Катерина Штанко, яка проілюструвала 37 дитячих книжок, загнуздала цих казкових чудовиськ не тільки як відома українська художниця: ті слухняно виконують її команди, бо народилися саме в її уяві ще й як письменниці Каті Штанко. Чи зачарують вони журі конкурсу Бі-Бі-Сі настільки, що ті виокремлять з-поміж претендентів на премію її прозовий дебют як переможця? Довідаємося пізніше.
Але принаймні те, як сприйняли книгу «Дракони, вперед» двоє читачів — діти приятельок-художниць, пані Катя вже знає. Дев’ятирічний син однієї з них, читаючи з мамою про пригоди драконів кілька вечорів, так реготав, що потім не міг заснути. Хоч авторці здавалося, що в її повісті багато чого страшного й серйозного. А восьмирічна доня другої приятельки після прочитання книги видобула з матусиної шафи сіро-блакитні маленькі цибулинки крокусів, попросила придбати кілька горщиків і сказала, що тепер вирощуватиме свого дракона і вона. За прикладом героя повісті, одинадцятирічного київського школяра.
Та чи просто обзавестися домашнім драконом? Адже хлопчик, у котрого він з’явився, так любив рослини, що його оселя скидалася на сад: скрізь стояли горщики, в яких він щось саджав повсякчас. А потрапивши в Криму до місцини у великому ботанічному саду, де ростуть чарівні рослини, здобув насіння драконового дерева, привіз його додому і теж висадив у вазон. Та замість дерева в нього виріс справжній дракон, перетворивши тихе життя юного ботаніка на клубок неймовірних карколомних пригод.
Із драконами — велетенськими летючими зміями, дуже хижими, кусючими й небезпечними, яких бояться зазвичай усі, — у Катерини Штанко склалися дуже добрі стосунки ще з дитинства, коли вона була дуже тихою й соромливою сімферопольською школяркою (тому й книжка «Дракони, вперед!» починається й закінчується в Криму). «Як найвищу дівчинку в класі мене увесь час називали жирафом, просили: «Дістань, Катю, горобчика», казали: «Он іде 3 метри 3 сантиметри», — згадувала днями пані Катерина, виступаючи перед школярами на першій київській презентації свого письменницького доробку. — Я страшенно ображалася, але не знала, як поводитись, коли тебе дражнять. Зрештою вирішила, що мені потрібен найсильніший захисник серед істот справдешніх і нереальних, і обрала собі за друга дракона. Якось уявила, що прилітаю до школи на драконі і бачу, як противні хлопчиська, котрі мені так дошкуляли, розбігаються в усі боки, коли ми з драконом приземляємося. Я прив’язую його до колони на шкільному ганку. І тут вибігає на подвір’я наш дуже суворий директор, який раніше взагалі мене не помічав, і раптом каже: «Заходьте, Катерино Володимирівно, шкода, що ми не запросили для вас оркестр і немає квітів, щоб вас привітати. Але скажіть, будь ласка, вашому звірятку, щоб він припинив гамселити землю хвостом, бо зараз розвалить нам спортзал»… І ось з того часу мені стало набагато легше поряд із зовсім невидимим драконом. Відкрию вам ще одну таємницю: звичка брати його з собою в мене залишилася досі»...
Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», де побачила світ книжка Каті Штанко «Дракони, вперед!», означив першу спробу пера чудової художниці «і детективом, і пародією на детектив, і такою собі дитячою бондіаною» та правдиво зауважив, що вона для читачів «від малечі до старечі». Бо й дорослі, включно з кореспондентами «УК», слухали виступ пані Катерини на презентації, розкривши рота від цікавості. Хто ж занудьгує при розповіді людини, котра знає про драконів більше від науковців середньовіччя, які усерйоз читали курс драконології у французькій Сорбонні: бо вигадує нові їхні різновиди і навіть придумала драконячу мову…