На сцені й у житті вона випромінює конструктивну енергію. В безпосередньому спілкуванні враження від Ані не відрізняється від природності іміджу визнаної піаністки Ганни Федорової. Вона цільна і органічна натура. І сильна.
У розмові Ганна нерідко вживає російське або англійське слово. Федорова за паспортом наша громадянка. Але останні роки вона рідко буває в Києві й не знає, коли знову приїде в столицю з концертом, а вони по всьому світу.
Нещодавно Ганна Федорова виступила в Національній філармонії разом з молодою скрипалькою з Норвегії Елдбйорг Хемсінг, яка бере участь у нобелівських концертах.
Зал у понеділок був заповнений на дві третини. Серед її шанувальників я вгледів французького підприємця Мішеля Терещенка, посла США Джеффрі Пайєтта, хореографа Костянтина Томільченка.
— Ви розмовляли зі сцени українською. Сподіваюся, що наше інтерв’ю не перекладатиму.
— Відчула, що краще вести концерт українською. Для мене це незвично, бо наша сім’я російськомовна й у моєму колі не спілкуються українською. Але через події на Майдані мені хочеться розмовляти українською.
Після концерту о третій годині ранку ми втрьох вийшли на Майдан. Для мене і Елдбйорг це був тест, чи безпечно тепер у Києві. З нами пішов мій батько — викладач консерваторії.
На Майдані я відчула особливу атмосферу. На обгорілий Будинок профспілок вішали величезне панно в національних кольорах. До нас підійшли двоє людей у камуфляжі. Вони привіталися: «Слава Україні!» Самооборонівців зацікавив футляр. Коли вони дізналися, що там скрипка, до речі, дуже коштовна, бо її зробив майстер Гваданіні 260 років тому, вони стали дуже привітними.
— Ви народилися у сім’ї музикантів у Києві, де зберігаються традиції шанування класичної музики. Ваш творчий шлях був визначений наперед?
— Мої тато і мама — піаністи, викладачі. Скільки себе пам’ятаю, класична музика лунала в нашій квартирі. Маленькою я дивилася і слухала записи Горовиця, Ріхтера. До батьків приїжджали колеги з Москви. Колись вони жили там разом у гуртожитку консерваторії.
Я почала грати років із трьох, із шести до восьми вправлялася на скрипці, але це було забагато. Батьки вирішили, що варто зосередитися на фортепіано. Десяти-одинадцятирічною працювала по 8—9 годин на день.
Кожен піаніст має пройти це. Звичайно, на певному етапі дитинства я протестувала. Мене не влаштовувало, що піаністи вправлялися на самоті або з педагогом, а струнники репетирували з оркестром. Мені не вистачало саме компанії. Я дуже комунікабельна, в мене багато друзів. Нині часто граю камерну музику і люблю дуети. Це щось інтимне.
— Ми звикли до поняття інтимності в особистому житті. Ви рано вийшли заміж, хоч були зосереджені на музичній кар’єрі.
— Ми познайомилися на фестивалі в романтичному містечку біля Нью-Йорка, коли мені було 17. Родіон Єфремов — американський піаніст російського походження. Він навчався в Миколи Сука, який там викладав, займався і з моїми батьками. Після зустрічі ми рік не бачилися. Я вийшла заміж у 19. З Родіоном ми були разом загалом 5 років і залишилися друзями. Він і досі мене підтримує.
— Хіба один фах у сім’ї не сприяє міцності шлюбу?
— Усе це індивідуально. Для нас заняття однією справою було не дуже добре. Я стала більш успішною. Родіон радів моїм успіхам. Через два роки він вирішив полишити рояль. Нині знову почав грати, акомпанувати.
Гадаю, для мене було зарано одружуватися. І продюсер виступав проти мого раннього шлюбу. Але це було моє перше велике кохання, і я вирішила: воно назавжди. Виявилося, що ми не дуже добре знали одне одного і не знайшли того, на що сподівалися. До того ж я поїхала вчитись у Лондон.
Десять днів тому в мене з’явився новий приятель. Він віолончеліст, навчається в коледжі. Його звуть Джамал Алієв. У Лондоні він уже шість років. Хочеться, щоб ця зустріч стала визначальним етапом мого життя.
— З особистим життям з’ясували. А які основні етапи вашої музичної кар’єри?
— Спочатку я навчалася в школі Лисенка. Батьки зазвичай вимагають, щоб дитина ходила до школи, а мені казали, щоб навчалася вдома — мала вільне відвідування.
В 16 років з’явився мій перший менеджер — Роб Хрюн. З його появою почалася професійна кар’єра за кордоном. До речі, він і нині мій продюсер. Потім я навчалася в консерваторії в маленькому містечку Імолі біля Болоньї. Щомісяця їздила з Києва брати уроки. Там піаністична академія дуже високого рівня. Вона розташована в замку, який спроектував Леонардо да Вінчі. Тепер у мене англійський педагог Марта Фішер.
— Як вийшло, що західний продюсер — менеджер — імпресаріо звернув увагу саме на вас?
— Я почала грати на конкурсах восьмирічною. Отримувала нагороди в Італії, Греції, Німеччині, Росії, не кажучи про Україну. Коли грала на конкурсі Шопена у Варшаві, у мене з’явився і польський менеджер. Він організовував концерти у Варшавській філармонії та опері.
Роб Хрюн мав справи у Києві з естрадно-симфонічним оркестром на проекті рок-опери «Барселона». Він прийшов у школу Лисенка тільки завдяки наполегливості директора оркестру. Йому показали найкращих піаністів школи. Ми грали по 20 хвилин. Він обрав мене.
Уперше я поїхала до Голландії, коли мені було 16 років. Дуже хвилювалася, боялася підвести продюсера. Раніше він працював з визначними класичними виконавцями, такими, як Інгрід Фліттер, переможниця конкурсу Шопена. Завдяки йому в Амстердамі й Лейдені я за тиждень зіграла і сольний концерт, і з оркестром. А ще ми записали тріо.
Фізично тоді було важко. Нині я звикла до такого життя. Три останні місяці сплю по три години. Може, днів з 10 спала нормально.
— Завдяки чому витримуєте таке навантаження — дієта, гени?
— Звісно, я намагаюся нормально їсти, але не завжди виходить. Не сказала б, що у мене здорові гени, бо в Україні не так добре з довкіллям. Мене тримає духовна їжа, музика. Вона живить. Місяць тому я була на курсах у містечку на березі моря в Англії. Там природа, чисте повітря. І музика. Вразила атмосфера завдяки молодим найталановитішим музикантам, здебільшого з Європи. Ми грали, спілкувалися, ділились ідеями.
— Чи не експлуатує голландський продюсер українську піаністку?
— Ми цей етап пройшли, коли я була дуже молода і будь-які концерти були вдивовижу. Я тоді отримувала небагато. Нині Боб не є моїм генеральним менеджером. У мене договір в Англії з великим агентством «АйСіЕй». Але він залишається моїм персональним консультантом і бере участь у моєму творчому житті.
У нас нема офіційного контракту як такого. Це філософія Боба Хрюна. (До речі, його прізвище перекладається з голландської як «зелений»). Він не хоче зв’язувати виконавця. У нас є написана угода, але це між нами.
— Які ваші вимоги до західних продюсерів?
— По-перше, чесність і особисті якості, такі, як компетентність. По-друге, чи може продюсер організувати концерти високого рівня і які має зв’язки у музичному світі. По-третє, наскільки він спроможний забезпечити артистові гідний рівень поселення, гонорарів. І головне: наскільки він вірить в артиста, в його розвиток.
— Хто для вас незаперечний авторитет у творчому розвитку?
— Нині можу розділити своє життя на до і після однієї зустрічі. У 2012 році я познайомилася на дуже престижному фестивалі Верб’є у Швейцарії, куди з’їжджаються перші імена в класичній музиці, з найулюбленішим нині музикантом — англійським віолончелістом Стівеном Ісерлісом. Коли він грає, хочеться літати, плакати.
У Верб’є я була «на академії». Туди з усього світу запрошують по 8 музикантів з певного інструмента: піаніно, скрипки, віолончелі тощо. Запрошення — вже диво. А мені навіть дали стипендію, бо я не могла б сплатити так багато за навчання. Були уроки соло, формували камерні групи, виступали з концертами. Я навіть виступила для Ісерліса в дуеті з його учнем, бо тільки я грала потрібну сонату мого улюбленого Шопена. До речі, Ісерліс теж живе у Лондоні.
— Лондон став важливим містом на мапі вашого життя?
— Дуже люблю Лондон. Тут багато історичних місць і фантастичне культурне життя, багато концертів, які вражають. У Лондоні дуже сильний англійський колорит. Але місто інтернаціональне, і не почуваюсь іноземкою. Та я ніде постійно не перебуваю. Раніше не відчувала, що живу в Києві, бо більш як тиждень там не перебувала через гастролі.
Нині в мене понад 50 концертів на рік, як у мого кумира — піаніста Менахема Прейслера. У 90 років він дає ще й майстер-класи.
— У Лондоні відчуваєте, як і чим живе сучасна Україна?
— Звичайно. В Лондоні було багато протестів біля будинку Ахметова. Неподалік від Трафальгарської площі є куточок, де збираються люди з України. Там теж пікетували і обмінювалися новинами. А коли на Майдані стріляли, я летіла до Мехіко. Мій американський дядько показав мені події в Інтернеті. Було сюрреалістично бачити мій Київ, де я виросла, саме таким. Я боялася за батьків.
У день, коли був розстріл, вони поверталися на авто зі школи додому — ми живемо недалеко від ЦВК. Напередодні їм дзвонив батько учениці моєї мами (він з «Правого сектору») і радив не виїжджати. Машину, що їхала перед ними, зупинили якісь люди і стали щось вимагати. А 1 лютого мав бути мій виступ у Київській філармонії.
У березні, коли я летіла на концерт із симфонічним оркестром у Даллас, американка, що перевіряла паспорт, співчутливо почала розпитувати про ситуацію в Україні, як поставиться Росія до майбутньої України.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Ганна ФЕДОРОВА. Народилася в Києві 1990 року. Після закінчення Київської спеціалізованої музичної школи ім. М. В. Лисенка навчається у міжнародній академії Accademia Pianistica Internazionale «Incontri col Maestro» в Імолі (Італія). Переможниця численних міжнародних конкурсів юних піаністів. З 14 років концертує в найпрестижніших залах світу. 2008 року вперше представляла Україну на конкурсі класичного «Євробачення».
ПРЯМА МОВА
Олена САКУН, директор школи мистецтв:
— А ви знаєте, що Аня пише хороші вірші англійською? Познайомилися ми шість років тому, коли їй було 18. Я була вражена її успіхом у паризьких слухачів. Аня дуже проникливий, натхненний і тонко організований талант. У дуетах мені не вистачає її соло. Вона з дитинства грає із симфонічними оркестрами і стала солісткою. За фортепіано Аня — як цілий оркестр. Вона природно і тонко трактує твори Рахманінова, Шопена, Равеля. В її зростанні велика заслуга батька Бориса Григоровича. Аня Федорова має унікальний музичний дар, і дуже шкода, що її рідко запрошують грати на Батьківщині.