«На курсах української, які організувала «Просвіта», я вже п’ять потоків поспіль. Не можу відірватися, так цікаво. Сертифікати нам вручає міський голова Олександр Третяк, спілкуємося», — не приховує задоволення пані Юлія Малик. Із чоловіком та двома неповнолітніми синами вона приїхала до Рівного з Ізюма: ледве втекли від ворожих бомбардувань торік у березні. А вже 12 квітня вона залюбки долучилася до першої групи «Філіжанки мови по-рівненськи», яка розпочала навчання в ліцеї №15 у центрі міста.
«Тоді прийшло чотири десятки людей різного віку, різних професій і, зрозуміло, різного рівня володіння рідною мовою. Придумали універсальний підхід: кожне заняття присвятити важливій для українців темі, яка нас об’єднуватиме.
Розпочали із дня вербової гілочки, бо тоді саме наближалася Вербна неділя, далі був Великдень, День матері, День сім’ї.
Наша мова пахне свободою
Тож крім лексичних, граматичних, фонетичних мовних норм заглиблювалися в наші традиції та культуру», — розповідає авторка ідеї й одночасно одна з викладачів курсів Мирослава Жовтан.
Вона директор комунальної установи «Центр професійного розвитку педагогічних працівників» Рівненської міської ради. І роботи там, зрозуміло, вистачає. Однак чи могла небайдужа просвітянка залишити нових жителів міста, долі яких кардинально змінила війна, сам на сам з мовним бар’єром, який заважав повноцінно влитися у громаду? Каже, не могла. Як і її дівчата — викладачки української Оксана Парфенюк, Софія Левицька, Олеся Ткачук, Ірина Бачук, Мар’яна Соловей, Леся Лінчук.
Усі вони працюють у загальноосвітніх навчальних закладах міста. І за покликом небайдужих сердець щедро діляться смаком рідної мови з тими, хто з різних причин та через життєві обставини ще недостатньо її знав. І тоді «курсенята», або ж «філіжанківці», як люб’язно називають підопічних, захоплюються: «Яка смачна наша мова!», «Вона пахне бруньками, медунками, паскою, паляницею! А влітку — суницею й полуницею, а восени..., а взимку... І завжди — свободою!» — відповідає Мирослава Жовтан.
Що тут додати? Разом з «лагідною українізацією» наші співвітчизники щоразу отримують новий ковток свободи і дедалі впевненіше розправляють плечі.
«Кожна зустріч на «Філіжанці мови по-рівненськи» має сакральність. Приміром, слово «віра» стало лейтмотивом заняття, яке відбулося 28 квітня у Рівненському ліцеї №1. Активна та дієва робота у групах, моніторинг і виправлення лексичних помилок, бонуси — «Патріотичні гусаки», адже вони «наша біологічна зброя».
Без гумору нині ніяк, він теж наша зброя. Приємно, коли курсантка Ірина відвідує заняття навіть у свій день народження, пригощає одногрупників і вчительку смаколиками. Мотивує, коли курсантка розповідає, що ще 2014-го вирішила змінити літеру у своєму імені: замість Вероніки стала Віронікою. Вона переконана, що Віра переможе!»
«Міжнародний день пам’яток і визначних місць (18 квітня) вийшов пізнавальним. В Україні він має назву День пам’яток історії та культури. Говорили про перлини української землі — старовинні храми, унікальні замки, історичні ансамблі. Ні з чим не можна порівнювати людські втрати, але об’єктів на мапі культурних втрат теж більшає. У травні вирішили зробити нашу «Філіжанку…» екскурсійною, адже зовсім поряд Пересопниця, Дубно, Острог, Луцьк, Гурби. Для тих, хто зумів за цей воєнний рік полюбити всім серцем щедрий поліський край, хто хоче пізнати казкову красу Волині, ці екскурсії стануть знайомством з українською душею.
Віримо у свої мрії! Віримо в те, що зовсім скоро зможемо подорожувати всією Україною, милуватися її унікальними пам’ятками!»
Це лише два відгуки самої пані Мирослави. Здається, вона пише їх серцем.
Мріяти варто
А мрії, в які щиро віриш, неодмінно здійснюються. Надто тоді, коли їх бережуть наші мужні захисники і коли мрієш українською. Голова міського об’єднання ВУТ «Просвіта» Катерина Сичик вже організовує транспорт для поїздки в Пересопницю, правозахисниця Ліана Диновська зголосилася: «Повезу їх до тунелю Кохання!»
Мирослава Жовтан та її колеги чудово розуміють, що дорослим вчити рідну мову у своїй державі — нонсенс. Але як тепер по-іншому? А тепер люди самі припадають до рідного слова, як до цілющого джерела. Вони дістаються з різних куточків міста у будь-яку погоду на душі й за вікном, тільки б не пропустити урок.
Не провина чоловіків і жінок, яким за 50 чи 60, що їх позбавили можливості вчити українську у школі. Найскладніше здолати мовний бар’єр саме їм, а вони так щиро намагаються! Часто приходять з онуками, дітьми, цілими родинами. Обмінюються новинами культурного, мистецького життя міста, разом відвідують імпрези в парку історичної реконструкції «Оствиця», в обласному краєзнавчому музеї, музеях бурштину та Уласа Самчука, Олени Пчілки та Олени Теліги, галереї «Євро-Арт», соборах та церквах. Зустрічалися з талановитими письменниками, художниками, поетами, були учасниками цікавих майстер-класів. І всюди говорили українською. А коли освідчувалися в любові своїм містам — Маріуполю, Сєвєродонецьку, Харкову, то не стримували сліз.
Юлія Малик та її молодший син 11-річний Михайлик сказали: «Удома, в Ізюмі, ми спілкувалися російською. Але Рівне закохало нас в українську. Тепер і в публічному спілкуванні, й між собою говоримо лише рідною мовою. Такий наш життєвий і світоглядний вибір».
Хіба це не найвища подяка невтомним просвітянам за їхню щоденну волонтерську працю?