Батьки дітей шкільного віку, які ходять на збори і принаймні раз були в батьківському комітеті, добре знають, що готовність класів до наступного навчального року комісія перевіряє задовго до початку навчання. Наприклад, у школі, де навчаються мої діти, постійно встановлюють термін — не пізніше першої декади серпня. Тобто до цього часу батьки вже мають подбати про затишок у шкільному класі: щось відремонтувати, щось закупити — враховують потреби, а головне — можливості власних гаманців.
Отже, до визначеного терміну стіни школи вже не мають чути звуків дриля, слід завершити й фарбувальні роботи, аби діти, переступивши поріг навчального закладу, не страждали від випарів. Так, усе це правильно і є проявом дбайливого ставлення до дітей. Та куди ж без сполучника але? Цього року він виявив себе через ідею нанести на підлогу в шкільних коридорах малюнки для рухливих перерв. Біля кожного класу мали б з’явитися по кілька варіантів ігор: класики, змійки чи квітки з цифрами, завданнями тощо.
Усе залежало виключно від фантазії батьків. І почав батьківський комітет штурмувати нас проханнями пропонувати свої варіанти цікавинок для дітей. Добре, що сучасні ґаджети дають змогу розшукати в інтернеті варіанти ігор — стрибунців-бігунців і розмістити ті, які сподобалися, на сторінці класу у вайбері — і позачергових зборів не треба.
За день накидали з десяток варіантів. Далі батьківський комітет мав не лише визначитися з найкращими пропозиціями, а й організувати батьків на такий собі урок малювання, паралельно шукаючи кошти (ті, що збирали в травні, вже використали на ремонт класу) на фарби чи самі фарби, кинувши клич у вайбері: відпишіться, чи є в когось якісь залишки кольорових фарб. Бо малюнки на підлозі мали з’явитися ще вчора.
Потім урок малювання перенесли, згодом ще раз. Виявилося, що батьківські уроки малювання не узгоджувалися з діяльністю та маршрутами пересування будівельників, які, як з’ясувалося, ще не завершили в школі ремонтні роботи — їх, як батьків, не зобов’яжеш вкладатися в терміни! Тож класики почергово почали малювати в тих коридорах, де вже не ступала нога будівельника. Потім побачили, що виходило криво й негарно. Почали шукати художника, який малював контури майбутньої картинки на підлозі, а батьки розфарбовували.
Із таким графіком незчулися, як у школі пролунав перший дзвоник. І перспектива для наших дітей дихати випарами фарби під час навчання стала, на жаль, реальністю. Отакою виявилася справжня турбота про наших дітей. Про неї забули, адже перед очима був план розмалювати всі коридори в початковій школі.
Далі ще цікавіше. Коли мала змогу забирати дитину зі школи, помітила, що хоч біля сусіднього класу вже постаралися батьки, плоди їхньої праці виявилися майже нікому не потрібними. Із 30 учнів паралельного класу інтерес до однієї із шести ігор на підлозі виявили аж три дівчинки, дві з яких ледь не побилися між собою за право почати гру першою. Решта учнів звично ганяла коридором, штурхаючи тих, хто проходив. А ще помітила, що деякі малюнки на підлозі, яким не було й місяця, вже значно вичовгали дитячі ніжки.
Малюнки на підлозі біля нашого класу з’явилися в перших числах жовтня. Думаю, що на них теж чекатиме доля сусідських. Через невеликий проміжок часу в дітей зникне відчуття новизни, і вони й далі віддаватимуть перевагу звичним іграм «наздожени», від яких мокрими заходитимуть у клас після перерви. Уже зараз немає сумніву, що ефект від такої недоініціативи дорівнюватиме ефекту мильної бульбашки.
Набагато кращою видається ініціатива нашого батьківського комітету. Батьки вже розпитали дітей, чим вони б хотіли займатися на перерві, аби комітет міг закупити те, чим діти користуватимуться. Ідея з’явилася не просто так. Її підказали самі діти, які торік приносили в школу розмальовки, шахи, невеликі конструктори тощо.
Кожна дитина унікальна. Тож коли в школах помічатимуть, чого потребують діти, аби розвиватися, коли інтереси дитини не приноситимуть у жертву вказівкам згори або не копіюватимуть те, що робиться в інших школах, час, проведений дитиною в школі, справді піде на користь і розумовим, і фізичним її здібностям.