Звичний у спорті термін «друге дихання» в буденному неспортивному житті набуває іншого забарвлення. Зазвичай про ймовірне настання другого дихання ми, журячись, ділимося із близькими, коли перше закінчується або його вже немає.
Які причини суму? Здоров’я, втрата місця роботи, звичного ритму життя й зарплати. Життя скінчилося. Як тепер існувати, коли все, до чого ти звик роками, раптом зупинилося або завершилося? Сумно.
Пригнічує й інше. Коли і робота влаштовує, і вона за покликанням, і зарплата непогана, і навантаження помірне — все гаразд. Але немає драйву, задоволення, радості. Так буває. А буває, що перша і друга причини збігаються або суперечать одна одній. Нібито все як слід, а результати не задовольняють. Як на мене, в такому разі потрібно все змінювати. Варто кидати ту роботу й роботодавців і бігти, тікати, шукати, щоб відкрилося друге дихання.
До речі, виявляється, у спортивному вимірі друге дихання — це «фізіологічний ефект, який виявляється значним збільшенням фізичної працездатності після великої втоми на тлі виконання інтенсивного навантаження. Наприклад, під час марафону друге дихання відкривається на другій половині дистанції й до моменту фінішу. Цей феномен найчастіше характерний для нетренованих людей, а у професійних атлетів другого дихання фактично не спостерігають».
Не знаю, як із цим явищем у спортсменів, але певний досвід маю. Друге дихання відкрилося у моїх друзів і знайомих — у тих, що професійно мали стосунок до медіа. Найяскравіший приклад — пані Тетяна із Дніпра, яка свого часу погодилася бути прессекретаркою голови Миколаївської облдержадміністрації. До цього вона була успішною дніпровською журналісткою та прессекретаркою міського голови. Непогана начебто кар’єра. Але після всього того прессекретарства вона все кинула й поїхала жити в село. Тепер займається господарством, очолила місцевий будинок культури, де розвиває бурхливу діяльність.
Про цю неймовірну панянку-селянку писали багато. Радію, що знаю її особисто. Розумна, красива, талановита. Її вчинку щиро заздрю. «Маю потребу у фізичній та інформаційній тиші. Тут її знайшла. Нині стали модними різні тренінги на кшталт як вижити у великому місті провінціалові. Так ось, знаю, як у селі вижити людині міській. Для початку треба прибрати з голови всі романтичні ілюзії. Прекрасні ранкові роси і спів птахів, свіже повітря, пахне травами, овочі із грядки, фрукти, які падають у руки. Це все чудово і важливо. Але до цього додаються ще тисячі справ і зусиль. Хоч віддача того, безумовно, варта», — ділиться набутим після зміни способу життя досвідом пані Тетяна.
Як не згадати імператора Діоклетіана з його безсмертним: «Якби ви знали, яка в мене виросла капуста, то не вмовляли б мене повернутися». Ці слова, звісно, більше відомі з фільму й вуст безсмертного актора. Проте сутність не змінюється.
Так сталося, що мої знайомі, серед яких більшість жінки, що мають стосунок до медіа, покинули професію. З Тетяною все зрозуміло — людина повністю змінилась і знайшла себе. Зробили це й інші. Ірина, яка працювала на телебаченні, нині добре почувається в туристичному бізнесі. Ще одна Ірина організувала власну школу танців. Дивно, але саме журналістки мають особливу здатність змінюватися, знаходити нове. Вибачте, чоловіки, найкраще це виходить у дівчат. Одна знайома, яка була успішною тележурналісткою, мене просто вразила. Євгенія стала блискучим тренером з нейролінгвістичного програмування. Щойно вона поділилася одкровеннями в соціальних мережах, як ішла до успіху. Читаємо: «Точно можу сказати, яка на смак каша, що в ній міль розвела личинки. Я нею три місяці харчувалася. Ще можу розповісти, як цілий день їсти один пиріжок за 4 гривні». Тоді в неї з’явилася мрія, в яку повірила. І досягла успіху, дійшла до вершини.
Іще одне спостереження. Дівчата більш готові до змін. Вони гнучкіші, емоційніші, позитивно налаштовані, здатні навчатися. Отже, знають, розуміють, можуть. Тож друге дихання — це наше. Варто змінюватися, аби змінити цей світ на краще.