Великдень і час, коли ворог прийшов в Україну з війною, світло Воскресіння Христового й темрява московитського зла... Це відлунювало й у житті славетного Івана Франка. Великдень в родині письменника завжди святкували з благоговінням, дотримуючись давніх народних традицій. Коли вибухнула Перша світова війна й російські солдатушки полізли саранчею на нашу землю, сини Івана Франка пішли на фронт: Петро добровольцем став у лави Легіону Українських Січових Стрільців, Тараса призвали в австрійське військо, потім він був в Українській Галицькій армії, а донька Анна — сестрою милосердя.

Колись в одному з віршів великий поет написав, що на Великдень «звичай наш каже старому й малому в той день бути дома». Нині в Домі Франка у Львові діє національний літературно-меморіальний музей. Тут кілька років уже запрошують на театралізовану екскурсію «Франчата про тата», яка повертає відвідувачів у 1918 рік, коли в рідній оселі сестра Анна зустрічає з бойових позицій брата-січовика Петра й вони поринають у спогади. А що франчата та їхній видатний батько згадували про святкування Великодня в родині? Дізнаймося подробиці.

Театралізовані дійства

Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, або, як його ще називають, Дім Франка, останні кілька років пожвавив й урізноманітнив різними формами та напрямами екскурсійну діяльність, хоч, безумовно, на цьому шляху негативний слід видно і від ковідної пандемії, і від великої війни. Попри все музей працює.

Заступник директора з наукової роботи цього закладу кандидат історичних наук Ігор Медвідь називає серед театралізованих екскурсій «Візит до Франків», на якій відвідувачів зустріне сам письменник із дружиною, «Мама й доня: нерозказана історія» — ознайомлювальне дійство про взаємини Ольги Франко з донькою Анною. На дітей молодшого шкільного віку чекає «Лис Микита». Є ще програма «Казкосвіт», у якій малеча читає казки Івана Франка й малює їхніх персонажів. Організовують для дітей екскурсію-пошуківку, під час якої гід ставить завдання знайти зайвий предмет, що не відповідає епосі, в якій жив Іван Франко.

Безперечно, велику зацікавленість викликає театралізована екскурсія «Франчата про тата». Вона навіть зворушує. Кілька років її вже проводять у музеї українською мовою. 5 квітня цього року відбулася  прем’єра англійською. Цією мовою сценарій екскурсії редагував товариш Ігоря Медведя британець Джон Ормсбі. Перше колективне відвідування провели для вчителів англійської мови та працівників туристично-інформаційного центру. І українською, й англійською мовами в ролі Петра Франка  виступає Ігор Медвідь, а образ Анни Франко-Ключко створює наукова співробітниця Дому Франка Христина Рикмас. На реальних спогадах двох дітей видатного письменника й ґрунтується екскурсія.

За словами пана Ігоря, цей захід переносить у 1918 рік, коли Петро Франко повертається з фронту. Знаємо, що Петро був українським січовим стрільцем, Анна теж брала участь у війні як сестра милосердя. Вони зустрічаються й згадують дитинство, батька, маму і водять відвідувачів кімнатами їхнього дому, розповідають про різні оказії із власного життя, забави, мандрівки, окремі виставлені предмети, речі. У самій екскурсії згадують, безумовно, про ще двох своїх братів Андрія й Тараса.

Однією з переваг цієї екскурсії Ігор Медвідь називає те, що Христина Рикмас, яка виконує роль Анни, доречно вплітає у сценарій та виконує пісні, зокрема тогочасну колискову і народну «Туман яром». На закінчення театралізованого дійства пан Ігор і пані Христина разом співають «Не пора» на вірш Івана Франка. Це людей зворушує, розчулює.

«Гадаю, така екскурсія глибше сприймається, адже відвідувач запам’ятовує не лише інформацію, а й атмосферу, емоції, розповіді», — зазначає заступник директора музею.

Дітям це також дуже подобається. Екскурсія костюмована, зі звуками, наприклад чути, як шиє швейна машинка Ольги Франко, як Іван Якович у бібліотеці піднімається догори драбинкою й бере книжку та сідає за стіл писати, як закипає самовар, який письменник привіз з Одеси, грають гуцульські мелодії, які він із задоволенням слухав, буваючи на Гуцульщині. Такі звукові ефекти  дають змогу  глибше зануритися у Франків світ.

«Франчата про тата» — доброчинна театралізована екскурсія, «дуже особистий захід», кажуть музейники.

А ще вони мріють про оновлення костюмів, які б відтворювали, дихали добою Франкової сім’ї. Тому дуже раді будуть відвідуванням і пожертвам. Зрештою, із таким проханням Дім Франка вже звертався не раз. Варто згадати, як з людьми доброго серця врятували грушу, яку садив сам Іван Франко, придбали цінну добірку газетних вирізок «Ювілей 1926 року на Радянській Україні».

Ігор Медвідь каже, що задля збирання коштів на пошиття історичних костюмів організовують табелізовані екскурсії, сам він підготував цикл лекцій «Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко: цінності, виклики, випробування», в яких розглядає епоху крізь призму цих двох славетних постатей. Проводили благодійний розіграш нової книжки директора музею Богдана Тихолоза «Франко як текст: досвіди і досліди» та інші заходи.

Тепер відновили регулярну відвідуваність музею. Крім різних екскурсій, організовують майстер-класи для дітей, виставки художників, активно працюють із внутрішньо переміщеними особами.

Один з переселенців — молодий історик, який походить з Бахмута, закінчив Харківський національний університет ім. В. Каразіна, Кирило Івлєв нині працює у фондовому відділі.

Радісні й сумні святкування

Знаємо Івана Франка як науковця, фольклориста, етнографа. Про Великдень він відгукувався як про найбільше свято нашого народу.

Цікаво: а як було заведено відзначати це свято в родині самого Франка? Із цим запитанням я звернувся до Наталії Тихолоз, директора Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української преси, яка готує до друку книжку «Великдень у родині Івана Франка: дух і смак традицій».

«Як згадував письменник у статті «Моя вітцівська хата», до Великодня батьки завжди готувалися дуже ретельно, — розпочала коротку оповідь пані Наталія. — Іван Франко був бойком, а бойки належали до субетносу українців, які були не дуже заможними, не завжди мали пшеничну паску, часом її пекли з вівсяного борошна. Але в хаті батька Франка коваля Якова завжди пекли паску з білого пшеничного борошна. І пекли двох видів: найбільшу, її садив у піч тато, і менші, які називали перепічками, — мати.

Як писав Іван Франко, паска — це був гонор господині. Часом паска була така велика, що її важко було витягнути з печі. Святити її несли в обрусі на плечах. Окремо в пасківнику  (дерев’яній діжці або кошику) були ковбаса, шинка, перепічки.

М’ясні смаколики на великодньому столі ще з Іванового дитинства були різними. Його батько тримав свиней, отже завжди на Великдень було м’ясо, з якого готували і ковбаси, і шинку, підвішуючи їх біля комина (димаря) хати, щоб дим обвуджував. Цю традицію Іван Франко зберіг і в своїй сім’ї. Дружина Ольга Хоружинська-Франко теж готувала на Великдень різні наїдки».

Із Великодня починається Франкова поетична стежка. Адже перший твір його мав назву «Великдень року 1871». Його було написано на вшанування пам’яті батька. На жаль, цей вірш не зберігся. Як писав поет, він відправив його у вулкан до поправи, тобто спалив, бо не вважав поетично довершеним. Але через десять років він написав ще один вірш «Великдень», що ввійшов до його збірки «З вершин і низин». Лейтмотив цього твору такий: дуже важливо мати родину й на Великдень перебувати в її колі.

У сім’ї Франків великодні дні були не лише радісними. У ніч з великодньої суботи на неділю 1865 року пішов у засвіти Яків Франко. Поет писав, що існував народний звичай: під час  випікання паски в хаті треба було великої тиші, спокою, щоб вона не запалася. Але це сталося-таки — того року, коли помер батько.

Потім, коли з’явився вітчим, навіть в рідних Нагуєвичах малий, а згодом юний Іван не відчував справжнього духу Великодня, хоч у той час записував великодні пісні, гаївки, веснянки.

У молодому віці великодні свята були позначені драматичними подіями, скажімо, коли Іван Франко перебував в ув’язненні. Щасливі були такі дні, хіба коли відзначав їх разом з коханою Ольгою Рошкевич 1875-го і 1876 року в Лолині.

Уже активніше святкував Великдень, коли одружився з Ольгою Хоружинською, мав власну сім’ю, дітей. Збереглося дуже багато гарних спогадів про ті часи. Анна Франко-Ключко пише, що коли мама замішувала паску у великій дерев’яній мисці з Косова, то дітям було заборонено заходити на кухню, бо якби хтось із них заойкав чи щось сказав, то тісто могло б упасти.

На Великдень уранці після гучного «Христос воскрес!» родина Франків поверталася із церкви, вмощувалася за сімейним столом. Іван Франко розрізав освячене яйце, частував ним усіх, потім розповідав дітям, звідки в Україні походять веснянки й гаївки.

Якщо Франки у великодні дні були у Львові, то діти йшли на гаївки до собору Святого Юра, а якщо в селі, куди їх запрошували друзі чи знайомі, — то до місцевої церкви. Анна згадувала, що свята, проведені в селі, мали особливий дух давніх звичаїв, зокрема біля храмів стріляли з моздірів (рушниць), молодь співала гаївки.

1913 року, коли громадськість відзначала 40-річний творчий ювілей Івана Франка, він уже був хворим, з паралізованими руками, не міг сам обходитися в побуті, тож невідступним помічником для нього був син Андрій. Але настав невимовно сумний Великдень у житті письменника — у страсний тиждень у понеділок Андрій раптово помер, а хоронили його в Чистий четвер.

1914 року двоє синів письменника пішли на фронт, а донька опинилася в Києві. Великдень 1915-го і 1916 років для Івана Франка був дуже сумним, нерадісним.

Напередодні свята 1916 року письменник повернувся з лікарні. Свій останній Великдень він провів дуже самотньо разом із братаничем Василем Франком. Василь згадував, що того дня сусідка принесла їм кільце ковбаски, паски, він пішов до церкви освятив і поділився зі стрийком (дядьком) свяченим яйцем.

У радянський час франчата перебували під пильним наглядом кдб. Коли Тарас Франко жив у Станіславові (Івано-Франківськ) і працював тут завідувачем гуртожитку, який розміщувався в колишньому монастирі, більшовики наказали познімати всі ікони, а натомість повісити червону зірку, портрети вождів. На Великдень Тарас познімав ці портрети, а на їхньому місці знову з’явилися образи. Звісно, на нього одразу ж донесли чекістам.

Уже коли Тараса совіти силоміць вивезли до Києва, в одному з чергових доносів на нього йшлося, що його дружина Катерина дуже розпитувала, де в цьому місті святять паски. Тобто традиції Великодня в родині Франків зберігалися й пізніше.