ДЕРЖАВНИЙ ІНТЕРЕС
Будівництво другої черги атомної станції у Нетішині ставить на порядок денний гостре питання: чи варта фінансово шкурка вичинки, коли майже чверть наявних генеруючих потужностей в Україні не використовуються
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Київ–Москва–Южноукраїнськ–
Енергодар–Вуглегірськ
...За словами свідків, це було жахливе видовище. Щойно працівники бригади, задіяної на спорудженні одного з об’єктів першого енергоблоку Ленінградської АЕС-2, залишили будмайданчик, ідучи на обідню перерву, як величезна металева стіна-сітка заввишки з майже триповерховий будинок та вагою у понад тисячу тонн зі скреготом рухнула на землю. На щастя, ніхто не постраждав.
Як згодом повідомлять російські ЗМІ, це була вже друга за перше півріччя цього року серйозна надзвичайна подія (НП) на спорудженні атомної станції у Сосновому Бору під Санкт-Петербургом. Так само у січні «повело» ще не забетоновану металеву конструкцію, коли від пориву вітру рухнула 14-метрова арматурна стіна. Обійшлося без жертв.
Ці неприємні події на будівництві ЛАЕС-2, як і серйозні НП під час спорудження другого енергоблоку Нововоронезької АЕС, що набули широкого розголосу в російському суспільстві, згадувалися практично у всіх моїх розмовах з відомими енергетиками про доцільність добудови третього і четвертого блоків Хмельницької атомної станції та про ступінь кадрової готовності залишків колись потужного будівельно-монтажного та проектувального комплексу країни впоратися з таким відповідальним завданням.
«Конструкції вистоять щонайменше 100 років»
Такий досить несподіваний і сміливий висновок — у контексті дискусій, що не вщухають навколо ХАЕС, — я почув буквально днями. Від Володимира Броннікова, генерального директора відокремленого підприємства «Атомпроектінжиніринг». Воно входить до складу НАЕК «Енергоатом». Створено рік тому спеціально під будівництво двох нових енергоблоків на ХАЕС і Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) в 30-кілометровій зоні ЧАЕС. Гарантійний термін надійності стосувався саме можливостей використання будівельних конструкцій III і IV енергоблоків Хмельницької станції з пусковою готовністю відповідно на 75 і 28 відсотків. Під російські реакторні установки та парогенератори нового, як переконують, покоління. Саме російському «Атомбудекспорту», який «працює в одній команді» з нинішнім керівництвом галузевого міністерства, і була свого часу надана перевага у тендері.
Згадані конструкції і частина обладнання другої черги ХАЕС простояли просто неба, значною мірою не законсервовані, вже третину століття. «Київенергопроект» півроку тому після комплексних обстежень зробив висновок про можливість їхнього подальшого використання. Щоправда, термін безпечної експлуатації двох нових блоків на цих залізобетонних конструкціях називався інший. Не 100, а 45 років. Але у пана Броннікова свої аргументи, які не можна не взяти до уваги.
— Ми не маємо права йти більшовицьким шляхом — «До основанья, а затем...», — казав мені своїм тихим голосом Володимир Костянтинович. — Тому й плануємо розвивати та використовувати те, що було створено до цього. Причому, підкреслюю, лише за умов, що всі будівельні конструкції, обладнання пройдуть процедуру технічної інтеграції.
Там, де треба, буде проведено відповідну консервацію, виконано потрібні ремонтно-відновлювальні роботи. Під добудову, переконував мій співрозмовник, котрий віддав атомній галузі майже 40 років, використовуватимуть лише те, що отримає експертний висновок, буде сертифіковане і затверджене, зокрема і нашим ядерним регулятором.
— І багато коштів піде на такі підготовчі роботи?
— До 200 млн гривень. Але заощадимо не менше 4 тис. людино-годин. У грошах за сьогоднішніми цінами це дасть змогу зберегти щонайменше півмільярда доларів.
Що стосується безпосередньо реакторної установки (РУ) типу ВВЕР-1000 проекту В392, які «Атомбудекспорт» планує поставити у Нетішині, то, за словами його першого віце-президента Олександра Дибова, вона «є еволюційною по відношенню до тих, що діють на українських енергоблоках».
— За рахунок конструктивних змін термін служби реактора збільшено до 60 років. До надміцної сталі, з якої виготовлено корпус реактора, закладено великий запас міцності. За своєю стійкістю до радіаційного опромінення, — пояснював мені Олександр Іванович під час нашої зустрічі в його московському кабінеті, — вона не має аналогів у світі.
Володимир Бронніков цілком згоден з оцінками Олександра Дибова щодо переваг запропонованого нам реактора.
— Це найсучасніший проект покоління 3+, одиничною потужністю мільйон кВт. Блоків такого рівня безпеки на сьогодні немає в світі. Якщо світове співтовариство, МАГАТЕ приймуть нові стандарти, ми, безперечно, допрацюємо проект.
— А якою буде локалізація будівництва цих двох блоків? — повертаю розмову в практичніше русло.
Трипільська ТЕС, як і переважна більшість інших, чекають першочергової уваги держави та докорінної модернізації.
Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ
— Не менше 50%. Тобто половина комплектації — турбіни, електротехнічне обладнання, АСУТП... — вироби підприємств українського енергомашинобудівного комплексу. Ми повинні по максимуму завантажити замовленнями саме вітчизняні заводи. І будівельно-монтажні роботи також виконуватимуть наші фірми.
Щоправда, на сьогодні потрібних виконавців-професіоналів в Україні, як і в РФ, бракує. Більшість наших висококваліфікованих будівельників-енергетиків, втративши роботу після прийняття Верховною Радою мораторію (одразу після Чорнобильської катастрофи) на спорудження ядерних об’єктів, роз’їхалися по всьому світу і працюють сьогодні на будівництві атомних станцій у Росії, Ірані, В’єтнамі, Індії, країнах Західної Європи... Повернути їх на батьківщину, залучити до спорудження нових енергоблоків ХАЕС або в короткий термін підготувати нових спеціалістів — завдання надскладне. До того ж, досі не вирішено головне — фінансові питання. Цих $4–5 млрд на новобудову, які попередньо озвучені, Україна не має і не матиме у своєму бюджеті. Кредити обіцяє надати Росія. Але на яких умовах? Це комерційна таємниця, але не виключено, що той, хто даватиме гроші, замовлятиме й музику, й далі, мабуть, наполягатиме на створенні СП на базі харківського «Турбоатому» та спільному (як завдання-мінімум) видобутку урану на Новокостянтинівському родовищі в Кіровоградській області. Наш північний сусід давно, жорстко і послідовно йде до цієї мети. Не дивно, що й переговори про умови надання позики відбуваються, як зазначають поінформовані джерела, занадто важко.
Тому у мене і моїх авторитетних співрозмовників виникає великий сумнів щодо будівництва другої черги атомної станції у Нетішині — навіть якщо воно розпочнеться у 2013 році і буде завершено, як обіцяють, у 2016–2017 роках. По-перше, довготривалий цикл виготовлення однієї лише реакторної установки, за словами керівника «Атомбудекспорту», — це щонайменше три роки. І по-друге, такі терміни взагалі будуть реальні, якщо росіяни пропустять нас поза великою чергою на Іжорському заводі — практично єдиному потужному підприємстві в Росії, яке спроможне виготовляти саме такі «серця» для атомних станцій. Не треба забувати й інше: за федеральною програмою будівництва АЕС до 2015 року в РФ має бути введено 10 ядерних блоків, і майже стільки ж у найближчій перспективі планується побудувати за російськими проектами в країнах Індокитаю, Туреччині...
Чи не впрягаємо коня позаду воза?
Навесні цього року відбулася подія, яка в контексті катастрофи на АЕС «Фукусіма-1» набула значного резонансу в світових ЗМІ. Наше високе атомне лобі та «енергетичні» чиновники з цілком зрозумілих причин (про них трохи далі) не надали їй широкого розголосу, хоча та подія і могла стати актуальною темою для професійних дискусій. І навколо результатів стрес-тестів українських АЕС, що мають невдовзі завершитися, і про справжню мету введених нещодавно нових тарифів на електроенергію, що виробляється атомними і тепловими станціями. І, звичайно, щодо реальності дотримання державних інтересів під час практичного виконання відкоригованої енергетичної стратегії. Бо саме це викликає великі сумніви у незалежних аналітиків у контексті тендерів, що днями відбуватимуться, на приватизацію підприємств теплової генерації.
Отож про подію, пов’язану з нещодавньою ядерною катастрофою в Японії. Мова про інтерв’ю, яке облетіло весь світ, Дела Брайденлафа — головного конструктора гермооболонки атомного реактора, що вибухнув на «Фукусімі-1», американському телеканалу АВС News. Це відомий ядерник, який увійшов свого часу в історію під назвою «Трійка Дженерал Електрик». Нагадаю її.
35 років тому, коли в цій компанії проектувалися реактори для японських АЕС, три провідні конструктори одночасно звільнилися з фірми, заявивши у ЗМІ, що це зроблено на знак протесту проти будівництва таких реакторів. «Вони небезпечні, мають принципові недоліки». Саме в згаданому інтерв’ю Дел Брайденлаф вибачився перед телеглядачами і японським народом за те, що свого часу відмовився від боротьби, не використав всі шанси для унеможливлення серійного будівництва реакторів такого типу.
Чи вибачаться перед мільйонами українських платників податків через 10 років чи пізніше, коли збудують другу чергу ХАЕС, ті, хто сьогодні наполегливо проштовхує свої корпоративні та комерційні інтереси, наполягаючи на «безальтернативності» та економічній вигоді цього проекту? Адже і в НАЕК «Енергоатом», і в Міністерстві енергетики та вугільної промисловості чудово знають, що вже сьогодні і Хмельницька, і Рівненська атомні станції працюють майже на третину нижче від своїх можливостей. Коефіцієнт використання ними встановлених потужностей біля 65–73% — не вина колективів цих підприємств. Це наслідки дій «стратегів-одноденок» з високих київських кабінетів: понад 1,5 млн кВт/год електроенергії, яку можна було б додатково виробляти на цих станціях, вже понад п’ять років «зачинені». Саме в цьому західному регіоні. Чому? А тому, що їх не можна ні експортувати в Європу, ні передати в центр і на схід України, тим паче — у Крим з його гострим енергетичним дефіцитом. Відсутні потрібні високовольтні лінії, підстанції... А найголовніше — все енергетичне господарство в країні, особливо теплова генерація, добиті до ручки. В часи нічних провалів і денних пікових навантажень, не маючи потрібних маневрених потужностей для вирівнювання частоти, об’єднана енергетична система (ОЕС) може будь-якої миті «розвалитися» з жахливими наслідками для секторів економіки. Втрати електроенергії в мережах, що зношені на 80–90%, вже сягають 20–30%. Все це чудово знають у штабі галузі.
— За 20 років незалежності в ремонти, оновлення та модернізацію енергосистем і генеруючих потужностей не вкладено, за моїми розрахунками, понад $50 млрд, — зауважує Віталій Скляров, патріарх вітчизняної енергетики, людина високого інтелекту і досвіду. Він 16 років керував Луганською ТЕС і 11 років, практично до розвалу Союзу, — Міністерством енергетики України. А його колега (просив не називати прізвища) — також досить відома і авторитетна особистість у галузі, додав:
— Щоб не дати зовсім розвалитися нашій ОЕС та передати споживачеві індустріальних регіонів (на заході, крім експорту, вона нікому не потрібна) ту електроенергію, яку додатково вироблятимуть два нові блоки на Хмельницькій АЕС, треба побудувати ще якнайменше три високовольтні лінії у 750 кВт і дві підстанції такої самої потужності. На все це та інше вкрай необхідне загалом треба вкласти щонайменше $4–5 млрд. Де їх взяти? В «Енергетичній стратегії», яка практично вже провалена, джерела фінансування не передбачені. Лише декларації.
Більш того, сьогодні правомірне питання, яке задають відомі експерти: навіть якщо ми зможемо (поки — теоретично) передати «зачинену» нині електроенергію РАЕС і ХАЕС в центральну та східну частини України,чи зможе тутешній споживач користуватися взагалі цими додатковими «ядерними» кіловат-годинами? В цих регіонах, як і в країні в цілому гострий дефіцит маневрених потужностей, при якому диспетчера « Укренерго» вимушено розвантажуються навіть вже існуючі енергоблоки атомних станцій.
Атомна — теплова генерація: хто кого?
…Дорогою з Макарова до Нежиловичів, що на Київщині, сховався за бетонним парканом на площі в десятки гектарів досить цікавий об’єкт.
Передусім для глибшого осмислення тенденцій, що відбуваються в енергетичній галузі. Підстанція 750 кВт «Київська». Разом з фотокореспондентом нашої газети Олександром Лепетухою ми тут були кілька місяців тому.
Хоча цей «секретний», як нас переконувала охорона, об’єкт далекувато від Кузнецовська і Нетішина, він має безпосереднє відношення до РАЕС та ХАЕС, що не знають куди дівати електроенергію, яку спроможні виробляти. Саме повітряною лінією електропередачі 750 кВт «для видачі потужностей Рівненської та Хмельницької атомних станцій» її повинні були ще у 2005–2007 роках «експортувати» у центральні області України, у столицю. Підстанція «Київська» — головна ланка в цьому проекті. Але його досі не реалізовано. Терміни будівництва подовжувалися тричі, а вартість проекту зросла майже на півмільярда гривень. Не введені в дію на сьогодні й інші аналогічні об’єкти, що планувалися.
Причин багато. «І недофінансування, і нераціональне використання коштів державного бюджету та наданих міжнародних кредитів». За результатами проведення Рахунковою палатою України аудиту за період 2008–2010 років її колегія зробила два важливі висновки. Перший: «Замість використання вказаних джерел фінансування для будівництва ліній електропередачі, з метою формування відповідного фінансового ресурсу в цей період було збільшено тариф на передачу електроенергії магістральними та міждержавними лініями електропередачі, тобто у черговий раз ці витрати перекладено на населення, підприємства та бюджетну сферу».
І друга причина: «Існуюча мережа магістральних ліній електропередачі досі не забезпечує ефективної роботи об’єднаної енергетичної системи держави в частині доведення виробленої електроенергії до споживачів, а майже чверть наявних генеруючих потужностей в Україні не використовуються».
Маються на увазі передусім атомні станції. Зокрема, і Запорізька, і Южноукраїнська, оскільки більшість блоків теплових електростанцій, які ще спроможні якось дихати, мають коефіцієнт використання встановленої потужності в межах 15–25%. Тобто в рік працюють днів 90, а решту — на ремонтах. У такому режимі «конкурують» з атомними блоками більшість блоків ТЕС, що працюють на вугіллі, газу та мазуті. Їх треба взагалі зупиняти і робити докорінну модернізацію.
— При цьому, — зауважив Нур Нігматуллін, екс-президент НАЕК «Енергоатом», — не завадить ще раз нагадати: без маневрених блоків теплових електростанцій наша атомна енергетика — з російськими реакторними установками, які не передбачені для використовування в маневрених режимах, — не може працювати просто взагалі — за технічних умов. Тому не зрозумілі мотиви тих високопосадовців, хто сьогодні за будь-що прагнуть добудувати на ХАЕС два енергоблоки, не вкладаючи майже нічого в модернізацію і капітальні ремонти існуючих блоків ТЕС.
Шукаючи відповідь на причини таких стратегічних перекосів, як не згадати і не осучаснити висновок, зроблений колись Карлом Марксом: немає тієї сили, яка зупинила б капіталіста (олігарха, корпоратив ) в гонитві за додатковою вартістю. Та й в гонитві, мабуть, за нинішніми шаленими «відкатами» на таких мільярдних проектах?
Не повторити б помилок минулого…
«Процес приватизації повинен мати виключно інноваційно-інвестиційний характер», — так вважає Олег Панасовський, народний депутат І–V скликань, екс-директор Вуглегірської ТЕС, що на Донеччині. Це досить авторитетна людина в енергетичній галузі. У своєму виступі в парламенті 27 квітня цього року щодо наслідків для економіки держави псевдоприватизаційної «кухні» та свого професійного бачення виходу галузі з глибокої кризи, він застеріг керівництво держави від можливого повторення того, що відбулося після продажу наприкінці 90-х років контрольних пакетів акцій семи енергопостачальних компаній. «Пакети опинилися в руках приватних власників, здебільшого офшорних компаній… В енергокомпанії інвестиції вносилися переважно заліковими схемами. Грошові кошти від продажу обленергами права стати споживачем електроенергії йдуть не на розвиток мереж, а осідають на рахунках тіньових структур. Мережі деградують, внаслідок чого вітчизняна промисловість зазнає щорічно збитків, за оцінками фахівців, у 4 млрд гривень».
— Ми приватизували лише частку державної власності, а отримали масу проблем, — казав мені днями Олег Григорович. — Неважко уявити руйнівні наслідки для економіки країни, якщо в руках таких «ефективних власників» опиниться генерація і решта енергопостачальних компаній.
Запобігти цьому за нинішнього стану фондового ринку, продовжував Олег Панасовський, неможливо за відсутності закону «Про особливості приватизації в електроенергетиці». Адже існує реальна загроза втрати контролю над ситуацією в галузі. Одночасно треба розробити і ухвалити закон «Про націоналізацію в промисловості».
— Управляти націоналізованими підприємствами старими методами не можна, — завершив свою думку Панасовський. — Це тотальний злочин і корупція.
Які її розмахи в країні взагалі, можна, до речі, приблизно прикинути, взявши на озброєння цифри, які Віталій Скляров вирахував за допомогою системного погляду на те, що відбувається в країні за роки незалежності, шляхом кореляції (взаємовідношення) між зростанням ВВП і енергоспоживанням. У 1991 році у нас і в Англії було вироблено електроенергії приблизно однаково — близько 300 млрд кВт/год. За цей час ВВП в Україні виріс, якщо вірити офіційним звітам, у 12–14 разів, а споживання електроенергії впало вдвічі. Сьогодні ми виробляємо 190 млрд кВт/год, а в Англії — 600 млрд.
— Споживання електроенергії падає, а ВВП зростає. Нонсенс. Чи не тема для роздумів? — сказав мені, посміхаючись, Віталій Федорович. — Щоб сподіватися, що це відбувається за рахунок енергозберігаючих технологій, треба бути надто наївним.
І наостанок ще кілька фактів для інших, не менш актуальних роздумів. На початку 90-х років власне споживання електроенергії в Україні становило 260 млрд кВт/год. В останні п’ять років воно коливається в межах 150–185 млрд кВт/год. Після Чорнобильської катастрофи наші теплові електростанції виробляли понад 200 млрд кВт/год. Тобто, якби за роки незалежності вугільна галузь і теплова генерація не були добиті до ручки, в ці дні свою внутрішню потребу в електроенергії країна спроможна була б забезпечувати виключно тепловими електростанціями. Проте «стратеги» з різних урядів повели нас іншим шляхом. Якщо 20 років тому в загальному обсязі встановлених потужностей усіх наших генеруючих джерел ТЕСи займали 75%, а атомні станції лише 20%, то сьогодні співвідношення явно на користь АЕС: вони вже мають сегмент у 45% — за рахунок зменшення частки ТЕС на 20%. На запитання «чому (за часів СРСР. — Авт.) ліпили на території України стільки блоків, у тім числі й атомних?», яке Віталій Скляров у своїй книзі «Завтра был Чернобыль» ставить Івану Плачкову (двічі обіймав посаду міністра енергетики України), той відповів: «На Запорізькій АЕС планувалося ввести вісім блоків, в Чорнобилі — десять. Тому що був третій план експансії в Європу після нафти та газу. Політбюро (ЦК КПРС. — Авт.) вирішило накачати Україну потужностями і тягнули лінії на 750 кВт, щоб продавати електроенергію в Європу. Партія поставила завдання — енергетики взялися його виконувати».
Уже давно немає Політбюро ЦК КПРС. Але його ідеї живуть і реалізуються в Україні, тепер уже правонаступницею СРСР — Росією, яка успішно проводить свою економічну і політичну експансію. Тепер не тільки газом, а й ядерними технологіями, свіжим і відпрацьованим ядерним паливом… Через своє потужне атомне лобі і в нашому парламенті, і у виконавчій владі.
Не маючи ні своєї науки для супроводу того, що набудовано, ні своєї атомної промисловості, ні грошей для виведення з експлуатації в найближчі роки вже шести з 15-ти енергоблоків, ми й далі надаємо перевагу атомній енергетиці, зокрема, російським реакторним установкам. Які, до речі, не можна (на відміну від французьких, південнокорейських, канадських…) застосовувати в режимі маневрених потужностей.
Нові атомні блоки (можливо й канадські) треба будувати, але в порядку компенсації потужностей АЕС, які відпрацьовують свій ресурс. Та за умови недопущення втрати державою того, що нею давно збудоване і спроможне вже сьогодні виробляти додаткову теплову електроенергію. Зменшуючи при цьому явно небезпечний за обсягами сегмент, який займає нині повністю залежна від росіян українська ядерна генерація.
Чи знає більшість наших читачів, що майже десять років на Вуглегірській та Запорізькій ТЕС стоять практично без дії шість(!) сучасних, найбільш економічних на сьогодні енергоблоків, з найвищим коефіцієнтом добового регулювання 0,85 та встановленою потужністю 800 МВт, кожен.
Це значно перевищує потужності тих двох атомних блоків, що планується добудувати на ХАЕС. Згадані газомазутні агрегати весь цей час (щорічно поглинаючи на своє утримання до 100 млн грн!) чекають, коли Верховна Рада і галузеве міністерство знайдуть нарешті прийнятні варіанти для їх «фінансово виправданого використання». А може, ці законсервовані теплові енергоблоки — із залишковим ресурсом експлуатації не менше 15–20 років — чекають свого нового, приватного власника?
Чекати, певно, вже недовго. Шлагбаум до розпродажу енергокомпаній вже піднято. Невже все це, справді, стане тим реальним шляхом виходу з глухого кута, в який наші різнокольорові «стратеги» так послідовно заганяли теплову генерацію? Деклараціями, корпоративними інтересами, корупційними схемами...