Минулого тижня в Європарламенті відбулася перша зустріч «Форуму східного сусідства ЄС», де було висунуто ініціативу розділити співпрацю шести країн «Східного партнерства», до якого входять Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна. Ця ініціатива, яку озвучив литовський євродепутат Андрюс Кубілюс, отримала назву «Стратегія трійки 2030». Вона полягає в тому, щоб надати більшу підтримку євроінтеграції України, Грузії та Молдови.
Про те, чи повинен Євросоюз зважати на амбіції кожної окремої країни «Східного партнерства» і якою буде найбільша винагорода за проведення євроінтеграційних реформ, «УК» розпитав у наукового співробітника британського аналітичного центру в галузі міжнародних відносин Chatham House Джеймі Ши, який взяв участь у «Форумі східного сусідства ЄС».
— Пане Ши, наскільки виправдана ідея запровадження диференційованого підходу до країн «Східного партнерства», зокрема «Стратегії трійки 2030» для України, Грузії й Молдови, про яку говорять у Європарламенті?
— На мою думку, не може бути однакового підходу до шести країн «Східного партнерства», тому що вони мають різні інтереси у відносинах з ЄС. Грузія, наприклад, — демократична країна, яка має сприятливі перспективи на членство в НАТО. Щодо України, то тут і говорити не треба. Це надзвичайно важливий для нас сусід, зорієнтований на Захід. Поряд із ними — Вірменія, яка, з одного боку, залишається партнером Росії в Організації договору про колективну безпеку, а з іншого — учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру». Можна вважати, що так вона намагається зберігати баланс і нейтралітет, бо не хоче, щоб Захід взагалі забув про неї.
Однак слід відверто визнавати сучасні реалії. Деякі з цих країн більше зацікавлені у вступі до ЄС, ніж решта, які взагалі не висловлюють до цього жодного інтересу. Деякі з них демократичніші, їхнім громадянам ближчі західні цінності. Тому, на мою думку скромного аналітика, механізм «Східного партнерства» не має працювати на швидкості найповільнішої країни. Бо в такому разі ми просто втратимо великі можливості. Тож хоч і погоджуюся, що всі шість країн мають неодмінно залишатися у програмі «Східного партнерства», проте, гадаю, запровадження політики диференціації, яка буде адаптованою до швидкості й прагнень кожної країни-члена, не уникнути. Інакше «Східне партнерство» не матиме успіху.
— А в чому може полягати головна відмінність у підходах ЄС до співпраці із країнами «Східного партнерства»?
— Деякі реформи та зміни можуть стосуватися, наприклад, удосконалення механізму винагород і покарань, відомого з назвою «більше за більше». Якщо ви робите більше, то маєте і отримувати більше. Для ефективного застосування цього принципу необхідно виробити оціночні стандарти, за якими можна вимірювати прогрес країн-учасниць «Східного партнерства», щоб розуміти, чи вони справді досягають успіху за тим чи тим напрямом.
— Від представників Єврокомісії мені довелося чути, що «Стратегія трійки 2030» для України, Грузії та Молдови навряд чи матиме підтримку всіх країн-членів ЄС.
— Цілком можливо, що диференційований підхід у «Східному партнерстві» буде важко просувати в Єврокомісії. Але незабаром у неї з’явиться нове керівництво, і гарним знаком може стати те, якщо воно зверне увагу на цю ініціативу.
— Якщо говорити про принцип «більше за більше», то для України найбільшою винагородою за проведення складних реформ може стати членство в Євросоюзі. Проте будь-які намагання Києва внести згадку про перспективу членства України в ЄС до спільних заяв і декларацій викликає відверте незадоволення Брюсселя. То що ж тоді варто вважати кінцевою метою євроінтеграції?
— Усе не так просто. Як бачимо на прикладі країн Західних Балкан і як 10—20 років тому спостерігали у країнах Східної Європи, що приєдналися до ЄС та НАТО, членство в Євросоюзі — справді дуже потужна рушійна сила для реформ у державі. Легко сказати країнам: «Робіть реформи, бо вони самі по собі дуже гарна річ!» Це все одно, що сказати мені: «Для твого загального стану здоров’я було б непогано позбутися трішки зайвої ваги».
Але будьмо чесними. Членство як кінцева мета — найкраща мотивація для реформ. Так із Західними Балканами, так було з Польщею, Угорщиною, Чехією, Румунією, країнами Балтії. То чому ми не повинні вірити в те, що перспектива членства не може бути рушійною силою для України чи Грузії?
ЄС перебуває у складній ситуації. Але знаю, що більшість країн-членів спільноти виступили за те, щоб почати переговірний процес за вступ до ЄС Північної Македонії та Албанії. Лише невелика кількість країн мала іншу думку з цього приводу. Тож ЄС тримає перспективу членства для інших країн відкритою, але він має провести широку дискусію із приводу того, на яких підставах хоче розширюватися в майбутньому.
— Тож, на вашу думку, вступ України до ЄС — опція, яка все ще лишається на столі ЄС, просто про неї не люблять говорити вголос?
— Країни, які прагнуть стати кандидатами на вступ до ЄС, такі, як Україна, Грузія та інші, мають виконувати свої обіцянки, докладати значних зусиль в імплементації реформ, що зробить їх серйозними партнерами. Що більше для цього робитиметься, то легше буде таким людям, як я, захищати інтереси цих країн і обстоювати їхній реальний вступ до Євросоюзу.
А доки з’являються негативні історії про випадки корупції в цих державах, багато кому легко підскочити і заявити: «Вони ще не готові». Тому найголовнішим чинником розвитку залишається такий: працювати над реформами так, ніби перспективу членства вже надано. Бо якщо раптом Україна, Грузія чи Молдова вирішать припинити реформи через вагання Брюсселя щодо надання перспективи членства, це буде самознищенням і величезною втраченою можливістю.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»,
Брюссель
ДОСЬЄ «УК»
Джеймі ШИ. Народився 1953 року в Лондоні. Вивчав сучасну історію та французьку філологію в університеті Сасекса (1977), отримав науковий ступінь доктора філософії в коледжі Лінкольн, Оксфорд (1981). З 1980 року працював на різних посадах у штаб-квартирі НАТО. З 1993-го по 2000 рік був офіційним спікером Альянсу. З 2010-го по 2018 рік — заступник помічника Генсека НАТО з питань нових викликів безпеки.
Викладає у Школі міжнародних досліджень у Брюсселі, університеті міста Кент, Європейському коледжі в Брюгге. Науковий співробітник британського аналітичного центру в галузі міжнародних відносин Chatham House.