Нещодавно на плацу Одеської військової академії разом із випускниками цього вишу офіцерські погони отримали й п’ятикурсники Академії військово-морських сил імені Нахімова, котрі цього року в березні не забажали продовжити навчання у Севастополі під російським триколором.
У континентальній Україні курсанти-нахімовці продовжують служити Вітчизні, вже маючи в активі значний гідний вчинок. Весь світ міг бачити в Інтернеті відеоролик про останній день Академії Військово-морських сил імені П. С. Нахімова як українського вишу.
Залишились вірними
Серед хлопців, які новому керівництву заспівали тоді український гімн, був і третьокурсник факультету озброєнь Олексій Харченко. На грудях хлопця разом із іншими відзнаками — медаль «Незалежність України» ІІІ ступеня, яку він отримав саме за вірність присязі в умовах, коли довелося робити дуже непростий вибір, адже більше половини курсантів вирішили служити іншій державі.
Жодної неприязні до них в Олексія нема: «Ми дали клятву один одному, що ніколи не ворогуватимемо і підтримуватимемо стосунки». Хлопець навіть і думати не хоче, що може зустрітися в бою з тими, з ким колись сидів в одній аудиторії. Найдраматичнішими моментами, які довелося пережити, полишаючи севастопольську альма-матер, Олексій вважає зміну прапорів і те, як офіцери здавали зброю.
Вихованці військово-морського коледжу старшинського складу ВМС, полишаючи Севастополь, забрали із собою стелу із зображенням Тараса Шевченка, чималу і доволі важку — кілограмів на 50. «Важко ж, напевне», кажу їм, — згадує начальник коледжу капітан другого рангу Вадим Гончаренко. — «Нічого, товаришу командире, ми цим москалям залишати Шевченка не хочемо».
Вадим Гончаренко — морський офіцер у третьому поколінні. Служити у Севастополі почав ще у 1990-х: «Тоді не кожен офіцер мав мужність містом пройтися в українській формі».
Згадує, як у Севастополі захоплювали штаб ВМС: «Пробивали ворота бульдозером, а на руках тримали дитину — щоб ніхто не стріляв».
І все-таки до російських морських офіцерів ставлення в капітана відносно поблажливе: «Я йому кажу: «Ігоре (це він про офіцера, який прийшов на його посаду у виші, що вже став російським), за винятком того, що ти окупант, в мене до тебе питань немає».
Ціна зради
Справжнє ж обурення Вадима Гончаренка викликають вчорашні брати по зброї, які перейшли на бік окупанта: «починаючи від командувача Березовського».
«Коли це все почалося, — згадує березневі події капітан Гончаренко, — коли почали на зовнішній рейд виходити буксири, щоб перегородити вихід, командири кораблів дали команду «Бойова тривога», вже віддали швартові, почали вибирати якорі, щоб вийти в море. Доповіли командуванню, а звідти відповідь: відбій бойової тривоги, функціонувати в умовах повсякденної діяльності. А буквально наступного дня виходи з бухт уже були перекриті».
Офіцерам, які пішли на службу до нового господаря, посилаючись на життєві обставини, Вадим Гончаренко протиставляє приклад капітана 3 рангу Олени Злобіної. Вона забрала двох маленьких дітей — 7 і 9 років — і виїхала на континент. Залишилися вірними присязі і офіцери капітан 2 рангу Олександр Щепцов та підполковник Дмитро Щепцов, котрі народилися і виросли у Севастополі, але за велінням військового обов’язку покинули рідне місто. Та серед курсантів були й такі, що й російської добре не знали, але вирішили залишитися на окупованій території: «Я за такі гроші російську вивчу».
Втім, за даними капітана Гончаренка, ставка на довгий рубль у флоті РФ зіграла не в усіх. Він каже, що золоті гори обіцяли тільки спочатку, щоб отримати гарну політичну картину: «Щойно ті, що залишилися, отримали російські паспорти, розмова пішла по-іншому. Після першої ж атестації кожен п’ятий не отримав контракту. Цей моряк тепер ні там не потрібен, ні тут».
Вадим Гончаренко пишається дружиною Ліною, яка відразу вирішила їхати з чоловіком, хоч народилася і виросла у Севастополі, та й батьки відмовляли: «Куди ви їдете до цих бандерівців?»
Шлях додому
Ще одним випробуванням стала сама евакуація. Військового транспорту на півострів не пускали. Росіяни не дали дозволу й на залучення Червоного Хреста до вивезення українських військових. Мовляв, «ми самі здатні гарантувати безпеку виїзду». Потім — принизливі обшуки: «навіть у предметах жіночої гігієни порпалися».
Зате пунктом призначення українські моряки залишилися загалом задоволеними.
«Я ніколи не думав, що Одеса — таке гостинне місто і тут такі добрі й чуйні люди», — каже Вадим Гончаренко. Майбутній морський офіцер Олексій Харченко каже, що спочатку були побоювання, як зустріне їх Одеса, які настрої переважають у місті. Втім, сумніви зникли майже відразу: «Приїхавши, ми відчули, що це українське місто».
«Треба віддати належне і Одеській облдержадміністрації, і командуванню Академії сухопутних військ — вони подбали про те, щоб нас розмістили у санаторіях», — зазначає Вадим Гончаренко.
Є відповідне рішення уряду, і виділені гроші на те, щоб військові могли винаймати житло. Потім ставати на квартирний облік.
Уже є приміщення і для проживання курсантів — гуртожиток на Маловського, 8. Щоправда, побут тут налагодити важкувато — приміщення потребує ремонту, та й найскромніші меблі й білизна коштують загалом приблизно півсотні тисяч гривень. Одесити вже трішки допомогли побутовою технікою, але цього замало. Створює проблеми й одна суто організаційна обставина: гуртожиток перебуває на балансі Міносвіти, тож ремонтувати його коштом Міноборони Мінфін не дозволяє. Чи вдасться оперативно розв’язати цей ребус, невідомо, тож поки що вся надія на меценатів, готових чи грошима, чи роботою посприяти, аби новий навчальний рік курсанти зустріли в умовах, гідних майбутніх морських офіцерів.
Крім романтики гідна зарплата
Попри складнощі та гіркоту нещодавніх втрат, нахімовці мають і певні здобутки. Головний — вдалося зберегти систему вищої військової освіти українського національного військового флоту. Постановою Кабміну від 4 червня було утворено факультет ВМС Одеської національної академії та відділ військової підготовки морехідного коледжу, що працює у структурі цього вишу.
«На превеликий жаль, в Україні далеко не всі знають, що військово-морська академія була, є і буде. І кістяк її переїхав на континентальну Україну, — каже Вадим Гончаренко. — Ми чекаємо синів і дочок України, готових служити на українському флоті».
Цього року набирають 55 курсантів на відділення морської підготовки — тут готують старшинський склад, і 92 майбутніх офіцери на Військово-морський факультет. Це навіть більше, ніж зазвичай, бо «некомплект офіцерського та старшинського складу шалений». Більшість українських військових моряків залишилися у Севастополі.
Крім романтики і можливості гідно прислужитися Батьківщині, на випускників чекає зарплата від 4 до 6 тисяч — для старшин, і від 6 до 8 — для офіцерів.
Вадим Гончаренко дуже сподівається, що охочих стати морськими офіцерами буде достатньо, і представлятимуть вони всю Україну, а не лише якісь окремі приморські регіони. Сам капітан родом із Черкащини.
У цілком сухопутних Сумах народився і курсант Олексій Харченко. Хлопець сподівається, що з часом вдасться відновити військово-морський виш як окремий заклад, а не підрозділ цивільної «мореходки». Це прагнення поділяє і начальник коледжу: «Вищий військово-морський навчальний заклад у країні, яка має власний національний морський флот, має бути».
Нинішнє становище тимчасове. Дислокація, вважає Вадим Гончаренко, також: «У тому, що Крим ми заберемо назад, ніхто не сумнівається. Він був, є і буде українським». Навіть у подіях, які змусили його з колегами полишити півострів, офіцер готовий вбачати позитив: «Нам потрібне було таке потрясіння, щоб самоочиститися від баласту, який нам шкодив приховано, а іноді й відверто». А без баласту, звісна річ, сім футів під кілем тримати значно легше.
P.S. Коли матеріал готувався до друку, ми дізналися, що в Одесі відбулася конференція, на якій було відновлено діяльність Спілки офіцерів України в Одеській області та м. Одеса. Головою Одеської обласної організації Спілки офіцерів України було обрано капітана 2 рангу Вадима Гончаренка. До лав спілки був прийнятий і майбутній офіцер матрос Олексій Харченко.