції «Творці Перемоги». Торік Іван Іванович пішов з життя, залишившись живим у пам’яті киян.
Героїчні подвиги творців Перемоги успадкували нинішні захисники України. Зігріті всенародною любов’ю та постійною турботою влади, українські військовослужбовці виявляють зразки мужності та героїзму в боях з ворогами цілісності й незалежності України. Завдяки нинішнім захисникам ми всі віримо, що переможемо у цій неоголошеній війні й у нашому календарі з’явиться ще одна історична дата — День повного визволення України від новоявлених загарбників та окупантів.
Володимир ТКАЧЕНКО,
ветеран військової служби,
для «Урядового кур’єра»